Власна кімната! Та ще й де?! В найкращому районі, у Липках. Що тут ще в минулому століті був ліс, я трохи знала, а ще розказала мені господиня цього дому, Костюшко. Я прийшла заплатити їй 20 карбованців у третьому будинку цього ж подвір'я. Це була широченька старша жінка, без слідів якогось аристократизму. А тим часом вона розповіла, що вся ця садиба належала її батькові, царському полковникові, і спочатку тут був тільки один отой на фасаді дім, побудований ще в минулому столітті, а вся решта маєтку — просто ліс. Щоб усі три його дочки мали спадщину, він вибудував у подвір'ї-лісі ще два партерові будинки, оце ж у одному вона живе, а решту наймає.
Словом, був це колись затишний і багатий маєток у лісімісті. Але порівняно з сусідами-палацами в різних стилях будиночок із майоліками видавався бідною родичкою. В тих палацах Липок, казали, часто бувало так, що проживала одна аристократична особа і біля неї — п'ятнадцять слуг. Як про-греміла революція, ще довго там жила двірня князів і баронів, поки не прийшла "пролетарська аристократія" та перейняла спадщину.
Але застала я ще багато й просто "дворянських гнізд", як ото в поміщицьких маєтках — білих домів з колонадою на фасаді. На розі Левашівської й Лютеранської на такому домі висіла меморіяльна таблиця: "Тут проживав О. Пушкін, коли приїздив у гості до декабриста Пестеля"... На Лютеранській, там, де вона ламається й біжить сторч униз до Хрещатика, був ще такий самий "ветхий деньми", а колись пишний поміщицький осібняк з колонами й верандами. Ці будинки на очах по-зникали дуже скоро, навіть при тодішньому убогому темпі житлобудівництва.
А колись же це був дрімучий ліс, за княжих часів. Сюди їздили на лови, дорога через цей ліс із Гори до Печерська-Лаври була тільки одна — теперішня Інститутська вулиця. В цім дрімучім лісі тільки подекуди спасалися у відлюдних пустинях іноки і ченці. У літописі "Повість временних літ" під роком 1108 згадується урочище і ручай Клов, там закінчено побудову церкви святої Богородиці, що заклав ігумен Печер-ського монастиря, Стефан. То цей Клов ось тут у сусідстві, тільки пройди одну прямовисну до Левашівської вуличку і побачиш у глибині лісу солідну церкву та будови Кловського жіночого монастиря, а тепер Науково-дослідного інституту геології...
У цих липових лісах в минулому лише столітті почала оселюватися імперська знать. Цар Микола Перший вислав сюди різних "обрусітєлєй юГо-западнаво края", надавав їм посілості. Це він збудував форти над Дніпром, що на Аскольдовій Могилі, Арсенал...
Революція розгородила внутрішні сади-парки, рештки колишнього дрімучого лісу, й можна було ходити навпрошки, коли треба до Хрещатика, а не обходити вулицями. Так я й робила, за прикладом усіх: вийшла з дому і не йшла вулицею у один чи другий бік, а зразу впірнала в глибину подвір'я-лісу, там переходила у друге таке — і вже на Банковій, тоді бігла сторч протоптаною стежкою, яка виводила на Миколаївську біля театру, колись Соловцовського, тепер Франківського.
О-о-о! Тепер я пригадую! Це ж я колись уже бігла цією стежкою, як ночувала у Ніни Таращук, після ювілейної вистави в театрі ім. Заньковецької. Оце ж я ночувала в цьому самому домі, де живе господиня Костюшко. Я тоді ще зчудувалася тим палацом, що повз нього я тоді бігла. Чудо! Мабуть, найкращий палац на всі Липки. Стоїть він на цім взгір'ї, фасадом виходить на Банкову, "партерно", а ззаду є до нього сходи.
Весь будинок обліплений наядами з риб'ячими хвостами, рибами в тенетах, раками, дельфінами, китами, медузами, — а ось і сам Нептун, бог цього морського дна, спирається на тризубі. Якорі. Будинок цей так і зветься: "Морське дно". Всі ці скульптури, що чудують око, — витвір ума колишнього власника його, морського адмірала. Оточив він свій палац садом із крученими стежками-серпентинами, де грають водограї та стоять замріяні німфи. Всю оцю мальовничу кручу було обнесено залізними штахетами. Та гай-гай! Як я бігла вранці від Ніни Таращук, то вже цих штахетів не було, водограї замовкли, німфи деякі ще стояли, але з відбитими руками й носами, за колись плеканий сад ніхто не пам'ятав, а вдячні кияни ото й протоптали стежечку, просто кручею з Банкової на Миколаївську.
Нині, як я оселилась на Левашівській... (Тепер — Карла Ліб-кнехта. І генерал-губернатор Левашов, і Карл Лібкнехт — наші приятелі, в їх честь названа така розкішна вулиця столиці України). Нині круча-стежечка уперто існує, узаконена, але колишній сад прийшов уже в крайній занепад, німфи позникали. Зате внизу біля Франківського театру завівся чудовий вишневий садочок і в ньому — пасіка, так таки поруч театру та за три кроки від найшикарнішого київського готелю, "Континенталь". Приємно було пройти біля шматочка села в центрі міста. За НЕПу хтось то цей куточок відгородив, опорядив, доглянув... Потім вишневий садок із пасікою зник, натомість був зроблений скверик, де висиджували няньки з дітьми нової аристократії та виспівували підкиївську пісню "Гей, вітер з поля..."
Як же хочеш іти до Хрещатика вулицями, то є чотири шляхи. Горбатою Лютеранською, що йде-йде ніби рівно, а потім різко вламується і показує частину Хрещатика. Можна й Інститутською. Це значить — треба повернути ліворуч, впірнути в гущу крислатих каштанів і лип на вулиці і пройти глухо обгороджений високим парканом сад (Колись резиденцію губернаторів, а тепер засекречену, невідомо чию) і... вниз. То вже краще дійти до Олександрівської, увійти в Пролетарський (Царський) сад і доріжками-алеями, горбатим місточком увійти до того самого Хрещатика, якраз біля музею та публічної бібліотеки, ніби перенесених сюди з Греції храмів.
Але найчастіше ходила я (вірніше — бігала) Крутим Узвозом, серпентиною на Басарабку. Зимою там було дуже слизько, то як поволі — швидше впадеш, ніж збігаючи. А перебіжиш через Басарабку (Площу Богдана Хмельницького), входиш в урочистий Шевченківський Бульвар з двома рядами могутніх тополь, зеленими ослонами, може хто втомився...
Оце там, на будинку Критого Ринку, бачила я барельєфи із задніпровськими й задеснянськими молодицями у ряснованих до стану юпках, із глечиками на коромислах. Зовсім так убрані, як за гетьманщини. І кому це потрібно було ці барельєфи збити? Осліпили будинок, а натомість нічого не дали. І нащо? Це ж було так гарно!
Коли ж не треба до Хрещатика, а йти просто Левашівською, то по обидва боки відкривається ген-ген далеко' уся Україна. Ну, нехай пів, то й то Грандіозна панорама. Ось пройди но в напрямку в і д Дніпра. За 13-й поверховим рожевим будинком Левашівська руба зламується і падає вниз. Там стань і дивись на далекі поля-лани за Києвом. Як же повітря прозоре, то побачиш навіть будинки селекційної науково-дослідної станції, де я колись мішки латала. Оце стоїш у Києві й бачиш Україну.
Другу половину України можеш зараз таки побачити, повернувши назад Левашівською в напрямку д о Дніпра. Треба тільки обігнути блакитно-білий царський палац у глибині, за широким розгоном Газонів, відділений від простих смертних високими узорчастими штахетами. Сміливо проходиш повз резиденцію царів, згадуючи при цьому, що цей палац збудував італійський архітект Растреллі для цариці Єлисавети Петрівни з таким розрахунком, щоб цариця могла з своїх вікон бачити Андріївський собор, наче завішений у небі... По другий бік сірого асфальту горять вогнями пишні купи кан... Минаєш їх, аж до самого урвища доходиш і — ах! — внизу стелеться синім шовком Дніпро, оперезаний жовтими пісками, замережаний лісами, що далеко на обрії стають синіми. Ген-ген — далека Чернігівщина...
Це ж тут за Марийським садом (чомусь називалось не "парки", а "сади") вже й славнозвісна Аскольдова Могила, що з нею зв'язано стільки київських подій. Це тут ніби стояли полки і вежі угрів, коли вони йшли на захід. Тут ніби похований князь Аскольд, хоч ніхто могили не може знайти. Може ота каплиця, що посеред тутешнього кладовища? Тут можна бачити укріплення Миколи Першого — цегляні червоні стіни з бійницями, що підпирають яри та урвища... Отож звідси весь Дніпро лежить на долоні, з усіма мостами, Дарницею, пісками, набережною дорогою... Прийдеш сюди, сядеш на краю урвища — і нападає мрійливий настрій, нічогонедумання, блаженство. Недаром сюди спасалися від світської метушні іноки, літописці, аскети... Це ж те саме повітря, що й у Лаврі, яка ось за цими ярами вже золотіє своїми верхами...
І все це — за десять-двадцять хвилин ходу від моєї кімнати!
41
Таке відмінно-чудове самопочуття в цьому місті-лісі, Липках, наче в свята, наче на курорті. І це ж правда, хіба ж усе це навколо не курорт? Повітря санаторійне, зозуля десь кує, куди не повернешся — зелені масиви, Дніпро безперестань присилає свою прохолоду. На цих вулицях не дозволено жадних крамниць, кіосків, яток. Як ідеш хідником Левашівської під липами, — аж луна розлягається, від кроків...
У моїй маленькій кімнатці повно зеленавого світла. Липа пахне, цвіте. Крізь мереживо липового листя видно на протилежному боці вулиці сірий замок у мавританському стилі, за ним — обгороджений високим парканом сад і це доповнює враження, що живеш у якомусь зачарованому царстві.
А хто ж мої сусіди в мешканні ч. З, з ким це я маю зустрічатися щодня, ходити одними дверима, брати з одного кранту воду?
Квартира складалась із чотирьох кімнат, кухні, ванної, туалету, кімнатки для служниці і вхідного коридорчика, що переходив у довший. Колись призначене для одної родини, тепер живе чотири.
(Продовження на наступній сторінці)