Ішли довго, прикро, позбивали собі ноги, пообдряпувалися об держидерево, але таки до Алупки дійшли. Це — замість бережком, дорогою понад море з Ялти. А до Алупки нам треба конче, бо ми хочемо побачити палаци. Палац князя Воронцова-Дашкова в англійському дусі з потемнілою дерев'яною різьбою. Просто аж дивно, як цей похмурий палац потрапив на ці веселі береги. Палац еміра Бухарського, де треба скидати взуття й у якихось лапацонах ходити по тих мозаїках, — ось де краса! Або отой, "Ластівчине гніздо", що здалека височиться на неприступній скелі, яка виступає в море... Це я вперше бачила пишні палаци. Царський палац у Лівадії, з лябіринтом кімнат і хмарою відпочивальників у білих халатах поміж рожами та водограями, не справив на мене великого вражіння, особливо, як показали нам спальні царя й цариці, ніби збережені в натуральному вигляді. Були без розкоші, в буржуазно-міщанському стилі.
Слово "Крим" з того часу для мене рівнозначно слову "перлина". І чого та Іфігенія бунтувалася, коли її послала сюди Артеміда? Якби так на мене — я була б щаслива.
І є там скелі-гори, що вийшли з моря. Між ними одна зветься Діва, справді подібна. Чи має це якесь відношення до історії Іфігенії? Так я й не довідалась. Ми були дуже бідні, щоб затримуватися на цих місцях. До Севастополя ми вже вертались морем. Е, що за кілька днів побачиш з дірявою кишенею й п'ятаком?
37
З перлини Криму я потрапила просто в блощичник.
Коли я виїжджала в екскурсію, то в останню хвилину чогось такий жаль вхопив мене за цією кімнатою з вікном у монастирський сад, хоч я певна була, що повернусь до неї з екскурсії, як поверталась раз-у-раз з усіх виїздів цих років. Не здогадувалась, що то було передчуття — більш я вже цієї кімнати не побачу. Коли я повернулась, — вона була вже не наша. Кубуч заселив іншими, а наші речі складено в мішок і були вони тут десь у підвалі. Ото тоді я й позбулась перший раз своїх щоденників, бо в мішку їх не було. Але Захаркова сокира була.
Василину я знайшла в іншому місці. На Думській площі був якийсь третьорядний готель, то тепер він обернений на приміщення Кубуча. Ото там Василина й кімнату мала. Покищо, була сама, то я в неї перебула, поки прийшов час їхати на працю. Але яка це була мука! Коли надходив вечір, то всю постелю обсипали блощиці, і рятунку від них не було ніякого. Вже придумали від них оборонний пояс: ми стелилися на підлозі і постелю оточували рівчачком води — не перелізе через воду. То хитрі вороги-кровососи вилазили на стелю і звідти падали на нас. От, жах! З блощицями я познайомилася була у Фузіків, але то було невинне проти тутешньої армії. Як бідна Василина може тут витерпіти? Єдине — вона має надію переселитися в Мотрину кімнату, ось та тільки влаштує свої справи перед виїздом на працю...
Так закінчилася наука, студентство. Треба було думати про працю. Найщасливіші були ті, що мали змогу дістати в самому Києві учительську посаду, щоб відбути стаж. Відбувати ж му-сіли всі, хто діставав стипендію. Та про Київ мені й мріяти не доводилось, тут влаштовувалися упривелійовані, із зв'язками. Таким, як Білякович, — прошу, двері відкриті, недаром вона так самовпевнено несе свої коркотяги... Але не мені. Чи яку іншу роботу придумати? До редакції Пролетарської правди мене ніяк не тягнуло, та й проґавила я час, коли пропонували. От би перекладала... Писати на робітничо-пролетарські теми, виявилося, я не вміла. Після моєї торфяної Бучі я побачила, що ніякого патосу праці ані в мене, ані там нема. Словом, я потребувала романтики, а тому вибрала собі з усіх визначних міст України Запоріжжя. Хоч побачу, як то тепер там, у тому місці, де творилася козацька слава.
Три роки ходила я по Володимирській в усі пори року, дня й вечора. Скільки різних емоцій! їх можна б поділити на дві половини: як із природою, — щасливі, а як із людьми, — покусана.
38
А тепер бачу себе в поїзді до Запоріжжя з великим клунком (десь уже корзинку відбігла), усім своїм майном. Іду і з здивованням помічаю, що в мене попухли ноги, такі грубі стали, як колоди. Від чого? Серце чи нирки? Чи може була я така голодна? Ніколи ж досі цього не було.
Ось і Запоріжжя. Яке розчарування! Це не місто, а якась солдатська рота. Посеред степу шахівницею розташовані вулиці з множеством акації, тільки не на вулицях. Все місто — партерові будиночки з подвір'ячками. Тільки всередині — квадрат площі, а в цьому квадраті церква, кілька поверхових будинків. Таке все скучне, нецікаве. Не Запоріжжя це, а Александровск, оплот "вєлікой русской імперії". Саме тут за Дніпром на острові Хортиці й була Запорозька Січ. То й це імперське місто-рота було потрібне.
Моє відрядженя до Наросвіти дуже офіційно і строго прийняв завідувач обласної Наросвіти і того ж дня я вже була призначена до трудової школи викладати мову й літературу в старших клясах. А крім того, ще й вчити мови дівчат у кравецькій школі. Де я маю жити? Знайшли родину робітника металюрґійного заводу на одній з тих одноманітних вулиць, розлінованих перше, ніж ці будиночки були побудовані. Родина з дивним прізвищем Була складалася з трьох осіб: сухорлявого, законсервованого роботою біля металу батька, дебелої й роз-сипчастої матері та стрункої білявки-підлітка Олі, що мала золотого зуба і завжди трохи недовірливо всміхалася, коли говорила. Крім мене, на мешканні в них була ще молдаванка Клава, пишна панна з трошки вивернутими губами, службовка якоїсь установи. Клава й Оля спали в кімнаті, а мені поставили в сінцях ліжечко і то там я жила майже рік. В них же й харчувалася.
Навіть нема чого згадати з того Запоріжжя, таке там нецікаве, провінційне життя. Хіба те, що в перші ж дні запросив мене в гості директор моєї школи, Петик. Зайшов за мною Андрій Щучка, інспектор Наросвіти. Справді — Щучка. Дрібнокаліберний, пишноодягнений, у добірновишиваній українській сорочці з широкими рукавами-манкетами та китичкою, замість краватки. Із щучим писочком і густими зморшками під очима. На лиці усмішечка, начебто запобіжлива, начебто протекційно-всезнаюча, не розбереш...
У Петиків за столом сидів уже й завідувач Наросвіти. Я ще в Наросвіті помітила, що в нього одна рука — калічка, і то — права. Прізвище його було великоруське (от, забула!), але з усього видно, що він українець, говорить не вивченою, а стихійною українською мовою. На півдні України часто трапляється: прізвище чисто кацапське, а душа українська. Плоди колонізації Катерини Другої? В гостях у Петиків він виявився не таким грізним, як у кабінеті Наросвіти, але й підступним. Він приніс якогось рожевого винця, поналивав усім маціпусінькі чарочки, мені казав випити цей наперсточок одним духом. Я ковтнула, а він тоді: — Скажіть "а"! — Та мені забило дух, я закашлялась. Не можу! Всі вони вдоволені, а я, провінціялка з Києва, присоромлена, що не розуміюся на винах. То не вино, а лікер. Спирт.
Приблизно з того часу вчепився до мене Щучка. Насамперед, почав протегувати, зобов'язувати всякими учинностями, заходити до хати. Щедро сипав грішми, де тільки можна було. Він, крім інспекторської посади в Наросвіті, набрався по вінця лекцій українізації в установах і грошей мав багато. На тлі Запоріжжя він видавався фігурою, та я й не бачила інших "фігур", взагалі. Ніколи ніхто так навратливо не атакував мене, як цей.
А з яким балянсом приїхала я до Запоріжжя?
Скінчилась наука, почалася проза життя. Я — доросла, вже маю 22 роки. Нічого не вийшло з мене, письменницею не стала. Ті кільканадцять оповідань, друкованих у газетах і журналах, треба знищити й забути, що ти колись їх писала. Ніхто не побачив у тобі здібностей і ти їх, мабуть, не маєш. Тож човпи... Нічого не вмію, от і цього вчителювання: боюся, не люблю, не йде мені... Щоранку, йдучи до школи на працю, наче підвішуюсь на шибеницю. Повертаюсь із школи — наче вирвалась із тюрми. А що є інше для мене? Якби я жила в атмосфері уваги, любови й віри в мої сили, — може й розцвіли б мої здібності. Але хто мені такий тут дуже близький і кому — я? Отже, розрив із мріями, їх поховання, духовна самотність, бо чогось я такого хочу, сама не знаю, чого... Як колись у дитинстві. Незмінне, наче я не підросла й на йоту душею.
Вже всі оповідання подерті. Кінець. Я — не письменниця.*
На цей грунт падає велика увага й наполегливість Андрія Щучки на тлі розлитого навколо вакууму, без вражінь. Ніяких інших знайомств, бодай співрозмовців, як не друзів-однодумців, літераторів. Жадної бібліотеки, де б одвести душу. І ніде від Щучки не сховаєшся... Ось сценка: іду увечорі вулицями Запо-ріжжя-центру, купила собі шоколядної хальви (вже гроші маю, можу порозкошувати!), ласую нею... і думаю про поезію Павла Тичини, мовляв, він же з неба готовий не впав, не взявся нізвідки, а має поетичних батьків, виріс на поезії попередників... Я ніби продовжую якусь лекцію в ІНО... А тут де не взявся Щучка і з виглядом родича вітає мене та журить-докоряє.
— Ай-ай-ай! І як же це так? І чого ж це ви самі їсте хальву? Таж ви могли сказати мені і ми разом би посмакували, і в кіно пішли б... От, як негарно, не по-товариському! Чи не сором?
Словом, щоб швидше цей час переглянути, не вельми то цікавий, скорочуюсь: Щучка уперся одружитися. Він, як досвідчений стратег, все робив, щоб відрізати мені шлях від відступу, використовуючи всі мої послаблення віжок. А в мене склалася теорія шлюбу така: нема щасливого! В який бік не гляну, все так, що одна сторона страждає і терпить. То що краще? Чи
(Продовження на наступній сторінці)