Так, наче хтось дужчий за мене сказав моїми устами ці слова. І я вважаю, що весь цей день з усіма подіями аранжувала якась свідома інтелігентна Істота з початку до кінця. Вона не хотіла пустити мене дорогою, що привела б до ролі Щуччиної дружини, і влаштувала оцю "виставу з трьома відслонами". Але коли я знов схибила з дороги, яку мені ця Істота призначила, і ось-ось таки вскочу в родинне життя, що втягне мене всю, Істота втручається, скеровує в ту стежку, якою я маю неухильно йти.
А яка мета? Не знаю. Щоб відігнати плюгавого Андрія, показавши, — ось що таке любов і право в Бога? То чому ж тоді заборонила й це право? Чи щоб я перейшла й через дальші муки-страждання? Бо ніколи вже не було, щоб моє право в Бога збіглось із таким самим правом іншого. Як досі, так і все життя потім якесь чортибатьказнащо признавалося, закохувалося, чіплялося, перешкоджало, навіть гіпнотизувало, а ті, кого любила я з правом у Бога, ті мене не бачили, були недосяжні, відгороджені неприступними безоднями-скелями...
Бо Міша так і зробив, як я казала. Більш ніколи не прийшов. Що ж було зі мною? Я аж тоді закохалася, люто. Коли я приходила до Коберників (часом із Жашкова хтось приїздив), — ловила кожне слово про нього, безмежно дороге мені. Інколи я й його бачила, його благущий погляд, таке ж страждання. Але ні я, ні він не переступили невидної стіни, лінії відчуження, не було й натяку на зближення, — тільки уклін здалека. Дійшло до того, що я навіть украла із стіни в Сергієвій кімнаті групову світлину, бо там був Міша. Сидів серед дітвори на поваленому дереві, а на звороті напис: "Колись і ми, старики, були такими щасливими..." Ліричний, як і сам Міша.
Міша Кривенький видужав від цього страждання. Хоч з Надею не одружився. Якось переключився, а на що — не знаю. А я — ні. Через рік написала йому листа з усіма моїми стражданнями. Прийшов — офіційний, холодний спостережний. "У якому душевному стані писали ви того листа?" — запитав, як лікар на прийомі пацієнта. Ось, який він був уже далекий. Я ж кілька років ще билася об стіну (ой, це сильний фігуральний вираз, але психічно так!) з болю кохання. І ще багато-багато років у думці я з ним розмовляла, наче продовжуючи ту незабутню розмову. Листи писала — і не відсилала.
Оце таке зо мною може вийти. Що я за людина?
А з Щучкою далі пішло так: він таки перебув кілька днів у мене, поки перейшов у студентський гуртожиток на Думській площі. (Вступив у ІНО на відділ Соцвиху). Але жінкою йому я не стала. Ще приходив, переслідував... Але ні! Щучка — огидний, гірший за отруту. Вся його провінційність і недалекість вийшли наверх тут у Києві. В Запоріжжі цього не видно було за його добірно вишитою українською сорочкою, поблажливо-протекційною усмішкою інспектора Наросвіти.
Ось сценка. Рання мрійна осінь за вікном, така ж і в мене осіння мрійна жага до праці. Я сиджу в своїй кімнаті за столом і працюю. Хочеться мені перекладати, аж пахне, а тут прийшов Андрій і перешкоджає. Стоїть за спиною і розхитує стільця, що на ньому я сиджу. Як заважає мені цей чоловік! Який мізерний, порожній, провінційний півник! Що я зробила? Допустила його до межі одруження. Я хочу бути сама, сама! Я хочу працювати, щоб ніхто мені оце зараз не перешкоджав!
Словом, Щучка — гріх на мойому сумлінні. Я повинна була відразу немилосердно йому відрізати. А то — милосердилася, хотіла себе в жертву принести заради Ідеї любови, бо мені видавалося, що цей чоловік несамовито любить. Найгірша жорстокість відмови, коли тебе люблять, а ти — ні, це закоханому найвище благо. Бо як змилосердування затягнеться, тоді рана закоханого невигойна.
І як колись Євген Щербаківський (якому я зла не зробила, ніколи не милосердилася), так і цей Щучка. Через роки, коли побачив мене на вулиці, вороже подивився і далеко обійшов.
43
А що я тоді робила в Києві? Тоді здавалося — порожнє життя з тягучими інтервалами і застоями, без перспектив. А як тепер оглянусь, то повно всього різного було. Писала рецензії (щось тоді кілька їх було надруковано), носила до редакції Життя й революція, деякі приймали, деякі повертали. Редактором журналу був М. Терещенко, а секретарем — В. Підмо-гильний. Я, принісши своє, рвучко втікала, боючись зарозумілої атмосфери, не знаючи, що з світилами говорити.
Висилала я й до Харкова рецензії. А раз навіть до редакції Червоний шлях — уявіть собі — вислала вірша! Не в цьому вірші справа, а в тому, що прислав мені листа П. Тичина, і то якого! Говорив зо мною, неначе з чимось путнім, вводив у таємниці віршування. Пишучи поезію, дається багато "риштовань", які в остаточній обробці усуваються, — так писав Тичина. Шкода, що довелося й цього листа згубити, а це ж цікаво, який Тичина був уважний до початківців і які цінні давав поради...
Перекладала я повість Свен Гедіна "У пісках пустелі Гобі", — з російської, звичайно. Бо ця подорож мені дуже подобалась, я сама хотіла б подорожувати, то хоч перекладом надолужувала бажання. Як ніхто мені цього перекладу не замовляв, то я сама собі замовила. Та гай-гай! Занесла я переклад до Держ-видаву — там не було потреби в ньому. Нема в видавничому пляні. Але працював там симпатичний і доступний літературний редактор Новоселецький і сказав, що потрібні переклади з французької. От якби я знала французьку мову...
А я ж трохи знаю французьку мову, треба тільки її вдосконалювати. Я вступаю на курси Берліца, ходжу, поки вистачає сил і кишені. Аж зустрічаю на вулиці Гасю Турчинську, виявляється — вона також вивчає мову, тільки англійську — "ту бі ор нот ту бі?" — на курсах чужоземних мов. — Є такі курси? — Так, на Фундукліївській, нижче Володимирської — То й я вступаю на ці курси, на французьку, викладач — француз Картьє...
Саме тоді прийшов до мене офіційний лист, запрошення зайти до київської філії ДВУ. Прийняв мене Аркадій Любченко, що завідує, виявляється, сектором чужоземної перекладницької літератури у харківському Держвидаві, а до Києва приїхав у видавничих справах. Коли я прийшла, питає мене, чи не взяла б я перекладати роман Роні Старшого "Ксипеґуси". Я ніколи не чула про таку книжку, але з радістю взяла це замовлення. І от вже й перекладаю, щасливо мучуся, бо багато невідомих слів, зворотів, весь час звіряю із словниками, підбираю найвідповід-ніші українські вирази. Мучуся, але вперто перекладаю і навіть здаю цей переклад, і навіть одержую за це гонорар. Але мабуть моє знання французької мови було дуже недосконале, бо вже ніколи я не одержала запрошення на перекладання. Думала навіть, що "Ксипеґуси" забраковані і не побачили світу, десь утонули в нетрях ДВУ... Яке ж було моє здивовання кілька років згодом, коли в одній сільській бібліотеці на півдні України побачила я книжку "Ксипеґуси", досить уже зачитану, з написом на титульній сторінці: "Переклад з французької Докії Гуменної". А мені навіть авторського примірника не прислали!
Я не пам'ятаю зустрічей з Василиною, мабуть, вона була тоді в інших сферах. Але з Гасею Турчинською ми тоді дуже часто зустрічалися. Оце йду Хрещатиком, — назустріч Турчин-ська. — Куди йдеш? — Та там десь біля тебе в Марксо-Ленін-сь кій катедрі доповідь Шабльовського. Ходім!
Я перший раз чую, що біля мене щось подібне є, а виявляється, — справді біля мене. Лише через один будинок. Поруч шостиповерхового житлокопівського стоїть аристократичний осібняк-палац, оздоблений ажурними штахетами. Один з найкращих палаців на цих вулицях, у легкому ренесансовому оформленні. Двері відкриті, можна зайти, а в вестибюлі можна бачити себе з усіх боків у перехресних дзеркалах. Можна й сісти у невеликій залі, оформленій дубовою різьбою. Це я вперше в такому київському палаці (і востаннє!). Ми втрапили на засідання. Виступали Шабльовський, Борис Якубський, Самійло Щупак та інші, а для мене було важливо не те, щб вони казали, але як вони казали. Релігійно, наче в церкві чи синагозі молилися. Я навіть, після закінчення, хотіла була перехреститися, та вчасно схаменулася. Всі інші плескали, теж ритуально.
От, якби не Гася, то я навіть не побувала б у цьому будинку, не знала б ніколи розкоші всередині. А щодня ж ходила повз нього.
Вчащали ми на інші доповіді, на концерти, до ДВУ, до редакцій, — де тільки пускали, де відчинені двері.
Десь Гася викопала нову письменницю, що ще недавно була черницею. Вона написала книжку про життя в монастирі, про розбещеність там. Читала нам. Це вона, здається, казала, що половина мешканців Микільської Слобідки за Дніпром — діти ченців? Скоро ця Ткачик померла, а що сталось із її повістю — не знаю.
Пам'ятаю також авторський вечір Наталі Романович-Тка-ченко. Читала вона повість "Роман-зілля" і нам повість видалась тягучою, без дії, але ми ввічливо слухали. А може видалось нам безвиразним тому, що її мучив весь час тик, вона безвідгалу моргала й смикала м'язами обличчя. Внедовзі вона й померла. Хоронили її на Байковому кладовищі, чоловік 60 ішло за труною. Мжичило... Савченко, Терещенко...
Це тоді десь зимою сиділа я увечорі в хаті, світла не запалювала. І уявилась мені баба на печі. Я почала записувати навпомацки, а вранці розібрала по пам'яті каракулі та назвала тоді "Покинута баба". (Потім я переназвала: "Сосна чекає чуда"). Послала Пилипенкові, а він надрукував у журналі Плуг. Чомусь ця невеличка річ викликала аж два відгуки. Один — "новеля розміром мала, але вражіння від неї, як від великої повісти". А другий — дуже зневажливий. Як казали тоді, — "нищівна критика".
(Продовження на наступній сторінці)