З Гасею Турчинською зв'язані в тій чи іншій формі спогади про Київ років 1927-42. То за такий час можна багато довідатися про людину. А що ми обидві були відчайдушно фанатичні у своїм бажанні пробитися в літературу, то це головно й зблизило нас на всі ті роки. Неоднакові були ми: у неї багато успіхів усюди, а я... перманентна невдаха. Але ми якось дуже весело приятелювали (я позичала цю веселість у неї), одна одну вголос нещадно критикували, а то навіть і обзивали. Гася дуже чепурилася, гарно вдягалася, міняла капелюшки, підтанцьовувала з надміру біологічної енергії і любувалася собою, — я називала її самозакоханою. Я носила все ту саму синю спідницю і блакитну блюзочку із великим чорним бантом — то Гася називала мене мопсом. Але це нічого! Якщо ж я з Гаси-ного мажору збивалась на мій мінор, то Гася не знаходила для мене іншого слова, як: "Ти — зайва людина! Ти несучасна!"
Гася навіть біографією своєю величалася. Вихованка ж дитячого будинку на Лук'янівці! А потрапила в дитячий будинок з вулиці. Але народилась вона в Галичині під Львовом, у містечку Куликові. В тому містечку Турками звався цілий куток, — і все це була її рідня. І справді, щось було тюркське в її галицькому обличчі, в розрізі очей. Батько її не мав "ґрунту", був бідняк, а мати носила за 15 верстов до Львова молоко й масло перепродувати, бо треба було прогодувати п'ятеро дітей. Часто згадувала Гася, яка то смачна була булка, що мати приносила зі Львова. їли ту булку, наче сало, з чорним хлібом. А основна їжа була бараболя.
Батько її був русофіл і це визначило всю біографію Турчин-ської. Під час першої світової війни, коли відступала з Галичини російська армія, виїхав на схід і він. Склав на воза свої манатки, посадив дітей і вагітну жінку та й подався слідом за царською армією, боючись репресій Австрії. В дорозі на возі народилася шоста дитина — і так доїхали до Києва. Опинилася сім'я на Подолі, деякий час жила разом із іншими біженцями в Контрактовому домі. Як почав батько працювати робітником, жили на Юрківській. А далі — нещастя. За тиждень — уся сім'я вимерла від тифу. Зосталася на вулиці вона, найстарша, і брат Іван. А ще була маленька сестричка, то згубилася. Ото з вулиці їх двох і забрали до дитячого будинку. Та брат скоро звідти втік, маючи 13 років, і подався до Галичини, а вона, — тут голос Гасин стає урочисто гордовитий, — а вона ось уже закінчила ІНО, вчителює, пише поезії, друкується, член літературного об'єднання "Західна Україна" і чоловік Володя дуже її любить.
Так, Гася й тут витягла щасливу карту. Одружена вона з полтавським козаком, Володимиром Дем'яненком, студентом Медінституту. Був це ставний, кароокий із м'якою усмішкою молодий чоловік, а козак він тому, що походив з козацького стану, який ніколи не зазнавав панщини. І це завжди підкреслювалося. Коли Гася з Володею, то він тільки на неї й дивиться, безмежно закоханим поглядом.
Жили вони на Пушкинській, завжди можна по дорозі зайти. Як Гася дома, то рада. І завжди екзальтовано-бурхливо розповідала про свої чергові успіхи або підсміювалася з власних невдач. Завжди з нею було мені цікаво (вона ж усе найперша знає!) і я, зберігаючи мою критичність до неї, милувалась її бурхливою життєрадісністю.
Чия це була ідея? — Написати привітального листа Ользі Кобилянській. Почула я її від Агати і ми навіть збиралися, писали. Ми дві, Галич і ще чомусь Бульдін. Чому в нашу компанію затесався Бульдін? То диво! Але листа написали й вислали.
Без неї я ніколи не попала б у таке цікаве товариство, як Михайло Івченко, Меженко, Антоненко-Давидович. То було раз, що після якоїсь літературної вечірки нас (себто Гасю і мене вже разом з нею) запросив до себе Івченко. Тоді ж я побачила й Людмилу Коваленко, дуже гарну, молоду, пухнасту молодицю. Я не знала тоді, що вона — письменниця. Івченко був також красунь, із плеканою каштановою бородою і дуже синіми очима. Хоч гостей почастували бідним чаєм, але винагородили духовним бенкетом. Вечір цей згадується мені, як фоєрверк цікавих розмов, дотепів, сміху. А особливо запам'ятався тонкий дотеп Антоненка-Давидовича.
Говорили про недобудований будинок Академії наук на Во-лодимирській. Більшовики не поспішають з будівництвом, а особливо в Києві, тоді призначеному на провінційне животіння. Ця недокінчена будова починає вже заростати травою, ось який уже рік революції. Антоненко-Давидович зауважив: "Так же й сказано в "Інтернаціоналі""! — І проспівав бравурно-швидко: "Ве-есь мір насільєм ми разрушім, до основанья..." — а тоді нудно-пренудно, тихо й розтягнено, пома-а-алу: "а-а-а затем...." Коли то те "затем" буде? Важливо насильством зруйнувати весь світ...
Згадали, що хтось злостиво назвав цю недокінчену будову — "трон Грушевського". А хто це здогадався вивісити у шевченківські дні над Академією величезного транспаранта?
Отак би взять
Та нагострить сокиру,
Та заходитись, та й рубать,
Рубать...
(З недрукованої спадщини Т. Шевченка).
Справді, пригадую! Чогось цей транспарант, нема-нема, та й встане перед очима...
Говорили й про творчі проблеми, про композицію твору... Чомусь таки Антоненка-Давидовичеві думки запам'яталися, вони мені потім були дороговказом. Він тоді був прославлений своїми нарисами "Літературне козакування", "Землею українською". То ось як він висловився: "Нариси — найлегша річ, "сємєчкі".* Штука написати роман. Для роману найголовніше це ідея. Як є ідея твору, тоді все інше приложиться".
Це я одним-однісінький раз потрапила в товариське коло рафінованих письменників, у ту атмосферу, що за нею побивалася. І якби не доскоцька-допитацька Гася...
Вона якось з усіма знайде, що говорити, всіх знає, з усіма має гарні стосунки. Після вечора в залі, у вестибюлі, в коридорах ще довго стоять купками й говорять. Вийшовши — при входах, на вулиці... Між ними й Гася. А я відразу ж додому, бо осоружно, соромно й ніяк стовбичити отак, ніхто до тебе ні слова, ні ти ні до кого. Оце прикре почуття, що самотня, в атмосфері панування гуртового життя ще загострюється.
Я колись питала Гасю, як це вона вміє. А вона пояснила. Головне — усмішка. Як всміхнешся до кого, тоді та людина відразу добрішає. Цього вона навчилась, як була безпритульна. Бувало — дощ, нема де подітися, а всміхнешся до сторожа, він тебе пустить у будку.
Але де взяти усмішку, коли в душі її нема?
Це ж вона звела мене ближче з Марією Галич. Хоч Галич не
* Себто все одно, що лузати насіння. Ці "сємєчкі" — зернята продавалися склянками на кожному розі 5 копійок за склянку.
була така доступна й притульна, проте зустрічалися ми радо. Десь на вулиці постояли, поговорили — і вже з приємним леготом у душі йдеш далі.
Уривалося наше приятелювання з Гасею тільки літом. Вона з Володею завжди кудись їздила: або в екскурсію на Кавказ, у Крим, або на Полтавщину до Володиних батьків...
46
Одного разу ранньою весною потягла мене Гася на якісь збори, на другому поверсі Дому профспілок, на Володимир-ській. Гася сама толком не знала, що то за збори, але там мають бути літератори. А то було не просто собі щоденні сходини, а установчі збори Місцевого комітету письменників. Цей комітет був лише відгалуженням Спілки поліграфістів, тим що продукція письменників мала відношення до друку. Письменники мусять належати до якоїсь профспілки, от їх і притулено до поліграфістів. Мета була далекосяжніша, ніж простим оком було видно звичайній людині. А вже найменше розуміла те я.
Головою цих зборів і організаційного комітету був Антоненко-Давидович. От у перерві він до мене підходить і питає, чому це я досі не подала заяви про вступ до МК письменників. А можна? Хіба мене приймуть? — здивовано питаю, сама ж думаю: "Що я таке написала?"
— Подайте!
Я була неймовірно улещена такою увагою до мене, бо це ж було рівнозначно визнанню мене письменницею. І від кого? Від самого майстра слова Антоненка-Давидовича! Ото відтоді МК письменників став для мене центром, де точилося організоване життя письменницького колективу, куди я мала право входити не як інтруз, а як повноправний член. Бо в редакції Пролетар-ської правди, Життя й революції чи до Держвидаву заходила я боязко, з почуттям, що я тут — чуже тіло. Зайшла, сказала своє — і виходь! Звичайно, я там наштовхувалась на яку пару знайомих облич — але й відразу відчувала на собі їх зарозумілу пиху. — "І чого воно отут плутається, оце ніщо? Плужанка! Це наше, талантів, діло і ми її не впустимо між себе". — Я почувала себе скрізь зайвою.
Але в Місцевкомі письменників — тут зовсім інакше. Хай собі пиндючаться, а я буду так само звисока на них дивитися. Я тут такий самий член і можу бути тут, скільки захочу, — спостерігати, дивитися, сидіти мовчазно й тихо, як і завжди в громаді. Розглядатиму оцих задавак.
І все це дякуючи тому фактові, що головою був Антоненко-Давидович, а не якийсь шкідник, з тих, що потім хмарами нахляли до цього колективу.
А задавак розвелося чимало. Ось хоч би Грицько Косяченко. Я ж знала його куцим, неоковирним селянським хлопцем, а це — диви! Що за денді пливе? Він щойно видав книжку поезій і з гордощів землі під собою не чув. Як ішов вулицею, не впізнавав нікого, так чванно ніс свою кирпу із зачіскою а-ля Єсєнін. Білий комірець, краватка, новий сірий костюм. Де ж він хоче з тобою говорити, такий геній? З Жигалком він і досі був нерозлийвода, навіть покинув уже "Плуг" і опинився разом із ним у ВУСППі.
(Продовження на наступній сторінці)