Бо це було мені цікавіше. А з ким я там могла говорити про мої тодішні нерозв'язні питання? (Нащо я живу? Щоб їсти. Нащо їсти? Щоб жити. Що за безвихідне коло! Як таке колесо, то нащо людина взагалі народжується? Нащо і для чого я вродилася, коли мені тут нудно і нема куди звідси подітися?..)
Так, про мої дивацтва давно вже йшла луна. Хоч би й про те, що я любила спати на твердому, на голих дошках тапчана. На тапчані лежала бараниця із собачого хутра, що нею закутували ноги, як їхали саньми. То я ту бараницю скидала і спала на твердому, застеливши яким рядном. Казала собі: "Я знаю, що моє життя буде тверде, то треба вже тепер звикати". А спати на твердому любила я ще й через те, що уявляла, ніби я їду в поїзді. Ще коли б трохи трусило та штовхало і та-та-та, та-та-та, то й зовсім би було розкішно. Але звідки я тоді знала про моє майбутнє тверде життя? Казала ж я в повній певності.
Дістала я назвисько "стара діва", та не від кого, як від власної ж Льони. Ну, як же, все товариство гуляє, себто ходить по шляху чи сидить десь під акаціями, а ті степові акації роз-пахнуться до одуру, а місяць щось таке витворяє, що все навколо блищить як скляне, наче снігом блискучим встелений Жашків, — а Явдоня сидить у хаті і при сліпавці читає!
Еге, якби то вони знали, як та "стара діва" з проходящим солдатом цілувалася! Так воно ззовні виглядає, хоч в дійсності це була якась неймовірна фантастика. Трудно повірити, та ще й якомусь цинікові.
Який то рік був? Літо, бо другого дня я пішла з мамою підгортати картоплю. Ганя вже не жила з нами, то може таки 20-й. Я — у Мані Мартиненко, ми тоді про ставищанську педагогічну школу змовлялися, — словом, прийшла я до неї. Тоді проходили через Жашків з Гуманя на Городища якісь регулярні частини червоних. Нас вони не зачіпали, але треба було остерігатися. І коли йдеш вулицею, а напроти два гімназисти в військових шинелях, зачіпають: "Ах, ґубкі!", — то треба тікати.
Але як розвивалося дійство у Мані Мартиненко, що я зосталася на ґаночку, обвитому диким виноградом, з одним юнаком у шинелі? А де ж Маня? Зникла, і той другий вояк теж. А чому ці два солдати тут опинилися? Стали на постій чи що? Це як увісні. Я — в палких поцілунках. Як так? Вперше побачила, навіть не роздивилась на хлопця — і вже в вихрі еротики?
Це несподівано. Якби я знала, що там вояки, — не йшла б до Мані того дня. Якби я знала, що буде цей вихор, не входила б у розмову. Вся причина, що несподівано.
І все таки та еротика була чиста. Не було в ній жадної намірености, не було в рухах вояка спроби "добути дівчину". А я ж була безборонна, хібащо, моя "охоронна грамота" мене берегла. Це — моя повсякчасна і всім розголошувана мрія — "хочу вчитися!". Вона мені тоді з думки не сходила і це напевно й було тим місточком, на якому зустрілися ці дві молодості. Може той юнак також ходив з такою мрією у душі? І от вибухло полум'я, несподівано. Вояк той другого дня вже не був у Жашкові. Не спитала я його імени, ні хто він, звідки. Не було й обіцянок листуватися чи продовжувати дальше знайомство. Я була для нього теж миттьова.
Нікому ніколи про це я не сказала. Проте ж, навіть через півстоліття я не бачу в цій моїй пригоді нічого аморального. Що більше миле природі, — оцей несподіваний вибух жару, чи отой ступор Галі Тупчієвої, яку ховали в льоху, коли були в Жашкові проходящі солдати?
Перед світанком юнак у шинелі зник, а я добула до ранку в Мані і раненько вернулась додому. Але цілий день, ні, тиждень, я була як автомат. Автомат тут, говорить, працює, а душа вся в палахкотінні, розгорається, пашить. Так, пожежа в мені була більша, ніж у час того вечора. Самоцільно, бо самого того юнака не треба було, не було суму за ним, жалю, бажання знов зустріти. Звідкілясь злетіло, випалахкотіло, блискавицею прорізало як буря, зникло. Може так і добре?
І воно, як сон. Чи було таке? Чи то дійсність, чи фантом? Чи то я була, така завжди "стара діва"? Але з відстані навіть п'ятдесятьох років, той невідомий хлопчина мені дуже подобається саме за те, що залишив спогад про себе, як про шляхетну людину, що не було йому й у думці насміятися з мене. Чи може відчув, що я — зелене дівчисько — і сам був такий? Може й жару того не було б, не промінював би так довго в моїй душі, і ще через п'ятдесят років не згадувала б я так втішено й гарно той вечір, якби вдерся дисонанс...
Дивна моя "модель кохання". Але це була єдина моя щаслива любов. Все життя було потім так, що або я страждаю нещасливо, бо мене не хоче той, за ким гину, або лізуть ті, яких я не хочу, які ображають вже самим вибором мене, а не якоїсь марушки. Цим уже мене понижують.
21
Ще нічого не згадала я про велику подію: у Гані вродився хлопчик. Скільки щодня родиться дітей — нема ніякого дива. Але ось у Гані! Де воно взялося? Не було нічого і ось — жива істота! Не було людини — і є! Я так здивовано розглядала ту нову людину, що вона зайшлася плачем, мене перелякалася. А тим часом я мала бути хрещеною мамою. Якраз приїхав з Києва Сергій Коберник (тоді ще спекулянчення було в повному розквіті) і він став хрещеним батьком. Як же назвати? Ну, ясно, Віталієм! Знаю, що це дуже гарне ім'я. Так у мені переломлювався учнівський респект до нашого Віталія Михайловича. І назвали Віталієм. І став Вітею.
А що це за нова Ганя? Де взялися в неї оці квоктливо-воркітливі нотки, коли вона примовляла до свого "не впадь, пороше, на моє хороше!"? Зовсім не та хлопчурка із стриженим білявим їжачком, що колись задиралася й билася з жиденятами й школяриками в школі. Тепер вона винаходила до Віті такі слова, що й не знайдеш у словнику. "Потяг-у-усі, потягушеч-ки!".., "Будемо купці? Ку-упці, ку-пці!"... (купатися).
З'явилася у Гані й нянька, Хима з Городиш, найменша сестра Дмитрова.
Якщо вважати це теж подією, то мені пошили легку суконочку бузкового кольору, а більше таких новин цього літа наче не було. Ну, ще те, що я обстриглася, бо Василина була стрижена. Перед тим лояльно запитала батька, чи постригтись. Тато сказав — ні, але я таки "своїм пихом" обстриглася. Що ще? Кравченки вже вибралися з нашої хати на другий кінець Жашкова. Ната жила окремо від батьків із Петром Товстолужським, який тепер уже був секретарем районової партійної організації. Льона місячними ночами десь у компанії, я при каганцеві читаю...
Ото й тільки, що десь перед початком нового шкільного року зайшов до нас Іван Набекало. Ішов через Жашків, згадав, що я тут десь живу і зайшов. Щоб відзначити цю подію, ми влаштували собі прогулянку до Натанівки, — цікаво, чи є ще там павичі з розпущеними хвостами? — і говорили, говорили, говорили... Безконечно що було з ним говорити, а я ж так не мала кому всі свої думки й проблеми розповісти, а Набекало так же все живо й безпосередньо вловлював і хапав. Я ту розмову пила. Як засохле бадилля п'є зливний дощ. Це ж так рідко таке свято буває, а в мене то може й ніколи досі, — бо з ким я могла тут говорити? Ната? Вона банальна. Петро Тов-столужський? З ним цікаво, але якось сковзаєшся по поверхні. Саша Цимбал? Я з ним ніколи ще не розговорилася, хоч він і дуже всміхнений, привітний та ввічливий. Це ще Тимко Кравченко колись, як ми бували на хуторі, той любив пофілософувати. Але тепер він мав уже що інше в голові, відколи відкрив у Жашкові сукновальню та назвав її "Новомодні хволюші". Василина? Це як із самою собою. Але такої п'янкости й ароматичности розмови, як у цій прогулянці з Набекалом, такого тонкого відчуття вібрації інтелекту я ще не знала.
І я дуже полюбила Івана Набекала, — без жадної сексуальної данини. Те, що Іван був у "романних взаєминах" із Васи-линою, мені анітрохи не заважало, не обходило в цій викресаній приязні-любові. І Іван ніколи не залучував мене у список своїх романів, а він їх мав чимало... (Я раз проходила коридором гуртожитку і крізь відчинені двері побачила кінокадр. Серед кімнати двоє: Іван цілує Ярину, — от, як це я забула прізвище? — а вона, як гнучка лозина, перехилилася дугою вниз, аж до землі сягали довгі її коси. Ця "бичачість" — Набекалова була мені навіть бридка і я була рада, що ніколи до мене він її не адресує.). Я могла любуватися ним, як він загрібає з широкого чола своє рівне волосся, як грають розумом і веселістю між широким переніссям очі, і з розкішшю слухати його промови та гострі дотепи. Але це й усе. Це — ідеальні для мене стосунки. З дівчатами так не подружиш, бо все ж таки у цій дружбі був тонкий аромат. Як його назвати? Еротичний? Щось наче ні, щось тоньше...
І так, — думала я собі тоді, — три любови може мати душа. Одна — любити красу, але здалека. Мабуть, Тодось Цимбал — дуже штивний сухар, самозакоханий нарцис, яка там може бути з ним дружба? Але він такий, такий досконало гарний, що тільки дивитися. Інша — жар пристрасти в ту унікальну ніч, проходящий юнак, міраж і фантом, наче увісні... бо коли б на денне світло та роздумувати, то може б вилізла уся буденщина, жах для морального кодексу, сором і таке інше. І ось — любов, яку навіть не треба ховати, повноводна, не треба нічого від того, кого любиш...
22
До ставищанської педшколи я восени поверталась, як до своєї родини. Думаю, що це педагогічний талант Віталія Михайловича так діяв, що ми, учні, збиралися туди, як у родину. Були ж там і інші вчителі, але вони поза лекціями існували десь, не керували нами, а Самійленко був завжди з нами. Це ж він ставив нашу національну свідомість, зовсім непомітно назовні, природно. Виліплював з нас особистості.
(Продовження на наступній сторінці)