Одного разу Віталій Михайлович дуже глузливо сказав мені, що з мене вийде колись добра попадя. Більшої образи не можна було придумати. Мені, що так презирливо ставилася до утертого дівчачого шляху, що виривалася з Жашкова при одній лише думці, що тільки це одне там мене чекає?! Заміж? Ні, не хочу! Не хочу! —, криком кричала душа. А тут ще й попа-д я! Чому ж це він склав про мене таку думку? — Бо я бачив, як ви йдете й поглажуєте собі живота, — насміхався Віталій Михайлович.
А я тоді справді була рожевощока, кругленька, відживлена за літо, у новенькій бузковій суконці, яка настуручувалася. То я її обсмикувала й приглажувала на собі, а Віталій Михайлович і підглядів... Ах, як це мене стьобнуло! Батогом! Попадя? Ні, треба все змобілізувати в собі, щоб не бути кандидаткою на попадю!
І це той самий Віталій Михайлович, що якось був признався, що хотів мене перевести до третьої кляси, але не зробив цього, щоб не "обезкровити другу клясу"!
Іншим разом Самійленко ввів мене в сором з якимсь своїм тайним наміром. Був у нас шкільний журнал. Перше число вийшло з участю всіх наших "творчих сил": з поезіями Дмитра Загула, Петра Огородника, щось там і моє було, підписане дуже милозвучним псевдонімом "Слимак". Так я сама себе уявляла. Але до другого числа — треба ж головного редактора. Віталій Михайлович дав цей "пост" мені. Чому? Не маю уявлення. Це правда, я хотіла бути письменницею, але ж нікому в школі не признавалася. Я ж не вміла й слова зв'язати докупи, не знала, про що писати, а приголомшлива маса життьових вражінь не піддавалась під перо. Це правда, що мої шкільні роботи раз-у-раз зачитувані перед клясою, але ж коли я сама хотіла щось написати, — бодай, вивантажити себе, — то виходила отака поезія в прозі, як "Хочу вмерти молодою" або "Краса літнього дощу". Ще й під пишним псевдонімом "Борсук".
Та то тільки звалося, що головний редактор журналу я. Самійленко сам дбав за матеріял, він же дав передову, де говорилося, що основний напрям нашого журналу — реалістичний і, взагалі, панівний напрям у літературі це реалізм. Стаття програмова. В це ж число увійшла й стаття Дмитра Загула під заголовком "Золоте руно", де поет підносив на височінь романтизм, як першопочаток літератури взагалі.
Друге число "під моїм редагуванням" вийшло. Ну, й кпив же з мене Віталій Михайлович! Який же з мене редактор, коли я в передовиці проголошую реалізм, як основний і єдино доцільний напрям нашого журналу, а далі міщу щось зовсім протилежне. Редактор же мусить тримати свого лінію, а не плентатися за матеріялом, що припливе...
Мені було соромно, що так оскандалилася, але соромно не дуже. Цікаво було б побачити, як би це я "не прийняла до друку" статті видатного поета й нашого вчителя літератури. І чому не можна в одному журналі містити протилежні погляди?
Була в мене ще й друга "виборна посада" того випускного року. Заходом Самійленка таращанська Наросвіта прислала нам допомогу продуктами, так що в нас завелися шкільні обіди. Мене обрали "господинею", обов'язки мої полягали в тому, що я кожного дня раненько відважувала продукти й видавала куховарці. Тривало це щось недовго.
Оце тоді нас покинула Ганя Мазуренко. З нею сталася дивна метаморфоза. Вже не було плачливого замогильного голосу, не були кутики уст опущені донизу, очі стали ще синіші, а сама вона раз-у-раз розцвітала усмішкою й веселим сміхом. Та що з нею сталося? А от що:
Був у нас сторож при школі, одружений. Молодий і гарний, тільки неписьменний і нещасливий. Його дуже гарна жінка десь віялася і йому зраджувала. Інші з горя запивають, а цей сторож з того горя почав учитися грамоти. Вчителькою йому була Ганя Мазуренко. І він у Ганю так закохався, що вони й побралися. То був сонячний і зворушливий роман.
В кімнаті на другому поверсі жили ми тоді з Василиною самі. Наша "нерозлийвода" приязнь тривала далі, ми ніколи не змилили, щоб поспівати, разом горювали, що ми — дівчатами вродилися, а не хлопцями, я незмінно була захоплена тонким Василининим дотепом. Було й ще щось, тоді невловне й невідчутне. Так наче приявність її переваги, її більшої здібносте. От, наприклад, я не була така гнучка й моторна, як вона. Я ніколи не зважилась би лізти деревом і з дерева перескакувати на балькон. А Василина це часто робила, як поверталась пізно та не хотіла будити дівчат унизу. Де вона так пізно засиджувалася, теж я не знала, вона не казала. Ну, та зрозуміло. Я не мала ніяких романів, а вона, — вона "мала успіх"...
Кашперський пробував був вдаритися в зальоти, але з того нічого не вийшло. Тенор він був непоганий, але ж — довбня. Галька Долинська із своєю "одгризою" йому підходила, не я. Мені було нецікаво.
Вже цікавіше було з учителем Зимою. Замість Лося, викладача психології, приїхав до нас Зима, попович у пенсне, ще й трохи горбатий. Він ніби виявляв цікавість до моєї особи, але яка то була насторожена гра, яке резонерство. І я теж розводила отаке-отаке-отаке-енне філософування та все зайнята була питанням: "Чи жінка здібна вирости інтелектуально?", "А чому нема жінок-композиторів?", "Чи не образливе оце жіноче підмальовування уст?"
Це не був ні роман, ні флірт, я просто тягнулась до тих умів, що можуть мені імпонувати своїм більшим багажем, ніж могла я мати від свого оточення. А Зима ще й викладав психологію, науку, що мене в той час дуже цікавила, як знання про душу. Ось моя, повна незрозумілих для мене виявів і суперечностей... Якщо цей вчитель хоче зо мною розмовляти через те, що... хай і так, а все таки я щось для себе вхоплю.
Я була дуже невисокої думки про себе: про свою негарну зовнішність, свою боязкість, сірість-невиразність, та ще й порівняно з блискучою Василиною. Підтверджувалось це хоч би й тим, що на вечірках (спільних з агрономічною школою) ніхто мене не запрошував танцювати. Всі дівчата нарозхват — а я, як тінь. То це вже я така шерепа, що мене сахаються? Певно, не всміхаюсь, не жартую, мовчу... А мені ж так хотілося танцювати, я почувала в собі таку зграбність, легкість...
І аж через кілька років у Києві довідалась я від Єжеля (Єжелі — називала Василина), що був і в мене поклонник. Я згубила була білу пухнасту хустку і вже ніколи її не знайшла. А Єжель каже, що ця хустка була в "Айтона" Добровольського з третьої кляси. "Айтон" її мав у себе під подушкою, був безнадійно закоханий. Та це мене ажніяк не розчулило, нічого не приваблювало мене в тому "Айтоні", ну ніяк!
23
Це вже наша кляса була випускна і все йшло б добре, тільки в школі сталася велика біда. Якось ранньою весною приблукав до нас бандурист. Це ж подія! Зробив він концерт, загальне піднесення. Ночував він десь у хлоп'ячому гуртожитку та й зник. А через тиждень — арешти в школі. Заарештували щось із сім хлопців. Невдовзі їх випустили, не випустили тільки Івана Набекала. І вже ніхто ніколи його не побачив. Хто ж був той бандурист? Провокатор? Емісар з-за кордону? Ніхто не знав, але цей арешт зв'язували безумовно з ним. Так наче це була справа, відома під назвою "8-й повстанком", підпільна українська партизанська організація. Потім я чула, що й цей "8-й повстанком" — була провокація. Ми в школі, принаймні я, нічого про ці справи не знали. Але часто, думаючи про Івана Набекала, я хотіла собі уявити, яка б то була сила в нашій українській державі. Він же мав талант промовця, організатора, гострий аналітичний розум і загальний розвиток та інтелігентність, вищі за ті, що вимагалися від учня педагогічної школи.
Десь перед випускними іспитами зайшов у нас конфлікт із Педагогічною радою. Вчителі вимагали, щоб ми вперед внесли платню за навчання, а тоді вже будуть нас випускати. Платня ця — хліб. А до жнив ще далеко. Вчителі мусіли почекати до нового врожаю. Але вчителям теж непереливки! Це ж їхня платня, за цим вони живуть.
І тут знаходиться вихід у нашого постійного надхненника, Віталія Михайловича. Як завжди, він з нами, учнями. За його порадою, ми вирішили скласти в комору одежу, поцінувавши її відповідно на хлібну вартість. (Це ще були часи "мінки"). Нам видали квитанції, як за хліб. Вчителі побачили, що квитанції в порядку, хліб зданий, — заспокоїлися. Іспити відбулися, вже й свідоцтва виписані — аж тоді Самійленко виявив Педагогічній раді дійсний стан речей. Скільки було обурення! Особливо розходився Зима. Це я нічого йому не проговорилася, просторікуючи вечорами на сходах школи про "світові проблеми". А кортіло, тільки я знала, що то не моє, а загальне... Ну, автором цього обману був Віталій Михайлович. Згодом цей епізод був узятий до оповідання "Абстрактна вправа".
Треба сказати, що у всієї Педагогічної ради і Самійленка були завжди якісь непогодження і сутички. Про це краще знає Зіна Яскульська, що теж належала до вчителів. Вона насвітлює постать Самійленка зовсім з іншого боку, дуже негативно. А мені він був і є ось такий, як я його тут подаю. Батьківський, педагог, уважний до кожної учнівської особистості.
Останню пару місяців я й Василина жили на приватці. Васи-линина мама мала якусь свою далеку родичку недалеко школи і приговорила, щоб Василина там жила й обідала. Василина за компанію взяла й мене. Це була маленька кімнатка, ванькір. Оце там зазвучали перші нотки дисонансу, яких я, по-правді, тоді й не помітила.
(Продовження на наступній сторінці)