Із Ставнистою моя зв'язаність зникала, я також могла сипати дотепами й видумками. Одна одній піддавали ми жару, хихотіли з дрібниць, тішилися. І що б ми не робили, — з усього витягали причину до сміху. Якийсь суботник у школі, Самійленко запріг нас усіх прибирати шкільне довкілля. Я й Вася замітаємо подвір'я на фасаді, граємося словами, вирікаємо "афоризми". — Як є зловоніс і благовоніс, — міркує Вася, — то може бути і просто в о н і є. — І це вже причина до сміху. Другим разом я повідомляю її, що маю "пекельний плян". І я, і вона знаємо, що це якась дуже невинна видумка, але тішить нас те, що знаючи це, ми звемо її "пекельним пляном". Наш загальний розвиток був на одному рівні, хоч вона була на рік молодша (15 років). Видавалась вона мені більше очитаною, ніж я. Це тому, що вона мала більше пам'яті на читане, вживала з читаного вирази й звороти, більше пам'ятала зміст. А я вже раніше згадувала, що все читане в мені десь потахало і з'являлося в перетопленому вигляді.
Отож Вася Ставниста найбільше з усіх учнів припала мені до душі. Самійленко помітив нашу однозвучність і при перетасуванні, переселюванні й розселюванні нас не розлучав. А потім, вже весною другого року переселив нас у дуже поетичний куточок: над самим ставом у ярку, в парку був двоповерховий будинок, весь у зелені. Там на поверсі в кімнаті з бальконом і жили ми: я, Вася і ще одна дівчина, Ганя Мазуренко. А на партері якісь інші дівчата.
Ця третя наша співмешканка була зовсім до нас неподібна. Вона була куди старша за нас, але призначена до першої кляси.
Дівчина з чудовими великими синіми очима, але все інше було дуже негарне. Обличчя — перекошене, кути рота загнуті десь донизу, ніс звернутий набік і розквашений, весь вираз постійно такий, наче вона от-от заплаче. До того ж і голос весь час був плачливий, ниючий, а в очах — вічний сум. Фігури ніякої, якась лемішка, а не фігура. Ніякого тобі гумору, нічого такого, що переповнювало нас. Ми цю серйозну дівчину відчували, як нещасливу, і старалися її не вразити. Була вона з Високого на ГГятигірщині, недалеко Ненадихи.
Інші дівчата, такі як Зіна Задорожня, Надя Пустовійт, Саша Поштаренко, Маруся Берегова, Женя Кокоша та інші, ніколи не були зближені до мене, не товаришували. А ще в старшій клясі були сестри Ярина й Настя з довгими до колін косами, вже й дорослі дівулі, то вони стояли від усього осторонь. Тося Яскульська жила з сестрою Зіною, вчителькою зразкової школи, то та зовсім була далека...
18
У добрах графа Браніцького всім учням педшколи (часом казали — учительська семінарія) було де приміститися, хто був не з самих Ставищ. Але харчі ми приносили з дому. Кожне через тиждень, абощо, ходило додому і приносило на плечах буханці хліба, олію, муку, пшоно, цибулю... (приблизно такий "асортимент"). Ходила і я. Часом по дорозі були мені Набекало і Кашперський. Як Набекало, то цілу дорогу про щось говорили...
Самі собі ми й варили в огрівальних грубках галушки, ку-ліші — і заправляли рижієвою олією з цибулею. Та й платня за навчання була хлібом, це ж країна ще не вийшла з часів воєнного комунізму, тоді за все платилось натурою, гроші не ходили. От, забула чи 5 чи 10 пудів пшениці треба було мені доставити до школи на рік за свою науку.
Світили ми каганцями, вмоченими в олію ґнотами. А як прийшла зима, то було дуже холодно в тих будиночках та й у школі. Що ж, Самійленко знайшов вихід. Одного дня, замість навчання-лекцій вибралися ми до лісу, заготовляти собі паливо. Вперше довелось мені тоді пиляти і це було легко, тільки треба знати, як. Треба вхопити ритм і не тягнути до себе тоді, як другий пиляч тягне до себе... І взагалі від того суботника не зосталося спогаду, як про тяжку працю, а навпаки, як про веселу забаву з морозом, снігом, сміхом і співами. Тихін Пацеля виспівував своє:
Люблю я пиво, пиво шумує, Люблю дівчину, гарно цілує...
А особливо викаблучував Петро Огородник. Віршував: "Сіжу под вербою і п'ю чай с молокою...". А то диким вереском вигукував: "Гусі!". А далі, імітуючи 9-літнього школяра, — "Предли-и-и-нной хворостиной...". Нарешті, заговорив і "по-французькому": "Іван теля пасе, а Марія льон тре"... Це здасться, тоді він випродукував таку глибоко філософську сентенцію лінивого школяра: "Учитися? А нащо? Однаково земля над нами не порозумнішає". І часто її було чути потім, особливо, перед іспитами...
Але однаково було холодно й голодно. Одні не витримували й кидали школу. Не дотягла до кінця першого року й Маня Мартиненко, десь зникла, я вже її більш не бачила. Інші "вкривалися торбинками з пшоном", як ото пішла слава про Батрака, і таки школи не кидали. Бо було дуже цікаво й весело в цім гурті. Я знайшла в ній ту атмосферу товариськости, що була ще, хіба тільки, на хуторі у Кравченка. Починаючи згори, від вчителів, і донизу, до хлоп'ячої частини школи, мене не упосліджували, а навпаки. Такого дружнього й товариського ставлення, як у ставищанській педшколі, я вже потім ніколи не мала. А я ж була досить відокремлена, несміхотлива, "романів не крутила" — і все це вважалося абсолютно законним. Пробували. Береговий, теж уже старший, як Тхорівський, і теж із славою ловеласа, здумав раз поцілувати мене. Нічого, крім ображености, я не відчула. В цей час стоїть збоку хтось і обурюється. Цей "хтось", та вища, друга я, холодно спостерігає та показує мені, як це — ух! — бридко. Мені ж хотілося чогось незвичайного! То той самий Маринич, який пробував був під партою тиснути ногу, сказав мені, що за це він мене й поважає, бо я не плету ні з ким шури-мури.
Оце ж тоді спробувала я вперше махорки. Треба сказати, що голодувала я тоді таки чимало. Під час перерви так смокче і так млоїть. Хлопці тоді десь сядуть кружка і гуртом покурюють. Я часом підійду... Невідмінно тоді Пашківський — резонер із Буків — каже: "Закуріть з нами, Гуменна!" То одного весняного, особливо смоктливого в шлунку, дня я й відказала: "Давайте, спробую!" Було гірке й недобре, але наче затих голод. І тоді вже не раз, як хотілося дуже їсти, я просила в когось "на цигарку". Нікому не кортіло робити з цього жартів. Вже потім, як я проходила далі свою нелегку життьову путь, то таки добре навчилася курити...
Словом... "А Дуся шелестить!" — як приказував Іван Набекало.
Я любила вчитися, школу, лекції, перерви, співанки — весь цикл шкільного побуту. Але якщо вдень почувала себе в дружній родині, то ввечорі, як уже починається галушковарення, було не так. Тоді до кімнат дівчачого гуртожитку вчащали хлопці. Я тоді почувала себе відчуженою і неналежною до цієї атмосфери женихання та парування. Аж млосно серед них бути, в цій самій кімнаті, чути оці "отряхи й одгризи". Якби світло — читала б, а то — каганець, що тільки тіні видно. А зимові вечори довгі, смеркає рано...
Одного такого вечора я не витерпіла й вийшла надвір, до сосон. Місячна стежка потягнула мене на вулицю, а тоді не зчулася, як уже й вздовж вулиці йду. Мороз тріщить, місяць аж натужився, так світить, навколо — ні душі, всі сидять за оцими жовтими вікнами біля груб та печей. Це ж навколо сніг, біло, дихай і хочеться, а там позаду в кімнаті, звідки я вийшла, — чадить каганчик.
Пройшла я повз садибу Саші Поштаренкової, це по дорозі на Янишівку, ось уже й останні хати минаю, а це вже й поле. Іду й іду, ніде ні душі. Зайшла вже в поле далеко, сніг рипить, мороз тисне, а я все далі та й далі йду. Трохи й страшно — але ж нікого ні душі!
Може тому так урочисто й чарівно, що ні душі? Жаль мене обняв завжденний — отой спогад про щось втрачене. А як усе іскриться, які кольори горять на снігу, небувалі й небачені в житті! Зелені, сині, рожеві, фіялкові, оранжові, веселкові... А які досконалі форми, які грані. Це сніг так проти місяця грає.
Я стала, завмерла. Це ж те, моє рідне, за чим тужу з дитинства! Це ж там так, я пригадую! Це той світ, у якому я — своя!
Який? Де він? — сама себе запитала, бож того світу нема, це вигадка. Це ж тільки місячний блиск падає на кристали різної форми.
І раціоналістичний голос заглушив пам'ять. А я сумна, з ненасиченим голодом і радісна водночас повернулась до темних конур і каганців, намагаючись як найдовше не дійти і повертаючись назад, щоб на цей МІЙ СВІТ ще раз глянути, запам'ятати, вбрати його в себе.
19
Васі, яку я вже називала Василиною, бо вона чомусь не любила зватися Васею, ані Вассою, отже Василині легше було ходити додому на неділі, бо жила вона у Ставищах, тільки за п'ять верстов від школи. Цей куток називався, може й жартівливо, Жабокраківкою.
Наша дружба дуже зміцніла. Виявилось, що ми однодумці. Крім сміхів, колючих дотепів і "романів", Василина вміла ще й думати. А ми тоді розв'язували дуже складне питання. Чи жінка — людина? Чи вона рівновартна чоловікові? Чи це правда, що жінці належиться лише один "університет" — заміж? Ось моя двоюрідна сестра Оля Ващенко. Вона вже скінчила 4-клясову школу, а тепер вийшла заміж, дитина, — і сіла. Та й горюємо з приводу Олі Ващенко чи якої другої заміжньожіночої долі...
Василина також із такої родини, де самі дівчата. То бажання утвердитися в інтелектуальній висоті (та ще й на тлі тих дівчат, що були в нашій школі), було плятформою нашої дружби. Тому Василина охоче забирала мене весною додому до себе, а я ще охочіше йшла.
(Продовження на наступній сторінці)