(Бо треба сказати, що в цій клясі причепили мені ще одне ім'я — Дуся. Хтось так назвав — і пішло. Мені це ім'я не подобалось, якесь ніби міщанське, то я стала називати себе Докією.* Явдоня — це ж тільки домашнє. Явдоха видавалось мені тоді простацьким і грубим. Хоч тепер я думаю: грецькі Гіпероха, Андромаха — гарно. А чому українське Явдоха — негарно? Ну, я тоді ще не знала, що Євдокія це ім'я грецької морської богині, Евдотеї. І значить воно: добра богиня вода. Еі-Ев — добра. До — вода. Кія-тея — богиня.)
Я таки справді сиділа тоді на вікні, розкошуючи осінніми жовтобордовими барвами ранньої осени, що буяли в саду за вікном.
Тоді в нас часто були порожні години, бо ще не було повного комплекту вчителів. От на одній такій порожній годині встає ставищанин Тиміш Коберник і закликає до тиші, щось хоче сказати. Ми його звали Коберничок, бо був дуже дрібний, мініятюрний, з опуклими насмішкуватими блідо-блакитними очима та "сучкуватим" носом. Він раз-у-раз насміхався над "просвітянщиною", підіймав на глум широкі шаравари, вишивані рушники над портретом Шевченка і називав це бутафорією та театральним реквізитом. Я вперше тоді почула такі вирази. Вони підіймали на сміх те, що було таке звичне, як потреба вранці вмитися. А що замість цього? Коберничок не казав.
* В 30-х роках видавали пашпорти і написали в моєму "Євдокія". Я не хотіла такого пашпорта брати і довелося йти до начальника міліції та доводити, що я — Докія. Для цього я принесла словник Грінченка (бо міліція казала, що такого імени нема). Але нач. міліції сказав, що словник Грінченка не документ. То я принесла академічний словник і показала там своє ім'я. Відтоді я в документах Докія.
Так от цей Коберничок хоче щось сказати. Пропонує, щоб тут у нас у школі заснувати комсомол. І щоб зараз таки записувалися та ухвалили постанову. Ех, як схопився НабекАло, як виголосив промову! Коли вже записуватись, то до укр'юсу! Словamp; "комсомол", "укр'юс" нам були невідомі, але Набекamp;ло так красномовно обґрунтував переваги української юнацької спілки, що Коберникова затія в корені провалилася. Укр'юсу теж не заснували на тих стихійних зборах. А як невдовзі приїхав представник таращанського відділу Наросвіти, товариш Іванушкін, щоб заснувати профспілку і щоб ми вступили до неї членами, то теж зустрівся з тупою, невисловленою нехіттю. Цікавий чоловік цей Іванушкін. Прізвище московське. Борода на всі груди, пишна, золотиста, — а обличчя молоде! І запашна українська мова. А сам — жид, хоч наче нічогісінько жидівського в ньому не було. Приємний чоловік, але з його профспілкою нічого не вийшло. Ніхто не хотів у якусь профспілку записатися.
Петро Огородник — з Ненадихи на П'ятигірщині. Він також ходив у шинелі — блідий, з довгим носом. Поет і дивак. Завжди він грав ролю малого мазунчика, навіть манера говорити була ніби дитяча. Про себе він говорив у третій особі: "Петя (не Пггя, а Петя) хоче їстоньки!" І скрізь, де можна було, головно у дівчат, підхлібничав, себто потрапляв, як варили куліш, їв разом з ними, а ще й цибулю трощив. Але все це було "за виграшки" і, як належиться "малому мазунчикові Петрусеві", з вибриком. А то раптом приходить із чимось, з настовбурченою полою шинелі. Це — ціла випічка хліба. І ходить він від кімнати до кімнати, роздає всім по хлібині, не забуваючи тут же й попоїсти. А при тому співає оцієї, ненадиської:
В кінці греблі стоять верби, Там холодна йде вода, Любов наша дорогая, До чого ж ти довела.
Розкопаймо тую греблю, Нехай з неї вода йде, Занехаймо те кохання, Нехай воно пропаде...
І цей Петрусь, що вдавав дурника, мав геніяльні здібності: він міг вмить ока безпомильно множити семизначні й більшезначні числа. Треба годину робити вичислення множення, а спитайте Петра, він вам скаже без надуми. І точно.
До Загула він стояв найближче з усіх учнів і носив до нього свої вірші.
Пізніше за нього вступив до школи Максим Тхорівський і то відразу у третю клясу. Рідний брат, а чому інше прізвище? Бо ця родина була незвичайна. В ній знехтовано традицію, батько й мати були вільнодумці і свідомо жили "на віру", себто невінчані в церкві. Кожен син мав інше прізвище. Був у них ще один брат, то той мав і третє (забула, яке, а знала). Коли Петро був поет, то Максим — співак. Бас його був густий і насичений чаром. Мені здається, що вже ніколи я не чула більше такого приємного тембру, як Максимів. Видавався він мені вже підстаркуватим, а вірніше — зношеним, з лініями від крил носа до кутів уст, з вдавленим переніссям, з якого йшов орлій ніс. А вираз лиця — самовпевнений, навіть цинічний, особливо, коли посміхався. Проте, як заспіває! Розкіш слухати! Може це й зробило його серцеїдом! Він хвалився, що нема такої дівчини, на яку він накинув оком, щоб встояла перед його залицянням. Щось ніби так воно й виглядало. Ну, що побачила в ньому ота молодесенька з першої кляси Тимченківна ("а я тес дівча люблю, що біле, як гуся", справді, біленьке, рожевеньке гусеня), що очей не зводила з Максима, слухняно й покірно? Тільки подивився "із значенням" на яку дівчину — вже й пропала...
Його партнером у дуетах був Степан Кашперський з другої кляси. Тенор високий і пронизливий. Голос гарний, і хлопець танцюристий, і кавалер хоч куди, — тільки без чару. Співали вони "Де ти бродиш...", "Коли розлучаються двоє", "Вночі на могилі...". За акомпаніятора був Єжель, рудий і добродушний парубійко із третьої кляси. Добре, що доктор Гброх лишив піяно, а революція не порубала чи не сховала в якомусь коровнику. Єжель скоро навчився на ньому бринькати і вигравав польки та вальси...
17
Я сиджу з Варею Костенко, пильною ученицею, за передньою партою, йде якась лекція. Коли чую, хтось іззаду своєю ногою потискає мою. Озираюсь, — а то на задній лаві Маринич. Видко, в мойому погляді було стільки здивовання, що "залицяння" відразу припинилося. Що це за новини? При чому тут я? Образа!
Микола Маринич із Плоскої був гарненький хлопчина (вдягни в дівчаче і не пізнаєш, що не дівчина) і вважався поклонником Васі Ставнистої. Атмосфера "романів", що вітала над цим молодим народом, якось мене не стосувалася. Не то що я була свята, ні, щось інше. Не було тут таких, що перекинулась би на мене, чи від мене еротична іскра. Ні, ще не так. Я знала, що Маня Мартиненко вмирає від закохання у вчителя Куделю. А зустрічаючи довгий, розплавлений у еротиці погляд цього вчителя, я відгороджувалась нерозумінням, бо... не було іскри. А я з перших днів у школі побачила когось такого, що видався мені надзвичайним. Синьокий, русявий, неподібний на всіх, іншої раси. Прізвище його було Гайна, мабуть, предки його були німці-колоністи, хоч Гайна й слова не вмів по-німецькому і навіть не здогадувався, що він — Гайне. Але моя пасія, — гай-гай! — не звертає на мене жадної уваги. Скоро Гайна покинув школу, і я більш ніколи не зустрічала його. Оце такий "роман".
Усі два роки ранив мені серце своєю довершеною красою Тодось Цимбал, але за всі два роки він не зволив мене навіть помітити, не то що слово сказати. Сидів він позад мене (поруч Маринича), як статуя. Лице блідо-матове, очі величезні карі, задумано холодні й оксамитні водночас, риси — клясичні, як у журналі Нива портрети принців. Ідеал мого уявлення про красу. І подумати — хата Тодося Цимбала зараз за тином моєї тітки Наталки на Пшінці, де я жила перший час, а потім деякий місяць ходила щодня обідати! Він бачив, що я очарована його красою, але ніколи, ні разу, навіть у справі якій, не заговорив до мене. Згорда відкидав. Дивився десь поза мене.
Отакі то мої "романи". Хто признається до мене, я відкидаю, я ображена недоречним залицянням. Кого потребую — мене не бачить.
Тому не знаходила я чогось спільного з такими "левицями", як Галя Долинська і її вірна приятелька, Віра Грабовська, дівчатами із Плоскої. Вони завжди були в оточенні паруботи і улюбленим їх звертанням до хлопців було: "Ой, ти отряха!". А ще: "Ой, ти одгриза! Зануда!". Такою "левицею" мені спочатку здавалася й Вася Ставниста, що оберталася все в товаристві Тихона Пацелі, Тимоша Коберника, а тепер і Маринича. Вона бурхливо-весело поводилася, білі зуби блискали раз-у-раз, очі задьористо сміялися. Помітила я цю дуже відзіґорну струнку дівчину з чорним нехвилястим стриженим, але буйним, волоссям вже давніше, тільки яка я їй рівня? Я, як завжди, вайло, мовчазна, боязка, нешвидка на відповіді, — я зрозуміла її, як баришеньку родом із якихось підпанків. Одежа її була гарно пошита і припасована. А як прийшла зима і ми повдягалися в тепліше, то на мене справило вражіння її чудово пошите пальто із сірого сукна, облямоване сірим смушком, що так пасував до червоної, як жар, хустинки на голові, чепуристо вив'язаної. Ця зовнішність мене віддалювала. Але дуже скоро інші риси, виявлені у Васі, полонили мене на довгі роки.
Сміхотлива і тонко дотепна (а не "Отряха! Зануда! Офер-ма!"), вона була дуже очитана, а це вже був спільний ґрунт. Дуже скоро стало мені з нею найкраще. Ні з ким не було мені так цікаво й гармонійно, як із нею. І здається, перше, що нас зблизило, була пісня "Ой, вербо, вербо...". Куделя дав Став-нистій перший голос, бо в неї було хороше сопрано, а я співала альтом. Ми однаково відчували й інтерпретували пісню — і тут уже не треба було слів, щоб відчути спорідненість.
(Продовження на наступній сторінці)