Щоб дійти до її оселі, треба пройти через містечко, обігнути костел, спуститися вниз, повз величезний став, вийти нагору, тоді проминути вигін, де стоїть отой загадковий мурований вітряк, завернути повз 4-клясову школу, аж тоді вже можемо йти тінистими вулицями, вуличками, ярками й гайками. Ось, нарешті, і хата. Просторе подвір'я, встелене шпоришем, сад — яблука, груші, черешні, сливи, — а за ним і лісок, і левада... Хто його зна, чи це село, чи хутір... Знов ліски, а десь чути оцю пісню, що співають невидні дівчата польовими голосами і що я вже навчилася від Василини:
Ой, у полі криниченька на чотири зводи, Ходив козак до дівчини ще й чотири годи.
Ой, дівчино, повна рожо, чи сватати можна? Козаченьку, барвіночку, хоч у неділечку.
Ой, дівчино, повна рожо, в неділю не можна, Зажди мене до осени, Господь нам поможе.
Ой, не можна, козаченьку, до осени ждати Трапляються добрі люди, віддась мене мати,
А як не дасть мене мати, віддасть мене батько, Буде тобі, козаченьку, та й за мною жалько...
Як гарно стелеться у далечінь ця дівоцька наївна пісня. Само повітря співає.
Це тут росла Василина. Звідси до школи ходила, тут читала Достоєвського й Чехова та інших клясиків, що ними вона ще й досі жонглює, як хоче блиснути. А я думала, що це — якась міщанська панійка! А тут така несподіванка — такий поетичний і такий клясично селянський куточок, де само повітря співає, пісні без напруги входять у свідомість. І чи диво, що наша дружба мала так багато пісень? Ні з ким так добре не виходило (і досі не виходить), як із нею. Я навчила її моїх пісень, вона мене — своїх і ми могли годинами співати всі пісні, які знаємо. Мало того, ми ще й "драматизували". Ось у пісні "Ой, у лузі, на калині колихала дівчинонька дьві дитині" на прохання дівчини нерідна мати відказує: "Бодай же ти не діждала, щоб я твої дрібні діти колихала", то це ми співали особливо грубим манером... Або мою пісню, "Ой ти місяцю, а я зіронька красна, в вишневім саду тобі коника пасла" — спочатку співали на один мотив, повільний і розтяжний, а тоді раптом переходили на скаковий, відзіґорний темп, бо знали два мотиви...
А починали ми наше "співодійство" з тієї, що навчилися від Максима Тхорівського, п'яти гірської. Моєї улюбленої. Сама мелодія здавалась мені незаспіваною, особливо в тім коліні, де підголосок розходився з верхом і утворювалося несподіване різноголосся. А чому слова цієї пісні брали мене за живе? Тоді не знала я, аж тепер бачу, що ця пісня — пророча.
Горе вам, дівчата,
а ще гірше буде,
та гей! що про вас говорять
та й превражії люди.
Справді, скільки ж то наклепів та несусвітніх пліток наслухалась я про себе!
Говорять, говорять, не переговорять, та гей! а моєї натури та й не перестановлять.
Два останні рядки я співала безумовно від свого імени, з твердістю. Не перестановлять, хай там що! А далі йде таке пророцтво:
Котра дівка хоче розкоші зажити, та гей! нехай вона іде та й до двору служити.
А у дворі служба гірша від неволі, Гей! вийдеш за ворота та й наплачешся доволі.
Це ж образ моєї вибоїстої життьової дороги! "Двір" — література, а служба їй — все, що довелось витерпіти. Кінчається після так:
А в мене НАТУРА така, як у ТУРА, гей! а в мене серденько, як було, веселеньке!...
Цю строфу я співала завжди з особливим притиском-завзя-тям, бо це в МЕНЕ "натура, як у тура". Хоч правда... серденько не завжди веселеньке. Депресія...
Довгі роки ця пісня була моїм девізом, а тоді в Ставищах — з усіх — найвідповідніша, найточніша.
Аж у цій хаті зрозуміла я, чого це Василина так зажурилася, коли Куделя раз на початку співанки запитав: "А де це наша легкодуха Ставниста?" Я їй переказала цю репліку і виявилося, що Степан Куделя — родич, добре і давно її знає та може й ще щось таке, що не всім треба знати... Василинина найстарша сестра була одружена з братом Куделі, петлюрівським офіцером, якого більшовики заарештували і розстріляли. Ця найстарша сестра і ще одна, Олеся, вчилися у мліївській вчительській семінарії. Олесиного нареченого також розстріляли. Тепер
Олеся була замужем за лісничим, Венгриновським, до речі, братом одного нашого короткочасного вчителя.
Зрозуміла я, з чого перешите те її чудове пальто із сірим смушком — з офіцерської шинелі. Зрозуміла, звідки така її інтелігентність у 15 років. Тільки в цій хаті вже мати вчила дітей і з останнього тягнулася, щоб дати їм освіту. А батько, Гнат Ставнистий, казав, що дочок вчити не треба, хай до господарства привчаються. Від своєї матері навчилась Василина польської мови й письма. Мати її була якогось шляхетського роду... Бачила я й Олесю. Е, це вже не Василина! Зелені очі. Дуже правильні риси. А лице дерев'яне. Нема в ньому Васили-ниної одухотворености.
Тут я хочу відступити від свого оповідання і згадати про один дивний дійсний випадок, що стався з Олесею і її чоловіком, лісничим. Це, все ж таки, моя друга зустріч із поза-сенсорним, яке можна ще назвати містикою.
Лісництво, де жили вони, було десь коло містечка Рокитного на Таращанщині. Одного разу поїхали вони на ярмарок і смерком верталися додому. Коні самі знали дорогу, то ними правити не дуже треба було. А цим разом коні почали блудити. Цілу ніч так проблудили, аж на світанку добралися до лісництва. Що ж вони застали в лісництві? Погром. Все побите, поламане, потрощене і пограбоване. Бандити добивалися від служниці, щоб сказала, де сховався лісничий, хотіли його вбити. А потім замкнули її в льоху, а самі цілу ніч громили. І якби коні прийшли знайомою дорогою до лісництва, то Венгриновський вліз би просто в руки бандитам.
То як це коні знали, що ніяк не можна до лісництва йти, і кружляли на відстані від небезпечного місця? Що їх не пускало?
Це розповіла мені сама Олеся, що сиділа на тому возі.
20
Не диво, що я так полюбила Ставища! Це була наче моя давня батьківщина, оці захряслі в розкішній буйній зеленій завірюсі ставищанські простори. Тут народились і прожили життя мої діди-прадіди по маминій лінії, сама мама, тут жив дядько й тітки, тут я знайшла до душі школу й оточення. Тут і Василина, а такої товаришки я ще ніколи не мала.
А як любила я отой вигін, що ним тебе зустрічають Ставища, отой мурований вітряк. Якого він століття — невідомо. Ставищанин Іван Замша каже, що він питав свого столітнього діда, коли побудований той вітряк. Дід сказав, що він питав свого діда і той дід не знав, бо за його життя вітряк уже стояв. А ще дідів дід казав, що під цим вітряком відпочивав із військом Богдан Хмельницький, як ішов на поляків.
Та тепер цього чудового вітряка, що витримав яке пів тисячоліття, вже нема. Голова ставищанського райвиконкому, това-ріщ Клімов, 1926-го року наказав розібрати. Надзвичайна історична пам'ятка загинула з руки вандала, а вигін став без душі.
Як і Городища, Ставища мають свою легенду. Було це в давнину велике місто, Любомиром звалося. Тут були великі битви. Замкнені в твердині оборонці викопали під землею хід, що виходив десь аж під селом Гойсихою...
То яка мені була охота вертатися з моєї кращої батьківщини до Жашкова на літо, у середину містечка з запиленими кущиками безу?
Тут великих змін не було.
Тільки я змінилася. Вернулася додому дуже виснажена постійною голодівкою, а ще й дорогою — 15 верстов пішки. Порох сів на лице, і мама, як побачила мене, сказала: "Стара баба!". Справді, в той час я виглядала набагато старшою за свої роки. В 16 років Самійленко давав мені 20. (Цих 20 років потім давали мені ще 15 літ).
З цієї нагоди моя сестричка Льона вирішила випробувати на мені якийсь саморобний крем до лиця. А що вона тепер обертається в товаристві і не може показатися, як буде на лиці лупитися шкіра, то це я мусіла помаститися і сидіти три дні на печі, щоб мене ніхто не бачив. Так і зробили. За деякий час шкіра на мойому лиці зіллялася суцільним червоним пухірем, я сховалася на піч за заслонку, а потім це почало лущитися і через три дні я показалася хатньому народові з ніжно-рожевою церою молочної дитини. Експеримент удався, але, Боже мій, якими ідеями живе наша Льона! Нема, щоб прочитала щось чи чимось зацікавилась, крім оцього баришеньства!
І так усі мамині дівчата. Нема помочі. Одна в книжку вшнипилася, друга — ні за холодну воду, бо все в неї спрямоване на баришеньство. Один тільки Коля. Він уже підріс і допомагав мамі, як дівчина, добра дитина.
Льона ж мала вже тепер іншу товаришку, як не стало Галі Фузік. Л єна Єзерська вийшла мало не в 15 років за Володю Шепеля. Тепер там утворилася компанія. Між ними — й Саша Цимбал, і Альоша Шепель, і... синки лікаря Кузьмінського, Фіма й Абраша. Вони й далі визначалися дотепністю, але якось дивно. З українізації тоді всі глузували, не можучи видумати проти неї іншого аргументу, як "залізяку на пузяку, гоп!" або "самопер попер до мордописні". От і ці вигадали — щось оригінальніше. Нове слово "довідка" Абраша переробив на "довідка". Його батько звався Дувид.
Льона ходила до Лєни, бувала в Шепелів, то це вона принесла мені розгадку того, за що я вже була й забула. Ото хтось невідомий приніс мені томик Лесі Українки і число журналу "Вопросы психологии творчества". То, виявляється, не хтось, а чоловік Наці Шепель. Сам він тетієвський, прізвища Льона так і не знає, бо він тут живе інкогніто, ніде не показується, ні з ким не знайомиться. Чому ж він мені тоді приніс? Виявляється, про мої дивацтва давно вже йшла поголоска. "Що Явдоня робить?" — "Читає..."
(Продовження на наступній сторінці)