Наступного ранку розійшлися. Мир пішов на Зелену, Маняву, Солотвину, Пугач вибрав дорогу через Криворівню, Ростоки, Кути, у рідне село. Іван Рахівський мав відвідати Ямну, Дору і пройти далі. Йому ж було доручено дістати паперу і письмового приладдя. Дмитро Серичак подався на Жаб'є, Космач, Текучу. Йому було дане завдання відвідати Дзвінку.
В колибі залишилися Довбуш, Данило і Фока. Фока також рвався на доли, але Довбуш не пустив. Надто був примітний, та й кашляв останнім часом.
— Ти мені тут потрібний, — втихомирював він хлопця,— Ми з тобою порадимось, поговоримо. А як принесе Рахівський папір та чорнило, до когось з панів листа напишемо. Напишемо? — спитав усміхаючись.
Час минав, а Данило так і не наважувався розповісти Довбушеві про Дзвінчині заручини: то Фока сидів у хаті, то Довбуш виходив. Нарешті одного разу отаман сказав, що йде в ліс на полювання. Товариству знову загрожував голод.
Навіть ті, що пішли на доли, нічого на дорогу не взяли, щоб більше залишити отаманові й Фоці. А тут же ще й Данило світив очима, виснажений, голодний.
Ішов лісом Довбуш, усміхаючись пробудженій від зимового сну природі. На південних схилах кичер зеленіла молоденька травичка. Щебетали перші перелітні пташки.
Тут був смерековий ліс впереміжку з буковим. На буках тільки ще розпукувались бруньки. Довбуш при.^ гадав, як колись випав страшний недорід трав і ранньої весни, щоб вівці не загинули з голоду, погнали їх на бруньки. Тримали в лісі, поки не поросла на полонинах трава. Тоді ще він пас овечок на чужих полонинах. Ой як давно то було...
Спускався все нижче, і в лісі ставало все тепліше, затишніше, та й сонце підбилося вище. По дорозі зустрічались нові породи дерев, траплялись вже й дуби, що досі не скинули з себе торішнього побурілого листя, грубі ялиці, кедри. Довбуш сподівався зустріти звіра. Розраховував на дикого кабана... На жаль, ніде не знайшов і сліду, хоч під буками лежало торішнє насіння.
Пройшовши ще з півмилі, набрів на потічок. Ніс той потічок свої води кудись у долину, розважаючи по дорозі своїм шумом сонні ліси і дикі скелі.
"Тут повинен би стрітися якийсь звір",— подумав Довбуш. Знав повадки тварин. Знав, що дикі свині тримаються біля води і козулі трапляються поблизу потоків. Тому пішов у його верхів'я, пильно розглядаючись по сторонах. У своїх м'яких постолах ступав безшумно, як кіт.
Раптом почув якісь незрозумілі звуки. Наче хтось чи то скімлив, чи то плакав.
Зупинився, розглянувся на всі боки — тихо. Подумав, що причулося. Ступив кілька кроків — знов те саме, тільки голос наче згори лине. Підняв голову і завмер від подиву, забачивши, хто видавав ті звуки. Недалеко від нього ріс серед сім'ї буків великий, старезний дуб. Він ще не розпрощався з торішньою одежиною — сухим кучерявим листям, серед якого де-не-де висіли спілі жолуді. Мало не на самому вершечку його на гілляці стояв на задніх лапах ведмідь, а передніми тягнувся до навислої над ним галузки, де висіли жолуді. Гілляка під ним вгиналася, і він ніяк не міг ті жолуді дістати. А був, видно, голодний, тому й сердився, і видавав із себе оте скімління, що привернуло Дов-бушеву увагу.
Смішно було дивитись, як король гір нервує і не може дістати дрібного жолудя, як він тупцяє на гілляці і скімлить від досади й злості.
"Шкода мені тебе, гірський вуйку,— звернувся до нього у думці Довбуш,— але ще більше шкода Фоки й Данила, що голодні сидять. Іншим часом я б тебе не скривдив, а тепер мушу".
Він зняв з плеча рушницю і, прицілившись, вистрілив. Ведмідь упав додолу мертвий. Це був молодий ще ведмедик — толук К Здалека видався більшим, дорослішим. На землі ж виявився невеличким худим зві-риком.
Довбуш випотрошив його, дав стекти крові, закинув на плечі і подався до колиби. Добрався аж пізно ввечері, стомлений, спраглий і голодний. Фока вже хвилювався і кілька разів вибігав виглядати, тож зрадів невимовно. Залишив для нього вечерю — юшку з оленини, заправлену кукурудзяною мукою, і добрий шматок м'яса.
— Ви вже їли? — спитав Довбуш.
— їли, ми добре наїлися,— запевняв Фока.
— Ти за себе кажи,— промовив ласкаво Довбуш,— за Данила не відповідай. Він ще не швидко насититься. Чи не так, Даниле?
— Ні, нЬкgt;го, я справді вже трохи від'ївся,—усміхнувся Данило.
— Дивіться, щоб я кого не скривдив,— сказав Довбуш, беручи з рук Фоки миску.
По вечері Фока пішов на варту. За ним мав заступити на варту Данило, а тоді, над ранок,— Довбуш.
Залишившись сам на сам з отаманом, Данило довго думав, як же йому розказати про Дзвінку. Кілька разів вирішував уже мовчати, а потім сумління підказувало, що так не можна. Хоч Дзвінка й була хороша люб^с-кою, та хтозна, якою стане для отамана заміжньою жінкою, коли присягне в церкві іншому.
Довбуш помітив, що Данило чимось мучиться, але подумав, що, може, то за жінкою, за дитиною сумує.
— Не знаю, отамане, як вам і казати,— нарешті по-
Толук — однолітній звір.
чав Данило.— Те, що маю розповісти, може вас засмутити.
Довбуш сів на постелі.
— Про Дзвінку хочу говорити... Чи дозволяєте? — спитав Данило...
— А чому б ні? Говори.
— Заміж збирається.
Довбуш повів рукою перед обличчям, немов відганяючи настирливу муху.
— За кого?
— За свого дівера.
— За Степана?
— За нього.
— Так, так...
"Дивні ці жінки,—думав Довбуш, — любить, цілує, плаче — і виходить за іншого... А втім... їй жити було нелегко, це правда. Але... Чому ж так скоро?! Чому за Степана?" '
В цьому було щось особливо образливе. Степан — ворог, гірший від самого пана. А Ксеня... Сама ж казала, що Степан їй ненависний, що не любить його. Ні, це не проста справа. Є тут щось...
— Чому ж за Степана? Чи не знайшла молодшого? — спитав із удаваним спокоєм.
— Не знаю, отамане,— одказав Данило Вовк, здивований тим, що його звістка, здавалося, не справила особливого враження.— Я так міркую, пане отамане, що жінці ніколи не можна вірити.
— Можна вірити, Даниле, можна,—сказав Довбуш.— Жінка — велике слово. Жінка нас з тобою породила, вигодувала, виростила, не раз наплакалася над нами, і малими, і великими... А ти таке кажеш.
— Я не про неньку казав, а про любаску. От як Дзвінка. Чого їй ще треба було? Все мала.
— А чоловіка не мала, — перебив Довбуш,— сім'ї не мала, розумієш, Даниле? А жінка створена на те, щоб дітей родити. От і Дзвінка... Доки була молодшою — тішилась, що її любить сам Довбуш. А потім, з роками, стало їй цього замало...
— А ви з нею говорили про це? — зчудовано спитав Данило.
— Говорив. Я сам їй нарадив заміж іти. Данило був вражений.
— То ви її розлюбили?
— Коли б розлюбив, може, і не давав би їй такої ради.
— Значить, любите й досі?
— Люблю!
Степан Дзвінчук готувався до весілля. "Обзорин" він не потребував робити, бо добре знав Дзвінчине господарство. Був певний, що, відколи до неї почав ходити отаман опришків, багатство її ще збільшилося.
І от Степанові свати з горілкою, калачами, волоськими горіхами та яблуками в супроводі молодого прибули до Дзвінчиного двору. Підійшовши до дверей, постукали.
— Ци є люди в хаті? — спитали.
— У хаті. Гості не у хаті! А хто там? — відповіли, як годилося, із світлиці.
— Добрі люди, пускайте, — попросив старший сват.
— Просимо гостей до хати,— відповіли підставні батьки Дзвінки, яких було заздалегідь домовлено.
Степан і свати ввійшли до кімнати. Підставні батьки сиділи на лаві перед столом. Ксеня — під Стіною в гарному різьбленому кріслі, накритому дорогим перським килимом. Була вбрана, як королева: у розкішній сорочці, на якій мало білого полотна виднілось — уся була в чудовій вишивці! На шиї дороге намисто із золотих дукатів і коралів, гнучкий стан обвивали дорогі запаски,— таких, мабуть, не знайти було по всій Гу-цульщині,— на плечах киптар, золотими та срібними нитками мережаний, на ногах новенькі черлені постоли, красиво морщені. Один бог знав, де їх дістав їй Довбуш. Тепер в Цих його подарунках зустрічала судженого.
Коли увійшов зі своїми сватами, мало не зойкнула з болю, таким видався бридким. Навіть підставні батьки, байдужі до долі їх тимчасової дочки, нишком собі дивувалися з toro, що вона вибрала Собі такого жениха.
Добрий вечір, — привіталися свати.— Питайте нас, чого ми прийшли.
— Добрий вечір. Мете казати, чого прийшли.
— Як у вас без нас?
— Добре, але з вами ліпше. Просимо сідати. Дякувать, хай у вас добре сідає.
— Що чували? — спитав підставний батько. Тоді заговорив старший сват:
— Ми прийшли ці молодєта звести докупи.— Слово "молодєта" слабо пасувало до підстаркуватого вдівця Дзвінчука. Але таке слово стояло в обрядовому тексті, і староста хоч-не-хоч мусив його проказати. Він показав пальцем на Степана і Ксеню. Вона похнюпила голову.
— Ми хочемо,— продовжував старший сват,— аби вони собі виговорили бесіду, а ми аби чули, чи вони сі люб'є, чи вони хотє іти одно за друге, аби потім не нарікали, аби не було встиду для нас і для вас.
(Продовження на наступній сторінці)