— Ха-ха-ха! — зареготала Дзвінка.— Мене?! Тоді ти ще довго удівцем походиш! — Вона подивилась на себе в дзеркальце — подарунок Довбуша.— За мене б наклали головою найперші легіні гір, та я ні на кого дивитись не хочу. А ти? — Вона зневажливо пхикнула.
— Ну, що я? — не здавався Дзвінчук,— Любитиму, шануватиму тебе, пальцем не торкну.
— Спробував би!
— Як ти сказала?
— Спробував би, кажу, вдарити — побачив би, що таке Дзвінка.
— Та ні, — збентежився Дзвінчук,— кажу ж, що ніколи пальцем не торкнув би.
Запала довга, гнітюча мовчанка. Дзвінка стояла біля вікна, задивилася в ніч. Степан сидів на ослоні, нервово крутячи в руках люльку.
— Ну добре, Степане,— промовила раптом по короткій задумі Дзвінка.— Так ти хочеш зі мною оженитись?
Степан насторожився. Але боявся ще надіятися.
— Припустимо, що я вийду за тебе,— продовжувала вона,— і піп нас повінчає, і весілля справимо... А одної ночі заскочить до мене Довбуш,— що ти на це скажеш?
Дзвінчук розгублено мовчав.
— Чого ж мовчиш? •
— І ти б... його... впустила? — спитав затинаючись.
— Впустила б! — сказала гордо.
— Бога б не побоялась?
— А ти боявся бога, коли навів вояків на сонних опришків і через тебе стільки людей гниє в сирій землі? Ти боявся бога? А я мала б боятися, впускаючи чоловіка, котрого люблю, який мені не сходить з думки ні вдень ні вночі?!
Що міг відповісти Дзвінчук? Нагадати про присягу? Він сам її не боявся. Але відмовитись від свого задуму вже не міг.
— Забудь його,— сказав по паузі. Це було все, що спромігся відповісти.
— Хіба можна забути сонце? Порівняння обурило Дзвінчука.
— Він не сонце, він — розбійник! — крикнув з серцем.— Його скоро зловлять і повісять! — Він аж зірвався з лави на рівні ноги.— Його дістануть і на Мадьяр-щині, і в Молдові, і в Чехії, — говорив, раз у раз переходячи на крик.— Король польський розіслав грамоти по всіх краях, щоб ловили Довбуша!
— Не зловлять,— спокійно промовила Дзвінка.
— Зловлять!
Він близько підійшов до неї.
— Ксеню,— благав,— послухай мене, покинь ти його, викинь собі його з голови, виходь за мене.
— Не побоїшся?
— Ні, не побоюсь!
— То йди додому.
— Я залишуся, Ксеню.
— Що?.. Ти, може, забув, до кого прийшов?
Вона насупила брови. Дзвінчук знову розгубився. Але і зараз ще не здавався.
— Дозволь залишитись,— благав, хоч і не мав ні найменшої надії, що послухає його.
— Іди додому, Степане! — сказала владно і холодно. І Дзвінчукові нічого не лишилось, як одягнути
сердак і вийти з хати.
Минав другий тиждень з дня, коли опришки послали двох своїх товаришів на доли, а ті все не поверталися. В хатині на горі почали турбуватись. Палій запевняв, що їх упіймали.
— Пішли ж до своїх сіл; один до жінки, другий — до дівчини. Забули, що вони опришки і треба сокотитися 1. А в кожного ж є вороги. От і, той, схопили їх...
— Та то ще хто його знає,— заперечували йому.
— Людина заздрісна від самого народження,— казав він.— Пригадайте себе дітьми? Бувало, побачиш у когось з ровесників булку — заздриш. А вже що казати про дорослих? Люди по селах думають, що опришки бозна-які багатирі, от і заздрять. А де заздрість, там і злоба. Чому ми не любимо багачів? Тому що заздримо їм. Так-то!
Довбуш і Фока глянули здивовано на старого.
— Панська дитина не позаздрить на булку. Вона ж бо має свого досить. Тільки бідна дитина позаздрить. Тому що вона бідна, що ніколи тієї булки не бачила... А багача не того не люблять, що він має, а того, що він здобув те чужими руками, людською кривдою.
Розмова стала спільною. Заговорили про Д і душка, як він дійшов багатства, як швидко навчився панувати, як тиранив жінку і знущався з наймитів, та про те, як швидко змінюється навіть хороша людина, багатіючи.
1 Сокотитися — стерегтись.
А Фока доводив, що справжня людина за всіх обста* вин лишається однаковою.
Так минали в самотній лісовій хатині довгі зимові вечори.
Одного разу Мир, стоячи на варті недалеко від хати, помітив стадо диких кабанів. Спочатку навіть злякався: думав, що то військо наступає. Стадо було велике. Певно, перейшло з польського боку в букові ліси угорських Карпат. Стріляти не хотів, щоб не стривожити даремно товаришів. Було умовлено, що стрілятиме тільки в разі небезпеки з боку людей.
Дочекавшись зміни, він розповів побратимам, що бачив.
Опришки зраділи. Адже майже всі без винятку були хорошими мисливцями, знайшлись між ними навіть і такі, що на ведмедя ходили з рогатиною. До таких належали Пугач і Довбуш. Усім захотілось пополювати.
Довбуш дозволив. Треба було поповнити запаси м'яса, бо полювання на дрібного звіра не давало відчутної користі. А головне — змагання з таким звіром обіцяло багато насолоди. Адже стільки днів люди нудилися без діла! А це ж і труд, і розвага.
Наступного дня, тільки-но почало розвиднятися, хлопці вийшли на полювання. Палій із Фокою лишилися на хазяйстві, а троє мисливців подалися шукати стадо.
Уночі сніг злегка припорошив землю, на тлі його чітко було видно кожен слід, а під ногами приємно потріскувало торішнє листя. Повітря було прозоре, чисте, на небі — ні хмаринки. Заповідався гарний зимовий день.
Пугач хотів іти разом із Довбушем. Але той порадив розійтися в різні боки. Так імовірніше, що таки знайдуть стадо.
Так і зробили. Одійшовши з півмилі від хати, розбрелися, хто куди.
Довбуш, озброєний рушницею, ножем і сокирою на короткому топорищі, пішов схилом гори до букового лісу, який він запам'ятав під час своїх мандрівок по цих горах. Знав, що дикі свині жирують улітку вночі, а вдень відпочивають, взимку ж, навпаки, вдень пасуться десь на жолудях та буковому насінні, а вночі сплять. Але зараз хоч і була зима, проте тепла, малосніжна, і вони могли жирувати і вдень і вночі. Все-таки за ніч, мабуть, далеко не зайшли, хоч би через темряву. Ночі стояли безмісячні, а гущавина лісу робила цю темряву ще непрогляднішою.
Почало добре розвиднятись, поки ввійшов у казкове царство бука. Віковічні величезні сірі колони підпирали могутнє, без листя, побілене зверху мереживо галуззя, що сплелося над головою у суцільне ажурне склепіння.
Зійшло сонце. Виринуло якось зразу з-за гір і, пробившись крізь химерне плетиво, забігало золотими зайчиками по замерзлій землі.
Довбуш зупинився помилуватися лісом і сонцем і зорієнтуватися. І в цю мить почув характерний шум: лускіт ламаного ногами сушняку, голосне чавкання. Звуки зринули зовсім поруч, хоч досі наче нічого не було чути.
Обережно переступаючи від дерева до дерева, Довбуш дійшов до грубезного бука, що ріс серед таких же, як він, велетнів, і сховався за його кремезним стовбуром. У кільканадцяти кроках від нього паслися якісь тварини. Можливо, оте саме стадо?
Виждавши кілька хвилин, Довбуш підскочив, ухопився за гілляку — і вмить опинився на дереві. Ставши ногами на товсту гілку, глянув униз і побачив справді чимале стадо диких свиней. У стаді виділявся розмірами, видно, вже старий кабан. Ходив трохи осторонь. Крім нього, були дві матки з великими вже поросятами, та ще кілька тварин мелькало поміж деревами. Стадо залюбки снідало. Свині рили землю і час від часу піднімали вгору морди, шумно чавкаючи. Ворога воци не бачили, хоч старий кабан кілька разів повертався у бік мисливця. На щастя, вітер дув Довбушеві в обличчя.
Стадо помаленьку посувалося просто на нього. Він уже добре міг бачити окремих тварин. Бачив, як матки, знайшовши краще жеровище, скликали поросят і ті бігли на їх клич. А старий кабан пасся сам, і ніхто з менших не смів до нього підступати.
"Він, як Дідушок",— подумав Довбуш.
Дочекавшись, коли кабан підійшов на постріл і повернувся до нього боком, він потихеньку зліз з дерева, прицілився і вистрілив. Тільки грім з ясного неба міг би вчинити такий переполох у стаді. Розляглося вищання, кувікання, хрюкіт. Потоптавшись якийсь час на місці, тварини нарешті кинулися тікати. Тільки поранений кабан не тікав. Підняв свою довгу морду з малими злобними очицями і почав дошукуватись того, хто завдав йому болю. Шукав недовго — одну мить. Зачув-та-ки запах диму від пострілу. Навіть побачив димок. І з люттю кинувся в той бік.
Довбуш не мав часу набити заново рушницю. Міг би вилізти на дерево, там ще раз набити рушницю і звідти вдарити по звірові. Однак він лишився на землі.
(Продовження на наступній сторінці)