— Є тут у селі піп,— почав він, — немолодий уже, православний. Тримає панську руку. Після того як ми побували у цім селі два роки тому, той піп виголошував у церкві проти опришків і окремо проти мене казання, закликав людей, аби нам не допомагали, виказували тих, хто до нас прихильний, і ще всяке говорив. Добре б того попа настрашити. Ось що я надумав. Напишемо йому листа. Фока напише, я скажу, що саме писати, а хтось того листа передасть попові в руки. В листі напишемо таке: "Ваше преподобіє, чи як там, я, Олекса Довбуш, кланяюсь вам низенько і прошу, аби ви були такі ласкаві приготувати на завтра вечерю для двадцяти чоловік. Як сонце зайде, я прийду на цю вечерю з опришками. Коли б ви не послухали і вечері на той час не було, то прийдеться вам за це відповідати". Можна б додати: "Не подивимось, що ви духовна особа, а так почастуємо, як того капелана — чули, певне?" Чи, може, вже не треба цього? — звернувся до побратимів.
Фока сказав, що не треба, і без того все ясно.
Одно було всім неясно: для чого це робиться? Як можна вечеряти у попа, попередивши його про свій прихід, коли ось поряд у фільварку стоїть військо?
Проте ніхто не заперечив отаманові, не задавав ніяких питань. А Довбуш тільки підсміювався у вус і мовчав.
Коли листа було написано, зголосилося багато бажаючих вручити його попові.
Одержавши листа, піп на якусь мить очманів. Йому здалося, що сходить з розуму. Пив воду, аби упевнитися, що не спить і це йому не сниться.
— Не може бути,— шептав, бігаючи по хаті, потім цілував хрест, хрестився і знову брався до листа. Читав його, перечитував і очам своїм не вірив.— Ні, не може бути, не може того бути! — повторював щохвилини,— То чийсь поганий жарт! Не інакше, як жарт! — заспокоював себе.— Але хто б зважився на такий жарт? — міркував по хвилині.— Це все ж таки схоже на Довбуша...
Нарешті він покликав попадю і всіх своїх домашніх.
Спершу хотів приховати лист від жінки, щоб не перелякалася. Але ж у письмі ясно сказано, що, коли вечері у призначений час не буде, його жде біда. При цьому панотець пригадав свого колегу, католицького капелана, пригадав, як його опришки "сповідали". Про це з великою втіхою розказувала попові одна приятелька. Що ж робити?
Господиня радила ніякої вечері не готувати, а повідомити про все панові Гошовському, щоб він прислав їм свою залогу. Але, подумавши, засумнівалася:
— Не може бути, щоб Довбуш отак легковажно ліз у пастку. Він же зазнав уже тут раз невдачі два роки тому... Два опришки було вбито, а двоє потрапили у полон, і їх повісили серед села, а потім четвертували. Навряд чи Довбуш забув про це. Не інакше, як у нього війська втричі більше, ніж у пана Гошовського. Якщо ми не послухаємось його — поб'є військо, а нас... повісить.
Піп уражено перехрестився.
— Що ти таке говориш! Священну особу вішати?! Домовилися на тому, що вечерю обов'язково треба
приготувати і пана не попереджати.
— Довбуш хоче, щоб ми витратились,— говорила попадя.— Він пам'ятає твої проповіді! Казала я тобі, не зачіпай його? Не послухав? Тепер маєш! Він для духовної особи й видумав ось таку кару. Витрати! То розумний мужик!
Почали рахувати, скільки треба купити горілки, де дістати стільки посуду. Лист Довбуша завдав-таки клопоту поповій сім'ї.
Другого дня зранку зарізали доброго підсвинка, кілька качок. Паламар приніс з корчми ціле відро горілки. Припасли на всякий випадок і кілька пляшок вина. До заходу сонця стіл був накритий на двадцять осіб і чекав гостей.
Але в останній момент піп таки не послухався жінки.
Як тільки почало смеркати, на попове подвір'я заїхала бричка з рушницями, потім один по одному, через великі проміжки часу, почали сходитися перебрані в цивільне вояки королівського війська й смоляки. За всім цим стежили сліпий старець, що його зображав Пугач, і Фока, що грав роль поводиря. Вони заходили навіть у попівський двір, просячи милостині... Попова служниця винесла їм по шматку хліба, і вони посідали закушувати там же, на подвір'ї. Коли останній жовнір увійшов у двір, сліпий з поводирем покинули садибу і подалися в гори.
Сонце сідало. Задиміли верхи білими туманами, закричали сови в чорноліссі, йшов синій вечір і вів за собою сліпу матір свою — ніч.
В горах швидко сутеніє, швидше, як у селі. Опришки почали вже хвилюватись, не бачачи своїх посланців. Тільки Довбуш був, як завжди, спокійний. А втім, ніхто не знав, що діється в душі ватажка.
Нарешті розвідники повернулися. Розповіли, що все йшло так, як Довбуш і сподівався. Тоді він наказав усім збиратися і повів їх, на превеликий їхній подив, не до попа, а на панський дім. Ворота були відчинені. То королівські вояки залишили їх так, аби в разі чого мати куди відступити. Охорони не лишили аніякісінької. Всі пішли в попівську садибу ловити Довбуша. Один тільки пан, заздалегідь відправивши жінку й дітей у місто, залишився в замку. Нервово походжав кімнатами. Чекав кінця операції. Не побачив, коли опришки оточили його дім. Зненацька хтось постукав у його кабінет.
— Єк си маєте, паночку? — спитав Довбуш, увіхо-дячи туди з пістолем у руці.
Пан розкрив рота і завмер на місці.
— Пізнаєте?
Пан замість відповіді підніс угору руки.
— Все беріть, тільки життя даруйте! — заговорив
він.
Довбуш не спускав з нього гнівних очей. Пан млів під їх поглядом.
— А ти б мене помилував, коли 6 упіймав? — спитав Довбуш.
Пан мовчав.
— Де твої славні вояки? Послав ловити Довбуша, а сам обдумував для нього кару? Де б ти мене повісив? На якім гаку? Мовчиш, пане?
— Беріть усі гроші, все, що маю! — заволав пан. Довбуш усміхнувся.
— Який ти добрий! Гроші й так заберемо, без твого дозволу. Це людський піт і сльози, твої гроші, кровопивцю! Будеш знущатися з людей?
— Не буду, присягаю на святий хрест, не буду!
— Не присягай, і так знаю, що не будеш. Де гроші?
Пан відімкнув залізний ящик, що був добре замаскований килимами в кутку кімнати, й висипав перед опришками золоті й срібні гроші.
— Забирайте цю людську кривавицю! — наказав Довбуш Пугачеві, Мирові й Рахівському, що стояли за ним.
Гроші вмить перекочували в тобівки опришків.
— Тепер повісити його!
Пан закричав і впав на коліна. Опришки вхопили його і повісили на люстрі.
— Підпалюйте маєток! Швидше, швидше! І за мною! — командував Довбуш.
Опришків не треба було підганяти. Не встиг Довбуш оглянутись, як уже двір запалав. На чорному небі розцвіла червона квітка.
Ударив дзвін на сполох.
Вискочивши з панського двору, опришки поволі, скрадаючись, подалися до попівської садиби. Причаївшись на підході до неї, побачили, як вибігли з подвір'я панські вояки і подалися рятувати палац. Опришки могли перебити їх зараз до ноги. Але Довбуш не хотів убивати простих людей.
— А зараз до попа на вечерю,— весело сказав він, коли останній вояк зник у пітьмі.
— Не вернуть вояки? — спитав хтось із новачків.
— Не бійтесь,—весело відповів Довбуш.—Чого б вони вертали? Воювати з нами? Рискувати життям? Ви думаєте, це їм потрібно, тим воякам, що їх постягали з цілої Польщі? Думаєте, ми заважаємо їм, живучи на світі? Панові були потрібні наші мертві тіла, аби міг спокійно пити людську кров. Зараз він висить. Отже, й нікому вояків у бій слати. Зрештою, виставимо варту, і, коли охота, хай ідуть на нас. Обернемо цю хату на фортецю, — хай здобувають!
Через кілька хвилин переступили поріг дому переляканого попа.
— Слава Йсу! — привітався Довбуш, входячи до великої попівської їдальні, де стояв багато накритий стіл.
— Навіки слава,—відповів дрижачими устами піп. — Заходьте, дорогі гості.
Опришки, перезираючись, усміхалися, але всі, як і Довбуш, входячи в кімнату, чемно вітали господаря.
— Сідайте, сідайте! — просив піп, поволі опановуючи себе.
— Ви таки послухали нас, приготували вечерю,— сказав Довбуш, оглядаючи геть заставлений закусками стіл. Там стояли миски холодцю, варене і смажене м'ясо, сало з цілого поросяти. В дерев'яних, химерно різьблених баклагах чекала черги горілка. На різьблених тарелях лежали гори хліба.
— Аз єсьм пастир добрий, — відповів біблійною фразою піп.
Довбуш посміхнувся.
— А мені здається, що це не зовсім так. Попові пішли по спині мурашки.
— Чому ж?
— Я був колись пастухом,— сказав Довбуш,— пас овець. А ви он пасете людське стадо. Значить, і нас пасете?
— Так, пасу.
— Добре,— сказав Довбуш.— Я коли пас вівці, то стеріг їх перед вовками, а ви віддали вовкові ціле стадо.
— Як то? —зробив здивоване обличчя піп.
— Ви тільки одне забули, що ми не вівці, а люди,— вів далі Довбуш,— і що я — не ви, панотче! Я не моц-ний в письмі, але своїх людей не віддаю на поталу, скорше сам накладу за товариша головою. А ви, пастир добрий, продаєте людей. Який же ви добрий?
Попові виступив на чолі холодний піт. Хотів щось сказати, але Довбуш перебив:
(Продовження на наступній сторінці)