Відтепер Пугач став головним постачальником м'яса товариству, інших джерел здобуття їжі не мали. На доли важко було пробитись.
Але весна свої порядки знає. Припливла на золотім човні, гнанім теплим вітром, і до їхньої самотньої колиби. Припливла, глянула на білі гори — і від її теплого погляду зашуміли потоки, защебетали ранками синиці, а вночі закричали сови, божеволіючи з радості, що прийшла весна.
Побратими повеселішали. Вже складали плани на майбутнє. Скоро можна буде посилати на села вербувальників.
Але одного разу, десь по місячному перебуванні їх на новому місці, в колибі з'явився несподіваний гість. Високий, марний, обшарпаний. На давно не голеному обличчі горіли хворобливим вогнем великі очі, гачкуватий ніс був довгий та гострий.
— Не пізнали? — спитав із жалем.
Першим пізнав його Довбуш, і то більше по голосу.
— Що з тобою, Даниле? — аж скрикнув уражено. Тепер і решта побратимів пізнала старого пастуха
Федора Штоли, Данила Вовка-Устеріцького.
— Звідки ти тут узявся?
— Але перше ходи сядь, ти втомився,— заговорили всі разом.
Данило ледве доплентався до колоди під колибою і не сів, а впав на неї.
— Коли б не знайшов вас, довелося 6, мабуть, згинути,— проказав слабким голосом.— Два тижні шукаю вас по горах. Харчів не стало, із сил вибився. Водички б дали.
— Тобі не водички, а попоїсти треба,— промовив Довбуш, чудуючись. Пригадалося, який це був веселий та дужий чолов'яга, як любили його молоді вівчарі, як шанували ті, що віддавали під його догляд худобу. Пригадалося, як радів Данило з кожного його приходу в стаю Штоли, як старався прислужитися, якось виявити свою прихильність, як схилявся перед ним за те, що він дбає за бідних, що рівняє світ.
— Я вже й не знаю, чи хочу їсти, чи ні... Уже забув, коли їв. Хочу води і спати. У вас, мабуть, з харчами теж не дуже...— говорив ледве чутно Данило. Йому хотілося говорити, бо давно не бачив людей і вже втрачав надію взагалі коли-небудь їх бачити. Але сил не було вже навіть язиком ворушити.
Пугач перервав йому мову, піднісши миску пахучої юшки з оленини.
— їж тільки поволі, не поспішай, щоб зразу не пошкодило. Пізніше дамо трохи м'яса, а зразу не можна.
Данило жадібно ковтав смачну юшку.
— У нас не дуже густо з харчами, але ще не голодуємо,— сказав Довбуш.— Цього року скрутно було взимі. Та ось вже якось перебули. То дикого кабана застрілили, то Пугачевими готурами перебивалися, то, нарешті, вчора Іван оленя вполював. Так що їж, а як трохи підкріпишся, розкажеш, що на світі діється.
Нарешті Данило віддав Пугачеві порожню миску і, сумно повівши за нею все ще голодними очима, подякував.
— Ти довго не їв? — спитав Довбуш.
— Три дні не мав крихти в роті, та й до того не дуже густо було.
— Що ж тебе пігнало в гори в такий ранній час? Довбуш бачив, що Данило не може опанувати собою,
і хотів хоч розмовою відвернути його від думки про їжу. Але йому це не вдалося. Жага до поповнення енергії для дальшого життя була сильніша навіть від страшного горя, яке пригнало цю людину аж сюди. Він не чув, про що питає його Довбуш, він думав про їжу.
— Дайте йому ще трохи гущі, може, не зашкодить,— повагавшись, сказав Довбуш.
Виївши й те, Данило нарешті попросив тютюну. Пугач подав йому свою розкурену люльку. Данило попахкав нею, тоді почав розповідати.
— Ви, може, пам'ятаєте мою дочку Марічку? Приходила до мене на полонину. їй заледве шістнадцять минуло. її ще всі за дитину мали. Але лице вже в неї було біле, гарне, як у панянки, брови чорні, як шнурочки, і очі, як два вуглики...
— Чи це не та, що мене раз малиною вгощала? — пригадав Довбуш.
— От-от,— підтвердив Данило.— Вона ще потім про це удома всім розповідала.
— Гарна дівчинка,— промовив Довбуш.— Я тепер її добре пригадую.
— Гарна,— глухо повторив за ним Данило.— Сподобалася панові, взяв її в дім за покоївку, а одного разу...
Він махнув рукою і змовк. Тоді все-таки продовжував:
— Одного разу зібралась у нього весела компанія. І п'яні пани зґвалтували мою дівчинку. Вона, сердешна, і до хати не дійшла. Кинулася з кручі у воду. Моя бідна жінка не пережила цього. Була ж у нас вона єдина. Поки я добіг додому,— а мені сказали про дочку на роботі,— жінки моєї також не стало. Розірвалось їй серце з розпуки.
І пастух раптом заплакав.
Важко дивитись, коли плаче мужчина. А ще коли це був колись красень, силач, який з рогатиною йшов на ведмедя. Якось він навіть з Кригою боровся, і ні він Кригу, ні Крига його не міг побороти.
Опришки мовчали. Багато разів бачили смерть, але розповідь Данила і їх серця зрушила.
— Пана потім не бачив? — спитав Довбуш.
— Бачив,— сказав Данило вже спокійніше.— Я вбив його. Вбив, як ведмедя, в його ж барлозі. Відрубав йому голову і викинув через вікно на город. Це було вночі, але я бачив, як вона котилася, мов гарбуз, і шкірила зуби... Спав собі пан спокійно — не сподівався нападу. А мене впустили в дім, бо через дочку я завжди був там ніби свій. Я попросився в кухаря посидіти до ранку в кухні: мовляв, страшно іти до спустілої домівки. А коли той заснув, я тихенько прокрався до покоїв і там зробив своє діло. Мені тоді так легко стало, наче камінь з грудей звалив.
— А панський дім спалив? — спитав Пугач.
— Ні, не спалив. Сам не знаю чому. Може, тому, що кухаря пожалів, бо й кухар міг би невинно згоріти. А вірніше, я тоді просто нічого не пам'ятав.
— І довго ти блукаєш горами? — знов спитав Пугач.
Данило немов від сну пробудився.
— Вже й забув рахунок дням,— сказав по хвилині,— голод затьмарив мені розум. Шукав вас, мої побратими, щоб просити отамана і вас, аби прийняли мене до компанії. Шкодувати свого життя не буду, бо не потрібне воно мені більше. Але панам від мене дістанеться, ой дістанеться!
Він заскреготав зубами.
— Де ж ти шукав нас? — поцікавився Довбуш.
— Спершу на Стозі,— сказав уже спокійніше Данило.— Чував, ніби ви щороку там збираєтесь.
— Збирались, доки цілий був наш табір. Хіба ти не знаєш про битву на Стозі і про те, що табір наш спалили?
— Про битву чув, а про те, що спалили табір, не знав.
— Спалили.
Данило хвилину дивився на Довбуша.
— А ви знаєте, хто водив Пшелуського на Чорно-гору? Хто навів на ваш табір?
— Кажи.
— Дзвінчук і Єндик.
Цілий день не відходили опришки від несподіваного гостя. Кожен з них про щось питав, а він говорив усе, що знав. Знав він і про Дзвінку, бо слава про Довбуше-ву коханку ходила так же широко, як і про самого отамана. Як вона жила, було відомо далеко за межами її оседку й села. За те, що кохала Довбуша, ніхто її не осуджував. А втім, з пошани до Довбуша і зі страху перед ним ніхто й не посмів би вголос осудити. Навіть пани Яблоновські, кріпачкою яких була Дзвінка, не силували її до роботи, не чинили їй ніяких прикростей, робили вигляд, ніби забули про неї. Здавалось, що в цьому криється якась таємниця. А насправді тут таємниці ніякої не було. Просто Довбуш не раз переказував панам Яблоновським і через Сулятицького, і через княгиню, коли відпускав її з полону, і через Блоху, що, коли скривдять Дзвінку, він тяжко помститься. А там, у палаці, знали, що Довбуш не кидає слів на вітер.
Не чіпали Дзвінки, але й нишком надіялися, що оседок її колись-то нарешті стане пасткою для Довбуша. Доки Дзвінка була його любаскою, знали, що не зрадить коханого. Задобрити її грішми теж було неможливо. І ось, по довгій нараді в сімейному колі, князь Яблоновський вирішив розбити зв'язок Довбуша з Дзвінкою, віддавши її заміж. На думку князя, зробити усе це було не так і важко. Адже Довбуша оголошено поза законом. Усіх, хто йому допомагає, чекає смертна кара, отже, і Дзвінку. Щоб врятуватися від кари, їй не лишається нічого іншого, як вийти заміж. Тоді за неї відповідатиме її чоловік. Мужем її має стати людина солідна і віддана двору. Отак і потрапив в женихи до Дзвінки Степан Дзвінчук...
Про засилання Степанове одразу ж стало відомо всій околиці. Почув про це й Данило Вовк і зараз думав, чи казати отаманові. Вирішив, що треба сказати. А то ж піде туди, не знаючи... Одначе при людях говорити не хотів.
Від Данила ж таки побратими довідалися, що по горах уже можна ходити. На полонинах трава зеленіє, скоро букові ліси листом вкриються. Через потоки ще важко переходити, але сніг усюди станув, хіба що в глибоких ярах ще залишився, але й той недовго пролежить.
Довбуш усе уважно вислухав, а по вечері влаштував нараду.
— Насиділися за зиму, — сказав твердо,— наголодувалися. Завтра вранці розходьтеся по селах і скликайте опришків сюди. Вербуйте нових людей. Цього року ми будемо піднімати на панів цілі села. Мусимо мати сильне військо і добру зброю. Трохи зброї у нас є. Підійдуть ще побратими — сходимо на нашу гору Стіг і там відкопаємо решту рушниць. Сподіваюся, вони не поіржавіли. З ними здобудемо стільки всякої зброї, скільки нам треба буде.
Після наради опришки не спали до пізньої ночі. Бесідували, думали.
Ех, коби ся бучок розвив і та Чорногора, Не одна би спорожніла багацька комора! —
затягнув раптом Дмитро Серичак, наперед смакуючи майбутні походи. Але ніхто не підхопив пісні. Чомусь не до пісень було. Може, хирна постать гостя стримувала.
(Продовження на наступній сторінці)