Кабан наближався. Але він припадав на ногу і по дорозі зрошував кров'ю землю. Був тяжко поранений. Він уже побачив свого ворога, що виглядав із-за дерева. Довбуш миттю зважив, якою зброєю краще буде зустріти розшалілого звіра. Вирішив — сокирою. Була гостра як бритва. Звір наближався, заюшений піною, змішаною з кров'ю. Він сопів, клацав зубами — гострив ікла, що виглядали з нижньої щелепи двома великими білими серпами і терлись об менші верхні. Він уже почув і зловісний запах людини. Коли б не дерево, за яким чатував мисливець, звір кинувся б на нього з усього розгону, розпоров би йому живіт своїми гострими іклами, в пащі розмолов би його кості. Але Довбуш був досвідченим мисливцем. За ту хвилину, поки звір добіг до нього, він устиг не лише роздивитися його страшні очі, його могутній, сплющений з боків тулуб, наїжену на холці щетину, тверду й гостру, як голки, але й угадати, з якого боку він на нього кинеться. Наліво від дерева, що служило захистом Довбушеві, росла групка смерек-самосівів. Вона закривала червоні штани мисливця. Щоб заманити звіра на правий бік, Довбуш виставив управо ногу. На неї сразу ж і націлився кабан. Одначе тільки звір показав із-за дерева своє довге ікласте рило, як Довбуш сильним ударом сокири одразу відтяв його з обома парами іклів. Звір упав на передні ноги і зарився укороченою наполовину головою в землю. Тоді Довбуш другим ударом вже вищербленої об ікла сокири розколов йому череп.
Зачувши постріл, на місце поєдинку прибігли Мир і Пугач. Вони розійшлися у різні боки, але, натрапивши на слід стада, вже прямували по них саме до цього місця.
Зразу ж заходилися білувати. Пугач радив смалити звіра, як звичайного кабана. Але, роздивившись, сам відмовився від своєї поради. Щетина на звірові була як на їжаку, а крім того, її обліпила живиця, багно з листям. Обсмалити таку тушу важче, ніж здерти з неї шкуру. Почали білувати. І хоч усі троє працювали до поту, довелося-таки довго повозитися.
Тільки смерком повернулися додому. Зустрічати мисливців вийшов Фока і зразу ж, надворі ще, доповів, що повернулися посланці з долів, але принесли невеселі вісті.
— Ну, як си ходило? — спитав Довбуш, входячи і вітаючись з товаришами.
— Дякувати, ходилось непогано, та нічого не виходилось,— сказав Рахівський.
А Серичак додав:
— Добре, що живі вернули.
Довбуш сів на лаву під вікном і почав набивати люльку.
— Що, так негостинно приймали? — спитав, хоч здогадувався, у чому справа.
— Мало не вскочили у першій же корчмі,— почав Рахівський. — Недаром є в народі пісня:
Коли-с хотів, легінику, на світі пожити, Не слід було йти до корчми горілочку пити.
А ми ж і не пили тої горілки, хай вона пропаде, — продовжував він.— Тільки вечерю замовили. Але відразу й побачили, з яким недовір'ям та підозрою дивилися на нас і шинкар, і ті, що сиділи там. Було там кілька угорських селян за окремим столом, щось пили та їли. Ми чули, як вони про нас заговорили. Казали, що треба неодмінно донести на нас. Говорили по-мадьярськи, думаючи, що не розуміємо. Тоді по-мадьярськи заговорив і я. Вони одразу ж і вибачились перед нами. Але не в цьому справа... Вони нам повірили, що ми не опришки. Ми розповіли, звідки ми родом, звідки йдемо, де працювали влітку. Все вийшло добре. Але ми почули дуже сумні вісті. Виявляється, вони мають відомості, що розбиті опришки на чолі з пораненим Довбушем перейшли кордон і ховаються десь поблизу в горах.
— З пораненим? — перепитав Довбуш. Саме так, з пораненим.
— То добре,— усміхнувся Довбуш.—Значить, мене б не пізнали. Що ж далі? Чи, може, вже все?
— Ні, не все. Далі таке. Довідалися ми від тих селян, що старший хустської застави дістав наказ вислати загін для розшуку. По селах розклеєно відозви до селян, в яких обіцяються великі гроші за вашу голову. Так що перебути зиму у селян не вдасться. Ми дуже поспішали сюди, аби про це попередити.
— Тепер уже все?
— Все.
— Дякуємо вам,— сказав Довбуш. А по хвилині з усмішкою додав: — Перелякались, значить, мадьярські шляхтичі та ішпани М
Говорив гордо. Проти нього, виходить, ополчились дві держави, лагодять королівське військо?
— Ех,— сказав,— були б у мене всі мої хлопці, що на горі Стіг воювали, та був би Крига живий, я б їм показав, тим воякам, де козам роги правлять!
Він помовчав.
— Яка ж буде ваша рада, товариші мої, побратими? — спитав по хвилині.— Як по-вашому, що нам робити?
Опришки мовчали.
— Чого ж мовчите?
— Як ви скажете, так і буде, — озвався Мир.
— Я своє скажу,— відповів Довбуш,— але я хотів би знати, що ви думаєте? Яка твоя рада, Фоко?
Нікого з опришків не здивувало, що Довбуш звернувся до горбаня, хоч той і не був справжнім опришком.
Фока почервонів. Не ждав такої честі. Помовчав, подумав, як завжди, перш ніж відповісти. Тоді сказав:
— Мені здається, що нам треба перейти знов на свій бік. А поки шляхта довідається, що ми перейшли з Угорщини назад, то й зима скінчиться.
— Правду каже! — загомоніли побратими.
— Правду,— погодився й Довбуш.— Сидіти тут не варто, хоч і не віриться, щоб послали за нами військо. Адже мадьяри зараз ведуть війну. Я не цікавий, хто з ким воює, хто кого звойовує, але знаю, що вже чотири роки точиться війна і угорські пани потерпають за свої шкури. То чи їм до нас? Але ми таки звідси виберемось, поки великі сніги не впали. Підемо в свої гори або в Буковину. Де б ви хотіли цю зиму дозимувати?
Тут думки розділились. Одні казали, що не варт поспішати, раз безпосередньої небезпеки поки що немає. Угорські пани не повинні б мати такої злості проти опришків, як польські, бо ж опришки їх не чіпали. Але
1 Ішпан — поміщицький управитель (угорськ.).
більшість все ж була за те, щоб вертати в рідну сторону.
— Якось ніби легше на рідній землі,— казав Пугач.— От живемо в угорських горах. Ті ж самі гори, а не такі, як наші. Може, тут і снігу менше, бо південніше вони. А проте на наших ніби тепліше. Бо рідні...
В хаті було майже темно. На поличці ледве блимав лойовий каганець. Пугачевого обличчя, завжди суворого й грізного, ніхто зараз не бачив. Але коли він говорив про рідний край, усім видалося, що воно мусить зараз бути лагідним і ясним.
— Ти б заграв, Фоко,— сказав раптом Довбуш.— А ранок покаже нам, що робити.
Фоку не треба було довго просити. Не було більшого щастя для нього, ніж коли Довбуш мав час слухати його гру.
Дістав із схованки над дверима флояру і заграв. Пугач теж вийняв із дзьобні дримбу і почав підстроюватись до його флояри. І самотня хата в чужих горах наповнилась звуками двох милих серцю гуцула інструментів...
Уночі випав сніг. Вийшовши вранці надвір, Довбуш одразу ж і прийняв рішення, що так довго не давалося.
Нікуди звідси до весни вони не підуть. Такими снігами великий загін вояків сюди не дійте. Ніхто з ма-дьярів особливо не зацікавлений в розшуках. Бо ж на цім боці опришки нікого не чіпали. А як і прийдуть — то з цієї хати вони залюбки покладуть хоч би й сто вояків.
Усі погодилися з отаманом, і один за одним почали спливати тихі, без пригод дні.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Весна в Угорщині наступає раніш, ніж по цей бік Карпат. В середині березня почав дружно танути сніг, і до кінця місяця його вже на горах не було.
В гірській хатині жити стало небезпечно. Про її мешканців стало відомо, хоч вони й нічим не виявляли своєї присутності, цілу зиму майже не виходили на села, навіть коли ставало скрутно з харчами. Перебивалися, стріляли собі дичину. І все ж 'гаки їх було відкрито.
Найперше довідалась про* них Ясиня — найближче село, куди змушені були хоч зрідка звертатись по такі продукти, як сіль та тютюн.
Коли одного разу Рахівський мало не потрапив у руки мадьярських жандармів, побратими вирішили, що наспів час залишити ці місця,
Довбуш наказав збиратися в Чорногору.
— Дозимуємо в Джерджі, на Зеленому Потоці. Там є така, як ця, невеличка колиба. Якось розмістимося,— сказав він.
Другого дня ще й на світ не благословилося, як опришки рушили через кордон на свій бік. Кордон між Австро-Угорщиною і Польщею за тих часів охоронявся не надто пильно, особливо в Карпатах. Прикордонники більше боялись озброєних опришків, ніж опришки їх. Але природні умови для переходу були дуже важкі. На північних схилах Карпат лежали глибокі сніги, які тієї пори ще й не починали танути.
Йшли знайомими одному Довбушеві перевалами, подекуди доводилося котитись з гори клубком, бо в глибокому снігу неможливо було переставляти ноги. Особливо важко було малому на зріст Фоці. Він найчастіше користувався саме таким способом пересування. Він перший і показав його опришкам. Спершу сміялись, а потім і самі пішли за його прикладом. Усі опришки, крім Фоки, несли зброю, здобуту на горі Стіг, боєприпаси, а начиння, необхідне для майбутнього житла, а також продукти, крупу та сіль везли на збитих нашвидкуруч санках.
Колибу застали цілу, непошкоджену.
На щастя, весна тисяча сімсот сорок четвертого року не забарилася і на цім боці Карпат. Одної ночі Фока, стоячи на варті, почув токування готура. Вранці сказав про це мисливцям, і Пугач зразу ж пішов ставити сильця. Цю справу він любив над усе. Знав повадки готурів, досконало володів непростим умінням робити городки, ставити сильця на них.
(Продовження на наступній сторінці)