— Ви спали?
Художник неприємно збентежений несподіваною появою.
— Не знаю. Здається, таки спав. Уранці було холодно, а потім сонце пригріло, я зігрівся і заснув.
Він говорить швидко, виправдовується, як школяр, що заснув над книжкою. Йому неприємно, що його застали сплячого.
Художник глянув на картину — була на місці. Сонце вже стояло високо.
— Що ж вам снилось, маестро? — питає тьотя Груша, всміхаючись.
Він не пам'ятає, здається — нічого.
— А спали ви міцно, коли не чули, як повз вас проїжджав шаман Натрус.
Художник здивовано дивиться на неї.
Так, так, і грав на сопілці. Грав! І як грав! Він уміє заворожити грою диких звірів. Це рідко можна почути. Хай він жаліє, що не чув.
— Шаман спинився коло вас і довго дивився. Коли б він не побачив мене, певно, зробив би вам щось зле.
"Він міг знищити картину",— подумав у першій хвилині художник.
— Ви врятували мене від кама? 1 — сказав уголос.
— Я!
— Вам належить за це плата!
1 К а м — шаман (алт.).
— О так! Але чи зможете ви мені заплатити?
— Кажіть — побачу.
— Про це потім.
— Жаль, що я його не бачив.
— Жалкуйте — це дуже цікава постать.
Тьотя Груша почала розповідати про кама. Вона рада була, що може відкрити йому, новачку, такі таємниці, яких він за короткий час не встиг ще пізнати. їй приємно, що вона робить це перша і нема нікого, хто міг би її поправити чи заперечити. О, тут багато чого ще не знає художник, багато чого не бачив. Вона, тьотя Груша, де вона тільки не була! І на Христовій горі, і на Кара-Колі,— є таке озеро в горах, у перекладі значить Чорне озеро,— красота неймовірна. Йому, як художнику, тільки туди й їхати. І в диких глухих селах була вона, де ще відбувається камлання, цебто приношення богам кривавих жертв. І бачила кама Натруса, того, що оце проїхав, у шаманській одежі, бачила, як він входить в екстаз. Усе вона вже бачила і просто заздрить йому, що все це ще у нього в майбутньому.
Художник терпеливо слухав, доки вона скінчить, хоч зовсім не радий був її присутності. Поява тьоті Груші була небажана й зовсім не потрібна. Виждавши, аж поки не вмовкне, спитав, звідки вона і куди так рано. Пильно дивився їй в очі. Вона почервоніла, збентежилась, не чекаючи такого запитання.
— Ви скоро додому? — спитала замість відповіді. Так, він уже їде. Він працює тільки вранці, перед
сходом сонця.
— Поїдемо разом?
— Згода.
— А наш інженер вже працює.
— Ви бачили його?
— Він звідси недалеко. Я з ним бачилась, він сказав, що ви тут, і я... і я, проїжджаючи мимо, заїхала.
— Ви, значить, далі кудись мали їхати?
— Так, тобто ні, я виїхала прогулятись.
— Розумію,— сказав лукаво художник.— А що робить Федір Павлович?
— Та щось теж зарисовує, щось міряє, копає, та такий занятий, такий захоплений, що не приступай до нього.
— Його робота складна, тонка і дуже цікава,— мовив художник.
З В. Гжицькин
65
Тьотя Груша мовчала, думала.
— Ваша краща,— сказала несміливо.
— Це як хто розуміє. Його ж корисніша. Він проектує залізницю через Алтай. План грандіозний! Коли б його здійснити, він зробив би переворот у житті цілого народу. Підніс би його культурно і економічно, це було б щось неймовірне.
Тьотя Груша не знала, чи він говорить це серйозно, чи іронізує.
— А вдасться це йому зробити? — спитала обережно.
— А що в нашій країні не здійсненне, якщо цього захоче народ, коли за це візьметься партія? Манченко — це тільки перша розвідка. За ним піде авангард геологів, а вже за тими^рушить армія робітників з величезним штабом інженерів і інших спеціалістів, озброєних першокласною технікою. Манченко шукає і знайде. Він ентузіаст, не тільки виконавець.
— Комуніст,— сказала тьотя Груша в щирій задумі.
— Так, він комуніст; таких, зрештою, як він, у нас багато.
— їдучи сюди, він, певно, й не думав, що так багато зробить.
— Не знаю. Думаю, що ні. Тут до нього були інженери і робили щось, але все це робилось по-казенному. А тут власна ініціатива, захоплення, молодість і талант, а це найважливіше.
— До речі,— сказала тьотя Груша,— ви вже знайомі з новим нашим дачником?
— Не мав приємності.
— Я познайомилась. Смирнов на прізвище. Якийсь професор чи історик. По-моєму, тримається занадто гордо. Зі мною перекинувся заледве кількома словами, а від інженера я дізналась, що він збирає матеріали по історії цього краю. Цікавиться, каже, роботами епіскопа Макарія, що тут жив до революції, і, головне, партизанським рухом у перші роки революції.
— Бог з ним, хай цікавиться.
Ломов склав своє приладдя й пішов сідлати коня. Тьотя Груша задумалась і задивилась під ноги. Навколо іскрилась на високій траві роса. Сонце сушило траву, догори піднімалась пара, і від неї дрижало повітря. Угорі кружляв попід небом орел, і линуло додолу його
жалібне квиління. Тьотя Груша не бачила гри сонця, не чула квиління орлиного. Вона розв'язувала загадку: котрий з них кращий — художник чи інженер?
Переїхавши перевал, кам Натрус почав швидко спускатись у долину, поспішаючи до аїлу, що складався з кільканадцятьох юрт, порозкиданих по широкій долині над прудким потоком. Він був у парадному алтайському одязі, у великій синій шубі, підбитій лисом, з видровим коміром, підперезаний зеленим поясом.
Виїхав рано, бо вдень передбачалася спека, а хотілось доїхати холодком. У переметних мішках віз барабан, частини шаманської одежі і високу баранячу шапку з двома довгими, до самої землі, білими широкими стрічками.
їдучи безлюдними околицями, він вигравав на сопілці свою журливу мелодію, хоч був у веселому настрої. Але алтайці не знають веселих мотивів. Усі вони зводяться до одної мелодії, сумної і монотонної. Натрус грав на сопілці з надзвичайною майстерністю. Вона служила йому не тільки для розваги, але й для скликання гадів, приваблювання їх в одне місце. З її допомогою він принаджував маралів *, полюючи навесні на їх цілющі роги.
З вузької ущелини вирвалась сумна мелодія на широку долину, куди проходила камова путь. Голос сопілки покотився тепер вільно дрібними хвильками понад пахучими травами, і трави пригнулись, слухаючи. Аж біля самого потоку кам перестав грати. Водоспад заглушив би трелі сопілки, та й дорога нерівна. Але, тільки кінь пішов понад потоком, знов залунали перервані звуки і полинули наздоганяти ті, що вже далеко попливли вперед. Та раптом знов музика обірвалась, і тепер вже, видно, надовго...
їдучи вдосвіта дикими місцями, кам ніколи не думав, що по дорозі зустрінеться з ким-небудь, тим паче з ненависними урусами, та ще такими якимись особливими. Він чув, що по горах снують якісь люди, щось міряють, щось зрисовують, чув, що хочуть пускати чортові машини, але не вірив словам. А сьогодні наочно побачив, переконався, що правдиві всі поговірки. Він побачив
1 Марал — олень.
З* 67
сплячого художника і його картину. Коли б не кінь, що пасся недалеко, він, певне, нічого не підозріваючи, проїхав би мимо, але коня побачив здалека і тоді вже почав очима шукати господаря.
Художник спав тихо, сонце грало на його обличчі, і він усміхався крізь сон.
Страшна лють і ненависть вдарили в голову камові, як випари п'яної араки.
"Вбити! — подумав кам.— Вбити падлюку, і ніхто не знатиме, не бачитиме. Вбити — і стане одним менше".
Він тихенько зліз з коня і підійшов до сплячого. Рука лежала вже на ручці ножа. Один удар — і перед ним лежатиме труп. Кам на всякий випадок оглянувся довкола. На горбку показалась людина, з вигляду росіянин. Грубо вилаявся в душі. Покинув свій намір і сів на коня, сиплючи на голову сплячого всі свої прокляття, рушив у дальшу дорогу. У серці ховав помсту.
"Правду сказав Монгол. Правду казали люди. Але Алтай вам цього не подарує! Тепер не той вже став Алтай! Тепер вже він прозрів! Не сядете на його хребет, як на прирученого коня! Він скине вас! Монголія за нами — братерський народ! Ні, не поборете нас! Кам Натрус сам не раз ще втопить ніж у ворожі груди... Сьогодні втопив би, та перешкодили..."
Він сильно оперезав нагайкою коня, і кінь поскакав по невеличкій рівнині.
Проїхавши кілька кілометрів, Натрус знов наткнувся на уруса, що ходив з якимись небаченими інструментами і теж щось записував і вираховував.
Безсильна камова лють перейшла всякі межі. Він шмагав коня, щоб хоч трохи вилити її з переповнених грудей. Зляканий кінь біг шпарко по рівному плоскогір'ю, а кам складав у голові плани лютої помсти.
Перетявши рівнину, порослу густими травами, кам виїхав на горб, звідки показався синій димок, що піднімався над юртами. У долині стояв ще ранковий туман і синів від диму, в той час як нагорі вже добре припікало сонце. Але кам не відчував спеки. Його мучили гірші за спеку непоборні лють і досада.
Кам швидко проскакав аїл і спинився коло нової шестикутної юрти, у якій жив його приятель Мабаш. Був це представник давнього княжого роду, багач, що славився колись на весь Алтай своїм золотом, кіньми й худобою. Крім того, був це старий лісопромисловець, який щороку збирав гарні гроші за кедрові горішки, що їх сотні мішків здобували йому наймити в тайзі.
(Продовження на наступній сторінці)