Хутко вибігла, не знайшовши, звичайно, в їдальні нічого, і художник з інженером залишились самі. Сніданку їм ще не подали і, здавалось, не скоро подадуть.
— Як вам наші дами? — спитав Ломов. Він усміхнувся посмішкою людини, яку дуже важко чим-небудь задовольнити.— Знаєте, такий підбір, що подібного трудно видумати. Рішуче нема на кому спинити ока, коли б навіть хотів.
З цим мусив погодитися й інженер.
— То правда,— сказав він,— але це тільки тут, бо ви ж ще не всіх бачили.
— А хіба є ще що бачити?
— Ви забули про тутешніх, про тубільців! Художник здивувався.
— Ви про хазяїв країни? — спитав, усміхаючись.— Ну, невже ви хочете, щоб я закохався в якусь косооку, брудну алтайку? Вони настільки, мені здається, неохайні, що найбільші красуні, а такі навряд чи є, мусять відштовхувати.
Манченко зрозумів, що той ще нічого не бачив і не знає.
— Єй чисті, — сказав він з приємною усмішкою.
У його мові, усмішці, рухах було щось, що жінки називають чарівним.
Але художник не вірив.
— Не забувайте, що тут вже є своя інтелігенція,— продовжував інженер.
Художник не чув про таку,
— Це вам сором! Ви просто не хотіли чути! А так не гаразд! Вона, правда, тільки народжується, її, може, тільки один процент, але вже є. Я, коли хочете, познайомлю вас з однією тутешньою вчителькою — ви ахнете! Дівчина красива, освічена. Ви одразу зміните свою думку й постараєтесь виправити помилку.
— Дівчина, кажете?..
— Чого ви так запитали?
— Та так просто.
— Розумію,— сказав інженер. Але зміст запитання йому не сподобався, як не сподобався і тон ловеласівсько-зневажливий.
— Цього я з певністю не можу сказати, не досліджував, та знаю, що незаміжня і майже вільна, коли не брати до уваги сильних залицянь місцевого лікаря, який, до речі, он іде...
Ломов глянув на вулицю. Якраз навпроти, у бік їдальні, чалапав по болоті алтаєць — у напівєвропей-ському одязі, середнього росту, трохи віспуватий, в модних рогових окулярах. Ломов окинув його бистрим поглядом і, не знати чого, відчув до нього одразу якусь антипатію і неприязнь.
— Оце він? — спитав, щиро здивований.
— Він. Бачите — і другий інтелігент. А ви кажете, що нема!
— Незавидний, скажу я вам. Як його звати?
— Доктор Темір. Так його всі називають. Чоловік висококультурний і розумний. Знає кілька мов. Скінчив Московський університет і вже кілька літ працює для народу. Крім того, людина дуже симпатична.
— Я не сказав би, що симпатична,— промовив якось знехотя Ломов.
— Ви ж його не знаєте і не розгляділи як слід,— знизав плечима інженер.— Познайомтесь, придивіться; при знайомстві, в розмові він дуже виграє. Я провів з ним багато вечорів у приємній розмові. В нього дуже цікаві й оригінальні погляди. Він мрійник, великий патріот, своїй країні він пророчить велике майбутнє...
— Напали на свого,— сказав художник.— Ви ж теж не відстаєте від нього в мрійництві.
— Мене трудно так назвати. Я, може, й мрійник, але в кращому розумінні цього слова, і мрії мої здійсненні.
— Чи ж здійсненні?
— Звичайно, так. Коли мені вдасться проробити ту невеличку роботу, що я задумав,— про це ми з вами говорили вчора, — то за кілька літ, приїхавши сюди, ви не впізнаєте ні цього Немала, ні цих людей, ні цієї їдальні, де ми сидимо з вами. Ви перш за все приїдете сюди не кіньми, а залізницею, яка за кілька років проляже поміж тими горами, як вуж, аж до кордонів Монголії.
— Заздрю я таким, як ви,— сказав недовірливо Ломов.— Фантазії, як у найкращого художника.
— Ви, звичайно, можете не вірити.
— Ну, ну, ви зразу ж не ображайтесь, — поспішив весело художник,—я ж профан у ваших справах, а просто якось не віриться, що можна здійснити такий колосальний план.
— Це ще не колосальний. Те, що я задумав тут зробити, могло б вам справді видатись величним, і коли б не я, це зробив би хтось інший, може, тільки пізніше. Так, а залізниця — це вже не фантазія, вона мусить бути, і найближчим часом, бо без неї неможлива дальша робота. Правда, мені самому поки що важко працювати, бо народ ще занадто первісний, ще майже дикий і не довіряє мені. Ви, коли будете тут, пересвідчитесь самі. Тут для вас теж колосальне поле діяльності. Але для цього треба поїхати в глиб країни, туди, куди не дійшла ще наша радянська культура, бо про культуру царських часів можна не говорити.
— Не було її, чи як?
— Була, безперечно. Ви ж бачили церкви по селах?! В Немалі стоїть, і монастир тут був. Це сліди культури царської Росії. Понасаджували її місіонери. Був тут відомий Макарій, що якраз мешкав у Немалі. Культура тогочасної Росії полягала саме в насаджуванні християнської віри, в будуванні церков і таких, як бачите, грубих, без смаку й стилю, що так не гармоніюють з величчю довколишньої природи. На щастя, не прийнялась їхня культура, і церкви перетворились на клуби, інтернати тощо.
— Але шаманізм живе? — перервав Ломов.
— В останніх, передсмертних спазмах. Він живе ще якраз у тих трущобах, що я вам говорив, але і з тих трущоб, і з тих чорних закутків виганяє його комсомол. Він вносить в закоптілі печери палаючі смолоскипи, і вони, шамани, тікають із них, як чорні кажани, як нічні птахи. Алтаєць не побожний з натури. Він забобонний, але не релігійний. З нього легко викоренити нетривкі забобони, легко прищепити культуру.
— Охочі вони до школи, науки? — спитав Ломов.
— Алтайці? Страшенно! Ви побачите, скільки тут дітей піонерів, а які розвинені. За Радянської влади виросло тут сто нових шкіл, а ви кажете — інтелігенції нема, нема майбутнього! Є і буде!..
Розмову перервала офіціантка, що принесла нарешті сніданок. Ломов оглянув її звичним оком, але, видимо, без задоволення.
— її звуть Тоня? — спитав.
— Тоня.
— А знаєте,— сказав художник,— я забув вам сказати, нашого полку прибуло.
— Куди саме і якого?
— Та до нашого господаря. Уночі чи вранці прибуло троє, видно, бо я бачив троє коней, прив'язаних до воза на нашому подвір'ї, не розумію, як ви їх не бачили? Хто приїхав — не знаю. Бачив солідного панка на порозі, а хто ще з ним і хто він сам, невідомо. Певно, якийсь буржуй недобитий.
— Не помітив,— сказав інженер.— Видно, недавно приїхав, після того, як я сюди прийшов, інакше я б хоч коней побачив.
— Можливо.
Співбесідники взялися до сніданку.
На заході зачервоніли верхів'я. Гори далеко кинули прозору довгу тінь, і вона лягла під вікно невеличкої хатини з ґаночком.
У вікні було видно дівочу голівку, похилену над книжкою. її біле личко різко виділялось з чорної, як вороняче крило, рамки волосся. Такі ж чорні, трохи косо посаджені очі пильно бігали по дрібних рядках сторінок, намагаючись якомога більше вчитати, поки зовсім стемніє.
Біля другого вікна сиділа мати дівчини, не стара ще жінка в білій хустинці, з під якої визирали пасемця золотистого волосся, а серед нього зрідка де-не-де срібні нитки, як самітні білі стебла жита на золотому пшеничному полі.
Вона підвела голову від шитва і протерла стомлені сірі очі.
— Ти б кинула вже книжку, Танечко! — сказала вона, ласкаво звертаючись до дівчини.
Дівчина нервово здригнулась і пильно глянула примруженими очима на матір.
— Не перешкоджайте мені, мамо,— сказала сухо.— Сама знаю, коли кидати.
Відповідь дочки нітрохи не похитнула материного спокою.
— Темно, доню,— спокійно переконувала вона.— Сонце зайшло вже.
Тим часом недавно ще золоті верхівки гір потьмяніли, і тінь від них лягла ще густіша.
— Я ж вам сказала — не перешкоджайте!
Мати похилила голову над роботою, але мовчанка вдавалась їй, мабуть, дуже важко, бо вона знов заговорила.
— Доктор Темір приходив,— сказала ніби до себе. Таня нервово ворухнулась на стільці. Мати, як видно, не дасть читати. .
— Чого йому треба? — спитала гостро.
— Не казав чого, довідувався про тебе.
— Нічого йому довідуватись.
Таня знов заглибилась в книжку, та мати не давала читати.
— Яка ти неласкава, дитинко, з людьми. Сама не знаю, у кого ти така вдалась. З усіма ти груба, а з доктором Теміром особливо непривітна. Він такий гідний чоловік, такий поважний, такий статечний, розумний... Нам не можна так легковажити людьми. Не можна...
— Ви вже скінчили?..
— З тобою, доню, і говорити, видно, не можна?
— Можна, але не про це і не тоді, коли я читаю. Знаю я сама, який він, чула від вас не раз. І навіщо ви мені це говорите? Я просто не розумію, яка мета в цих розмовах?
— Я нічого, тільки... заходив він...
Знов запанувала хвилина мовчанки. Дівчина дивилась у книжку, але читати вже не могла. Вона була сердита й знервована. Дивилась у книжку, але нічого не бачила.
— Придивлялась я вчора до нового дачника, що спинився в Олександра, під Бешпеком,— почала знов мати.— Красивий мужчина. Ішов з інженером попри нас і пильно дивився в наші вікна. Я сховалась, не бачили мене, але я все бачила. Пильно дивився...
Мати задоволено всміхнулась. Дочка почервоніла, нахмурилась и закрила книжку.
(Продовження на наступній сторінці)