Інженер засміявся. Таня почервоніла. Художник задивився на дві тераси, що, як два прилавки, лежали вздовж лівого берега Катуні. Він не брав участі в розмові тому, що тема ця його не цікавила. По очах, що блукали по скелях на тому боці ріки, можна було вгадати, куди вели його думки. Крім того, йому неприємно було, що увага Тані на боці тих двох не зовсім симпатичних йому людей. Йому давно хотілось перервати їхню розмову, і, дочекавшись відповідного моменту, він таки перервав її запитанням інженерові, як постали тераси над Катунню. В душі він сподівався, що важким питанням зажене інженера на слизьке. Є порода людей, що знаходять насолоду в робленні неприємностей ближньому, хоч би таких невинних, як ця, коли б, наприклад, інженер не знайшов, що відповісти. Проте його сподівання мали протилежний ефект. Інженер був у прекрасному гуморі і зараз же погодився розказати, радий, що його хочуть слухати.
Почав він із сивої давнини, коли весь Алтай був скований льодом і снігами. Далі розповів про зміну клімату, раптове танення снігів і утворення цієї ріки.
— Уявіть собі,— говорив він із запалом, — що тисячі потоків, змиваючи гори, летять у долини Алтаю. Вони несуть каміння, уламки скель і маси піску. Потоки зливаються по дорозі і творять ріку. Але коли бурхлива ріка з гірських висот входить в долину, то сила її слабшає і вона розливається в озеро. Матеріали, принесені у водах, рівно заповнюють дно. Воно піднімається. Озеро з часом зникає, і ріка жолобить в його колишньому дні русло. Тепер вона тече в берегах, збудованих із власних осадків. Ці нові береги і є річні тераси. Перші тераси. Бо й нове дно заносять осадки. Ріка меншає через те, що розтали сніги і льодовики, вона вужчає і жолобить русло глибше — постає друга тераса. Отак коротко можна пояснити походження їх.
Таня мовчки тисне руку інженерові. Дмитро Іванович дякує за пояснення. Художник мовчить. Підступ не вдався, навпаки, викликав захоплення Тані.
— Усе ви знаєте, усе,— каже вона, зітхаючи. — Який ви щасливий!
З ріки піднімається туман і розливається широко по її берегах. У тумані зачорнів якийсь силует. Хтось наближався до товариства.
— Хто ж то їде до нас? — питає Таня, вдивляючись. Усі подивились в тому ж напрямі.
— Якась дачниця,— каже вона по хвилині. Художник пізнав.
— Можу навіть сказати хто. Це тьотя Груша.
— Фі! — скривилась дівчина і швидко глянула на інженера.
— Вам не подобається? — спитав художник.
— Ні.
— Зате нашому інженерові вона подобається. Таня сміється. Вона нагадує йому свою недавню легенду про Сарп-Ак-Тая.
— Ви не дуже, Олексію Петровичу,— каже інженер.— Ще не знати, до кого вона вчора заїжджала удосвіта.
— До вас же.
— Ну-ну! Вертала ж не зі мною?
Таня перестає сміятись. Художник помічає це і спішить виправдатись.
— Вона, мабуть, не дуже була рада з того повернення,— каже він,— але нехай.
Розмова увірвалась, бо вершниця під'їхала зовсім близько. Пізнавши в тумані товариство, вона раптом повернула коня вбік і полями погнала до села.
Уже було добре з полудня, коли кам Натру с виїхав з двору Мабаша. Вийшов він з юрти заточуючись. Перед входом стояв осідланий кінь. Ійчені напоїла його й осідлала. Кам підійшов до коня, узявся за гриву і вмить опинився в сідлі. Попрощавшись, він виїхав за огорожу, коли раптом згадав щось і повернув назад.
Господар чекав здивовано, що він іще забув йому сказати.
— Мабашу! — гукнув кам.— Чи не даси ти мені пляшку молока?
"П'яний",— подумав Мабаш і весело хихикнув.
— Може, араки? — спитав сміючись.
— Ні, молока. Свіжого коров'ячого молока. Мабаш був певний, що кам зовсім п'яний.
— Навіщо? — спитав жартома.
— Так, для мене, коли мене розбирає всередині, я запиваю молоком,— збрехав швидко кам.
Причина на перший погляд була вірогідна.
Мабаш пішов до юрти, а за хвилину вийшов і виніс бажану пляшку молока. Кам подякував і рушив з двору.
Дивна поведінка кама не давала спокою Мабашеві. Він довго бився над тим, навіщо камові молоко. Не вірив, що кам буде його пити.
"Може, заворожить корови, і вони перестануть доїтись? — думав Мабаш, але кам був його приятель, та ще й родич. Він того зробити не міг.— Але ж навіщо молоко?"
З такими думками Мабаш ліг під грубезну модрину, що росла за його юртою, і через кілька хвилин звідти на весь двір розляглося гучне хропіння.
Ійчені, впоравшись з роботою, рада, що ненависний чоловік заснув, сиділа на ведмежій шкурі, палила люльку і побренькувала на тобшурі*. У юрті не було нікого, тільки з дерев'яних обручиків, що висіли на кілках, на неї поглядали невимовно смішні дерев'яні фігурки богів Ханимдеса й Каршита.
Ійчені роздумувала над тим, про що говорили кам з Мабашем. Тобшур випав їй з рук і лежав на подолку, люлька погасла. її дуже цікавило, про якого то чоловіка говорили вони. Про монгола якогось, а хто він такий, не могла здогадатись. Вони шепотіли, вживали якихось слів, яких вона цілком не розуміла, але з того, що їй вдалося піймати, виявила, що вони заприсяглися помститись урусам. Не знала, кому саме, і тепер думала, яким способом вони здійснять свої погрози. Ійчені не сумнівалась в силі кама. Він, коли б захотів, міг би людину перетворити в тварину. Він у змові з духами.
Тобшур — інструмент, подібний до балалайки.
Він служить Ерлікові, злому богові, що посилає смерть. Ерлік послухає його, коли той попросить.
Вона раптом прочуняла. До юрти неслось хропіння знадвору. її володар давав себе чути й уві сні.
А кам, виїхавши на гору, посувався поволі бомом *, прямуючи до того місця, де він уранці бачив художника. Він міркував, чи застане ще його на місці, чи ні. У залежності від цього міг вдатись або не вдатись його план.
Під'їхавши до того місця, де вранці бачив русяву жінку, кам зупинив коня і почав пильно оглядати околицю й місце, де сидів уранці художник, але не побачив нікого. Видно, художник давно поїхав додому. Навколо було тихо й порожньо, тільки здалека шумів водоспад і свистіли ховрахи, що водились тут у великій кількості.
Кам стиснув закаблуками коня й сміливіше рушив уперед. Через кілька хвилин був уже на місці роботи художника. Огледівшись довкола ще раз і впевнившись, що нікого нема, зліз з коня, прив'язав його до дерева над потоком, підійшов до пенька, на якому сидів уранці художник, витягнув з кишені молоко і дудку і знов подався над потік. Через півгодини повернувся до цього ж місця, несучи чогось повну полу. Були це камінці різної величини, з невеличкими заглибленнями, лопухи і ще якесь велике листя. Кам порозкладав камінці обережно поміж травою в різних місцях довкола пенька, а потім так само листя. На камінці і листя поналивав молока. Скінчивши цю роботу, сховав пляшку в кишеню, сів на пеньок, притиснув дудку до рота і почав грати.
Дивні звуки полетіли з сопілки. Вони мішалися з шумом водоспаду і щільно заповнили долину до берегів, як вода заповняє закриту з усіх боків балку.
А кам грав без перерви. Налягав, здається, на дудку, вкладаючи у неї свою душу, видихав свої болі, свою помсту. Дудка скиглила під його подихом, немов промовляла словами. Страшні й дикі мусили бути слова, бо дико лунали звуки серед холодних гір, серед суворої природи. А кам грав і грав, аж втомився, аж не стало повітря у грудях.
Б о м — вузенька стежечка над проваллям.
Нарешті замовк, і звуки, що вийшли з сопілки, вдарились об скелі, як ранений лебідь крилами.
Кам почав прислухатись. На найменший шелест у траві він насторожувався, затамовуючи подих. Він пильно поглядав на траву, але вона не колихнулась, і тільки польові коники стрекотіли в ній.
Він знов притиснув дудку до вуст, і знов здригнулась долина, знов полилися звуки, ще дикіші, ще жалібніші, ще страшніші.
Коли раптом гра перервалася.
В одному місці заколихалась трава. Кам глянув туди. Щось бігло поміж травою.
— Змія чи ящірка?
Через хвилину лице камове прояснилось. Це повзла велика тілан *.
Не встиг він розглядіти гадюку, як зашелестіло в другому місці. Кам побачив, що до мисочки з молоком підкрався брунатний вуж і пив молоко, як кошеня.
Підбадьорений удачею, знов почав грати. Очі вилазили з лоба, кам входив у екстаз. З кутків рота текла слина й заливала сопілку, піт струмками котився по обличчю. Кам встав і, виграваючи, почав крутитись на місці. Очі йому горіли хворобливими вогнями. Божевільна радість розпирала груди. Тепер з кожного кутка виповзали гадюки й повзли на голос сопілки.
Далі грати було непотрібно. Кам застромив сопілку за халяву і, обережно пробираючись поміж травою і кущами, високо підіймаючи ноги, прямував до потоку, на розмову з богами. і
Вийшовши на незаросле, кам'янисте місце, він знов почав крутитись і скакати в своєму дикому ритуальному танку.
Страшно виглядала людина на тлі розкішного краєвиду, на тлі гірського вечора. Далека від цих красот, вона крутилась на місці, як замотеличена вівця, точила з рота піну, як скажена собака, хрипіла й ревла тваринним голосом — це людина говорила з подібним до себе, видуманим, злим і мстивим богом.
— Ерліку! — кричав шаман.— Ти вислухав мене, не позбавив мене моєї сили. Пошли на нього смерть! Пошли смерть на тих, що ступлять на землю нашу, Ерліку!..
Тілан — рід змії.
(Продовження на наступній сторінці)