Понад рікою Катунню йшло четверо: Дмитро Іванович, інженер, художник і Таня. З того часу, як познайомилась з художником, Таня так змінилася, що мати її знов почала охкати і дивуватись з переміни любимої доні. А доня чекала з тугою вечора, коли можна буде посидіти з ним у хаті чи на городі чи погуляти. Гуляти вирушали вони вдвох, а частіше вчотирьох, з інженером і Дмитром Івановичем. Ті два були такі розумні й цікаві люди, від них можна було багато почути, багато навчитись. Всі вони заприятелювали з її батьком і прекрасно ставились до неї.
Вони заприятелювали і між собою. У них обох було багато спільного: члени партії, в обох революційне минуле, хоч інженер набагато молодший, обидва вірили у відродження своєї Вітчизни, її велике майбутнє, вірили у відродження і цього краю, на землі якого зустрілись і пізнали один одного.
До Ломова ставлення їх обох було різне. Інженер цінив художника за його майстерність. Дмитро Іванович, який знав ранні роботи Ломова, називав його поборником чистого мистецтва, формалістом тощо. Інженер боронив товариша, з яким був ближче знайомий, ніж Дмитро Іванович.
— Коли побачите його картини, які він зараз малює, не назвете його формалістом.
— Може бути,— не перечив Смирнов.— Я знаю його давні твори і ними не захоплююсь.
Між Дмитром Івановичем і Ломовим досі серйозної розмови не було, але тінь антипатії, причому явно взаємної, витала над цими двома людьми. Проте ходили в компанії і зараз зійшлись над Катунню.
Був тихий вечір, заходило сонце; долина над рікою мовчала; мовчали старезні гори, і тільки Катунь не вмовкала ні на хвилину, а шуміла й ревла, як щодня, як і тисячу літ тому. Понад долиною пролітали зрідка шуліки, ворони, пильно поглядаючи на людей.
Таня мовчки йшла попереду вузькою стежкою над рікою. їй на душі було тихо й гарно, було приємно чути за собою кроки Олеся, знати, що він любовно дивиться на неї. А він справді дивився на її гарну шию, що, як слонова кість, біліла під чорним волоссям.
— Далеко ще до порогів? — спитав раптом художник, відірвавши очі від дівчини.
— Хіба не догадуєтесь? Не чуєте, як шумлять?
З кожним кроком шум ріки дужчав, і за закрутом показались пороги. Усі стали.
Посеред річки стирчали скелі. Лівий берег навис над рікою грізною чорною стіною, з якої дивились круглі западини, мов очні ями старого, зчорнілого черепа.
— Тут мав бути перший міст,— сказала Таня.
— Коли? — здивувався інженер.
— Боїтесь конкуренції, Федоре Павловичу? Не бійтесь. Давно це було, легенда є така.
— О, легенду давайте, послухаємо з насолодою,— сказав Дмитро Іванович.
Таня помовчала хвилину, збираючись з думками, глянула на своїх слухачів, що серйозно приготувались слухати, і почала:
— Колись, як жили ще богатирі, велетні, один з них, Сарп-Ак-Тай, задумав зі своїм сином побудувати міст через Катунь...
Побачивши, що Смирнов поліз до кишені за блокнотом, зупинилась.
— Ви що, записувати хочете? — спитала, червоніючи.— Не варто, це таке примітивне оповідання.
— Нічого, нічого, я вам не заважаю, продовжуйте, Таню.
Вона перевела очі з Смирнова на інженера і посміхнулась.
— Ну, далі, далі, Таню!
— Отже, втрутився в цю роботу добрий бог Уль-гень,— продовжувала Таня.— Він погодився допомогти їм, але при умові, що вони за весь час будування не знатимуть жінок...
— Це вірно,— сказав інженер.
— Так отже, візьміть це до уваги — усміхнулась значуще Таня.— Почалась робота. Батько добував каміння з цієї скелі. Бачите ями? Складав у фартух і носив синові, а син клав їх у ріку. Але раз батько довго забарився. Синові було нудно, і його потягнуло до жінки.
— Ясно! — сказав художник.
— Не перебивайте! Приходить батько — сина нема. Він розізлився й висипав каміння в ріку. Воно так і залишилось до наших днів. З того часу більше ніхто не наважився будувати моста через Катунь.
— І нема мостів? — здивувався художник.
— Ні одного.
Це було нове й дивне.
— І невже ж не буде? — спитав наївно художник.
— Буде! — заспокоїв його інженер.— Буде, і не один.
Таня скривилась, художник помітив.
— Такі гори шкода псувати, інженере,— сказав він.
— Правда,— погодилась Таня.
Художник засміявся, а інженер помітно споважнів. Йому раптом пригадалась чогось вистава "Казка старого млина". Стала перед очима степова романтика, така подібна до романтики гір. Він пригадує, як ще юнаком бачив цю виставу і щиро співчував дідові мірошникові і казці... Він не хотів і думати, що на тих чарівних степах, які не знали плугів, ревтимуть гудки і лякатимуть прудконогих сайгаків, що чорний дим закриватиме синяву неба, що шум машин глушитиме пісню жайворонка. Він не знаходив тоді поезії в скреготі коліс і гуркоті заводів... Але це було давно. Часи змінились, він виріс, і тепер гордістю наповнювала його думка про Дніпрельстан — одну з найбільших споруд у світі. Він з нетерпінням чекав, коли береги Дніпра вкриються мережею заводів, коли на одвічній цілині заіржуть залізними голосами сотні, тисячі тракторів, коли села перетворяться на фабрики. Але він розумів Таню. І вона закохана в свої гори, як він колись у степ. Він підійшов до неї і ніжно взяв за руку.
— Не жалкуйте, Таню,— сказав проникливо.— Так мусить бути, так треба, так буде! Скоро виступлять з землі жили — рейки. Гудок паровоза лякатиме лінивих ведмедів, гордих маралів і забобонних камів.
— Цих взагалі не буде,— вставив Смирнов.
— Правильно,— ствердив інженер.— Шум коліс розбуркає сонні гори. Катунь опережуть мости, людина переможе стихію, і музика заводів заграє гімн перемоги... Вам не хочеться того? Кажіть, не хочеться, Таню?
— Мені соромно було б не хотіти цього...
— Але ж все-таки не хочеться, так?
— Та ні... Воно дивно тільки. Тисячі літ спали гори і їх мешканці, а прийшла людина, новітній богатир, і силоміць будить їх від сплячки.
— Іде ранок нової культури, а вам хочеться спати?
— Ви знаєте, який під ранок приємний сон. Пам'ятаєте, що ми кажемо тому, хто будить нас? "Дай ще трішки поспати! Хоч трішки! Такий гарний сон сниться..." Нехай, може, наші діти, а ми хочемо ще спати!
— Це ви так кажете? — спитав Дмитро Іванович.
— Так люди наші кажуть. Вони не хочуть, бояться того, що ви хочете зробити з наших гір. Бояться вас.
— А ви? — спитав інженер.
Вона засміялась, але інженер наполягав.
— Я стою посередині.
— Посередині?..
Інженер похитав головою. Він так і знав.
— Таню! Хіба ж так можна? Це ви так кажете? Чи знаєте ви долю золотої середини? Вона мусить умерти,— сказав гостро, — вона не може існувати. Сюди або туди! Або далі спати, як спали віками, або встати і разом з мільйонами нових будівників іти назустріч новим здобуткам.
— Мрійнику! Ми ж такі маленькі! Це може зробити великий народ російський, ваш народ, за ним майбутнє, а наших п'ятдесят п'ять тисяч, що вони можуть зробити?
— Не в тисячах справа — усміхнувся інженер.— Справа в конденсованій силі пролетаріату російського, українського, алтайського, всіх народів, що населяють нашу Радянську Вітчизну. Справа в хотінні, праці, енергії...
— І грошах,— закінчив художник, що досі не брав участі в розмові.
— У чужинців позичати не будемо,— сказав Дмитро Іванович, що мовчки слухав розмову.
— Ясно, в країні знайдуться гроші,— ствердив інженер.— Хоч алтайський пролетар знайде їх і на своїй землі. Гори — це гроші. А озера, водоспади, ріки, ліси? Хіба це не гроші? Ви чули про самородки золота по десять кілограмів? А про мідь? А залізо? А вугілля? Це вже знайдено. А скільки ще там незвіданих багатств? Ваші водоспади,— звернувся він до Тані,— можуть рухати величезні машини, масло ваших корів може іти на закордонні ринки. Ліси ваших гір можуть забити їх! А сировина! Вовна, шкіра! Вони можуть насичувати наші заводи. Але треба їх використовувати раціонально. Не можна молоко гнати на самогон, не можна випалювати тисячі десятин лісу, не можна вішати шкури богам у жертву, коли з кожної можна зробити кілька пар чобіт. Раціоналізація! Нарешті, годі вже їсти ваші жахливі аарчі пора взятись до обробки землі. Пора вже нарешті алтайцям ознайомитись з трактором, комбайном, автомашиною, сіяти на тих родючих цілинах, що дарма лежать, овес, жито, а може, й пшеницю. Пора завести городи на тих колосальних просторах навколо
1 Аарчі — пресовані й закопчені в диму сирки.
ваших юрт. Та у вас на горах росте дика цибуля. Вона така, що її можна зараз їсти в дикому стані, а Іван Макарович казав, що її там аж вісім сортів. Це я, звичайно, покладаю на його сумління, я не перевіряв, але два сорти я знаходив сам. Пора садити тут і цибулю, аякже, пора!
— Як це все зробити? — спитала наївно Таня.
— Я вже говорив, Танечко, що допоможе пролетаріат промислових центрів, допоможе молодь, а ви тут, на місцях, молоді, повинні допомагати партії і владі. Особливо ж інтелігенція. Ви, Таню, повинні ініціативу проявити, а ви стоїте "по-се-ре-ди-ні"...
(Продовження на наступній сторінці)