Малий, пукатий, як бочка, на коротких підпорах-но-гах, сидів він у ранковому безжурному настрої перед юртою на зрубаному кедрі і попихкував люлькою. Двері в юрту були відчинені — там куховарила його молода жінка, а з закоптілого верху юрти йшов угору густий синій дим.
Побачивши кама, Мабаш приязно всміхнувся, але кам навіть не відповів на усмішку, а швидко зіскочив з коня й прив'язав його до дерева.
Поведінка кама немало здивувала господаря. Що б то могло так рано розізлити його?
Не люблячи довго над чим-небудь задумуватись, Мабаш покотився йому назустріч.
— Єзен дер? 1 — спитав він, заглядаючи камові в очі.
— Єзен, єзен,— заспокоїв кам.
— Чого ж смуток блукає на твоєму чолі? — спитав Мабаш.
— Є чого сумувати,— відповів кам.
Вони сіли на пень, і кам почав розказувати Маба-шеві, що бачив по дорозі.
Мабаш слухав пильно, зосереджено, попихкуючи люлькою, і жовте його обличчя потьмарилось, як диск місяця, що його закрила хмара.
— ...Знов сунуть на наш край блідолиці чорти,— говорив кам.— Мало їм своєї землі! Коли б не та руда собака, що показалась на горбі, я втопив би в нього ніж, щоб іншим не було охоти заглядати в гори.
— Ще не пізно,— сказав спокійно Мабаш.
— Ні, ні, я це знаю. Але тут треба порадитись. Вони ж ведуть боротьбу з багачами, з камами, і коли б що до чого, то підозріння впаде на нас.
— Хто веде? — спитав Мабаш.
— Ті, комуністи. Тут треба діяти обдумано. Я не вірив, що казали. Люди люблять перебільшити, але сьогодні я переконався, що вони применшили. Мені сказали, що комуністи хочуть пустити через гори свої чортові машини. Вони хочуть осквернити святу природу, вони хочуть загарбати наші чудові долини, вони хочуть загнати нас далі в гори, на неродючі вершини, щоб ми там виздихали, як худоба лютої зими. Усі кращі долини
1 Єзен дер? — Чи здорові? (Алт.)
в їхніх руках! Гей! Тут треба щось робити — і швидко, бо тоді буде пізно!
— Порадь, що саме,— просив переляканий Ма-баш.— Моя голова дурна. Я не знаходжу ради.
— Рада є одна,— шепнув Натрус, глянувши на юрту,— Треба знищувати їх тут поодинці. Отих вчених їхніх, що ходять і щось пишуть, чогось шукають на горах. Знищувати поодинці, бо проти їхньої сили ми не встоїмо. Але треба їм показати, що гори — наші! Треба, щоб вони це відчули!
— Хто ж буде їх нищити? — зважився з острахом спитати Мабаш.
— Як хто? Ти, я, сотні нас! Мабаш засовався на пеньку.
— Ти ж сам казав, що страшно.
— Страшно самим, а коли буде багато нас — не страшно.
Мабаш швидко запихкав люлькою, видимо нервую-чись.
— Ота біднота не схоче,— сказав безнадійно.— Вона рада, що зможе заробити.
— Правда, бачив я. Він іде попереду, щось пише, а за ним ходять алтайці і носять йому речі. Ух! їх у першу чергу різав би я... Але я ще маю силу над ними. Ще цього мені не вирвали з рук. Я ще їх не боюсь!..
Він хвилину помовчав, потім оглянувся і тихо сказав:
— Тих двох, що я бачив, беру на себе. Ці будуть мої, і ніхто не здогадається, ніхто не підозріватиме. Хіба б мене не стало. Але трьом нам тут затісно. Вони або я!
Мабаш допитливо подивився.
— Тепер не скажу, потім, може, в юрті...
— Ти впертий, Натрусе, і... страшний...
Натрус вибив попіл з погаслої люльки і набив її наново тютюном. Слова приятеля приємно полоскотали.
З юрти повіяло запахом вареного м'яса, і Мабаш проковтнув слину.
Натрус глянув на овечу шкуру, ще свіжу, окривав-лену, що сушилась на плоті.
— Барана зарізали? — спитав.
Мабаш радий був, що скінчилась неприємна тема, яка його, правду кажучи, трохи лякала, і він заговорив жвавіше:
— Аякже, зарізали. Зараз жінка моя подасть сніданок. Ійнечі! — гукнув він дружину.— Скоро ти там?
— Скоро,— почулось із юрти.
Через кілька хвилин з'явилась у дверях молода жінка, несучи на дерев'яному полумиску свіжозварений тергим. Вона поставила полумисок на землю і запросила їсти.
Натрус глянув на неї з цікавістю і, коли та вийшла, сказав:
— Маєш гарну жінку. І тоді я казав, коли ти женився, і тепер кажу те саме.
Мабаш щиро радів з похвали приятеля.
— Гарна,— згодився він.— І купив її недорого. Роботяща і вміє все робити. А вже зварити ніхто краще не вміє. Спробуй тергим, чи їв ти коли такий смачний?
Натрус брав пальцями білі шматочки жиру, обмотані овечими кишками, і кидав у рот.
Гість і господар були, видно, обидва голодні, бо полумисок спорожнили вмить.
— Тергим у тебе смачний,— сказав кам, кидаючи у рот останній шматок, що застиг уже і прилип до дна полумиска.
Мабаш задоволено й гордо слухав слова похвали.
— А ті... не люблять. Був торік один, дав йому поїсти, а він не захотів. Каже, без хліба й солі жиру їсти не може.
— Ти б йому отрути дав,— сказав Натрус, зареготавши.
Приятелі пирснули сміхом.
З дверей вийшла знов Ійнечі й принесла в полумиску кан 1. Вона забрала порожній посуд і поставила повний перед гостем, запрошуючи до їжі.
Мабаш витягнув ножа й порізав кан на шматки. За кілька хвилин спустів і другий посуд.
Потім Ійнечі принесла полумисок вареного м'яса.
Наївшись, приятелі подались до юрти пити араку і чай із сіллю. Надворі ставало душно, і піт лив із кама цюрком.
Через деякий час із юрти вилітав надвір голос сопілки, на якій вигравав п'яний кам.
Кан — овеча кишка, наповнена кров'ю з молоком.
Дмитро Іванович переконався, що на Алтаї без верхового коня нічого робити. Щоб писати історію краю — треба його знати, і не тільки з друкованих чи писаних джерел,— його треба пройти і проїхати вздовж і впоперек, треба бачити на власні очі те, про що хочеш писати, описати бачене чесно, об'єктивно, тоді тільки книжка матиме справжню цінність. Дмитро Іванович був саме такої думки, тим більше, що писаного чи друкованого про цей цікавий край було дуже мало. Історія його жила в усних переказах, а як мало є на світі людей, що вміють цікаво розповісти про те, що навіть добре знають.
На те, що треба купити чи найняти коня, напоумив його, звичайно, Іван Макарович, якому Смирнов зробив візит одразу, як тільки той повернувся з поїздки.
— Коня треба вам мати завжди під рукою, — говорив Іван Макарович.— Якщо ви тут ненадовго, то треба коня найняти на певний час за певну суму. Це вигідно тому, що вам не потрібно буде турбуватись за тварину, чи вона сита, чи поєна, хазяїн цим займеться, а ви будете їздити по селах, заїмках, словом, куди захочете. Пішки ж пройти такі простори сил і часу не вистачить.
Смирнов найняв коня у свого господаря Олександра з-під Бешпека, у якого зупинився по приїзді до Немала, і тепер, як наставав ранок, осідланий кінь чекав його біля дому. Між Смирновим і Іваном Макаровичем зав'язались дружні відносини з перших днів, і тепер дуже часто вечорами вони зустрічались, розмовляли про зібрані матеріали, про бачене, почуте. Іван Макарович дав Смирнову цінні матеріали про шкільну справу на Алтаї за царських часів, про катехізаторські школи епіскопа Макарія, який організовував колись подібні в Японії, бувши там місіонером від російсько-царського уряду. ^
— Його офіціальним завданням було навертати японців на християнську віру,— говорив Іван Макарович,— було ще і неофіціальне, мабуть, бо з Японії його по деякому часі попросили. Тоді він переїхав на Алтай і почав насаджувати православ'я серед іновірців на їхній власній землі. А їх, як знаєте, немало.
Смирнов погодився.
— Питаєте, кого готовили катехізаторські школи?
Перш за все ойрот, що поступав у школу, мусив сам хреститись, а закінчивши школу, мав завдання хрестити своїх земляків. Зі школи виходили учителі і свяще-ники-місіонери. Словом, місією їх було в першу чергу навертати невірних на віру Христову, а як тепер я це розумію, підкорити їх своїй попівській владі.
— Ви не захотіли навертати? — спитав Смирнов. Іван Макарович заперечив.
— Я пішов учителювати,— сказав він.— Роль свяще-ника-місіонера була мені не до вподоби. Це була і важка робота, і дуже невдячна. Умовити людину, що віра її батьків не хороша, а ця віра, що я проповідую, хороша, нелегко і... нечесно. Хоч ойроти, чи алтайці, не мають якихось твердих канонів віри. Тюркського походження, вони не мусульмани, а язичники, вірять у безліч духів, злих і добрих, у добрих і злих богів, забобонні, слухають шаманів, нічим від них не вищих ні культурою, ні освітою. Ті ж темні бузувіри, не більше. Але, кажу, навіть при таких умовах навертати їх на чужу віру, не можучи нічим довести, що вона краща, нелегко.
— Мені б хотілося побачити шамана,— сказав раптом Смирнов.— У наші часи це вже рідкісний птах. Як же все-таки надовго вони затримались!
Іван Макарович обіцяв найближчим часом показати шамана.
— По селах ще й тепер часто відбуваються камлання, тобто криваві жертвоприношення,— говорив він,— незважаючи на те, що уряд з цим обрядом бореться. Словом, для вас ще буде нагода побачити такого добродія в чудернацькій одежі, який біснується в димі від багаття, посеред темної юрти, зі своїм неодмінним барабаном у руках.
Проте показати шамана так і не вдалось.
(Продовження на наступній сторінці)