«Жакан» Євген Гуцало

Читати онлайн оповідання Євгена Гуцала «Жакан»

A- A+ A A1 A2 A3

Почались ядучі осінні дощі. Вони цідились і цідились, навіюючи настрій самотності, і поступово все навколо перетворювалось на пустку, лежало байдужо, вкриваючись низько навислими хмарами. Ліс, який недавно був дзвінким од пожовтілого листя, що робило кожне дерево легшим та одухотворенішим, із кожним днем усе більше чорнів, обпадаючи, і тепер між дубами, березами та грабами стояли світлі коридори, повні німого повітря, а в кінці коридорів і вгорі виднілось приблякле небо. Листя спадало й спадало додолу, і не можна було пройти, щоб за тобою не шаруділо, не шеберхало, не тріщало, щоб за тобою не горіли сліди осіннім гірким вогнем. Поступово ліс усе більше заглиблювався в похмурі думки, він чужішав, і тепер тиша, в якій він стояв, була не радісна, як навесні та літом, а сумна, глибока, і вона не легшала, а густішала.

Одного вечора батько облупив підстреленого зайця. Шкуру розіп'яв на карячкуватому патику, а зайця віддав Жаканові. А зранку налляв йому повну макітру молока. Коли Жакан випив молоко, батько пов'язав навколо його шиї отой їжак, жучки на якому були виготовлені із сталевих велосипедних шпиць. І сказав Грицькові:

— Збирайся, підемо на бурого.

Грицько з батьком їхали верхи. Тільки вибиралися з лісу, як став сіятись дощик — дрібний, мов із сита. Чала розбивала копитами льодяну кірку, якою вкрилася земля, йти їй було важко, і батько зсадив Грицька. Але хлопець і пішки був радий іти хоч на край світу. У нього не було такої рушниці, як у батька, але він про всяк випадок сховав за халяву різницький ніж, яким кололи свиней.

Батько на кобилі спинився між лісом та шовкунами. Жакан зразу якось потугішав, поменшав,— гайнув у шовкуни. Він миттю розтанув серед кущів. Грицькові здавалось, що ось-ось пролунає виття бурого, що ось-ось почується переможний гавкіт Жакана. Проте шовкуни мовчали. Шовкуни мовчали, як заворожені, вони не обзивались жодним звуком. Тільки ген злетіло догори кубло горобців — і вмостилось трохи оддалік. Мжичка сіялася, забарвлюючи все в одноманітний нудний колір. І Грицько подумав, що, мабуть, у шовкунах немає ніякого вовка, а коли і був, то давно втік, не очікуючи, доки вони на нього вийдуть із Жаканом...

І тієї хвилі, коли він так подумав, із шовкунів вискочив бурий. Спершу Грицькові здалось, що то Жакан, але коли згодом із кущів вихопився Жакан, хлопець, вловлюючи в собі гостре тремтіння, уже твердо був переконаний, що то бурий. Він легко, дужими стрибками, тягнув до лісу. Жакан мчався, розпластуючись над ріллею. Батько шмагнув канчуком коня і помчався навперейми вовкові, а Грицько — слідом за ним. Батько мчав навперейми так, щоб перетяти дорогу вовкові перед самим лісом. Грицько бачив, що бурий не стомлюється, що він біжить ще швидше і що Жакан також наддав ходу. "Е-ех, не перейняти!" — подумав гірко, але сам не припинявся, а біг ще заповзятливіше.

Коли вовк, а слідом за ним Жакан вскочили в ліс, батько сплигнув із Чалої. По дощу, по ожеледі на смирній роботящій конячині не поженешся. Про ліс — і казати нічого. Там пеньки, корчі, там тебе за шию хапатиме гілля дерев. Але в батькові теплилась надія, і він поспішав на поміч Жаканові.

...Бурий чув, як позаду шумить листя. Він опинився в лісі і, втік од вершника, але зрозумів, що од собаки не втече. Це був досвідчений старий вовк, з білою латкою на лобі, з шрамами на лапах і на грудях. Це був вовк-самітник, який уникав зграй. Замолоду він був ватажком вовчої кагали, але довелося поступитися місцем дужчому й молодшому суперникові. Опинившись біля струхлявілого липового пенька, бурий різко спинився. Жакан, востаннє понюхавши слід, вихопився на галяву. Бурий, який тепер уже біля себе чув ненависний собачий запах, ошкіривсь і кинувся вперед. Його ікла скрегнули об їжака, і з несподіванки вовк одскочив убік. Жакан весь час повертавсь до нього правим боком. Вовк спробував його схопити ззаду, переломити хребет, але Жакан був навчений і найбільше цього боявся,— він вивернувся і тільки очікував слушної миті, щоб напасти самому. Проте бурий побував у багатьох бувальцях, він втямив, що собака сліпий на ліве око, і, зайшовши з лівого боку, спробував кинутися звідси. Жакан вивернувся і сам схопив вовка зубами за поперек. Він зводив ікла, гнув донизу, намагався різко повернути вбік, щоб переламати спину, але відчував, що неспроможний це зробити, що вовк попався йому дужий і спритний. Вони крутились млинком, і хоч Жакан не розчіплював зуби, але розумів, що на більше не здатен...

Зненацька бурий крутнувся так, що Жакан одлетів до струхлявілого пенька. Якусь мить вони очікувально стояли один навпроти другого, а потім бурий знову метнувся на Жакана. Вовк зайшов-таки з лівого боку і вхопив собаку між їжаком та щелепою. Поступово він одсовував їжака все далі, все міцніше зводив ікла на Жакановій шиї...

Чала наполошено зафоркала, і батько закричав:

— Жакан!.. Жакан!..

Прислухався й почув неясний шум. Батько кинувся крізь кущі, а за ним — Грицько. Біля старого липового пенька в одному клубкові сіріли вовк та Жакан. Батько не наважувавсь вистрілити. Він ухопив рушницю за дуло і, розмахнувшись, глухо вдарив по бурому. Далі звалився на нього й схопив за горло... Грицько тупцявся обіч і не відав, що робити. Простягнув батькові різницького ножа й благав:

— Візьміть ножа, батьку!.. Візьміть ножа!..

Він весь трусився, він замірявся штрикнути вовка під лопатку, але боявся, що попаде в Жакана.

VI

Сніги випали пухкі та глибокі, позавіювали криниці та позаносили хати до самої стріхи. Люди розгрібали себе лопатами, промітали стежки до погрібників, до хлівів. Палили в печах — і голубий дим стелився низько, розкосичуючись, а вечорами, коли приморожувало, високо піднімався в спокійне небо і стояв нерухомими — ніби намальованими — стовпами.

Батько був на Бабиному клину. Після машини, яка щойно знову рушила на ділянку за деревом, синів перегар. Навантажений причеп стояв на горбку, а батько — трохи нижче, повернувшись спиною до причепа, записував у кишеньковий блокнотик якісь цифри, прикидав, скільки ще невивезеного лісоматеріалу залишилось на Бабиному клину, а скільки — на Трясовині... Чала підійшла до причепа і стала чухатися спочатку шиєю, а потім, примружившись, ще й здуховиною. Причеп зрушив з місця, Чала, подавшись за ним, ще раз завзято тернулася, і причеп із горбка покотився швидше...

Батько почув, як іззаду порипує сніг, і подумав, що це наближається Чала, щоб попросити у нього що-небудь. Господар завжди носив для неї в кишені чи цілушку, чи грудку цукру. Поласувавши, Чала любила лизати батькову долоню — вогкими, тремтячими губами. Батько підвів голову — між соснами вже не синів димок од автомашини, вже й не чувся гуркіт мотора,— і обернувся назад, на настирливе порипування снігу. Він не встиг одскочити — стріла причепу вдарила в груди, батько впав горизнак, під колеса...

Його поховали морозного, сонячного дня. Мати з Грицьком сиділи на санях, на яких везли батькову труну, і в обох на щоках позамерзали сльози. День був нестерпно білий, а натовп людей — скорбний та похмурий. Спочатку на Жакана гутюткали, відганяли, але потім дозволили також сісти біля домовини свого господаря. Грицько спорожнілим поглядом дивився на Жакана: у того під очима позамерзали колючі сльозинки. Хлопцеві ставало ще гіркіше.

Поховали батька, і десь через тиждень пропав з дому Жакан. За журбою ніхто на те й уваги не звернув. А коли одного разу Грицько, повертаючись із школи, зайшов на цвинтар, то побачив: на батьковій могилі лежить мертвий Жакан... На санчатах, повз завіяні шовкуни, хлопець одвіз його до лісу і, вирубавши сокирою яму у мертвій од морозу землі, закопав його біля струхлявілого липового пенька — там, де Жакан бився із бурим. Він не плакав, бо виплакав усі свої сльози — наперед за все життя. У лісову хату до своєї матері він повертався дорослою людиною.