«Жакан» Євген Гуцало

Читати онлайн оповідання Євгена Гуцала «Жакан»

A- A+ A A1 A2 A3

Якось батько порубав сталеві велосипедні шпиці, понаточував їх і позагинав жучками. Ті жучки він загнав у клапоть свого старого офіцерського ременя, а зверху, де був тильний бік загострених колючок, прилатав іще сирицевий шкурат, щоб нашийник не колов Жаканову шию. Жакан до їжака звикав поступово. Спершу він хотів здерти його лапою, але тільки подряпався. Згодом зрозумів, що нашийник не завдає жодної шкоди і перестав на нього звертати увагу. Тоді батько зняв із Жакана той їжак, замінив його звичайним нашийником, без сталевих жучків.

— У шовкунах появився вовк,— сказав він синові.— Уже роздер Кирикову суку, а в колгоспі зарізав двох овечок. Нашому Жаканові поки що нічого не загрожує, але отой їжак не завадить.

Грицько хотів побачити вовка або ж почути його виття, проте не щастило. Іноді він довго затримувався в школі й додому доводилося вертати смерком. То за гроші, зібрані за заячі шкурки, купив собі у сільмазі ліхтарик. Він знав, що вовки бояться світла. І їдучи через нічний ліс, вмикав не тільки фару, яка освітлювала дорогу, але й ліхтарика. Пучком світла з ліхтарика Грицько зазирав на узбіччя, шастав попід кущами, промацував дорогу позаду. "Ану, вовче, тільки з'явись",— проказував він, відчуваючи в собі непереборне бажання зустрінутись із вовком віч-на-віч і, кинувшись на нього з велосипеда, схопити за горлянку.

Якось через ліс із сусіднього села повертався рудий Кирик. Ступив через їхній перелаз подивитись на Жакана. Прицмокував язиком, вихваляючи стать, але до ганку, під яким сховався Жакан, наблизитись не наважувався. Тоді батько покликав собаку. Коли насторожений Жакан виліз, то батько приловчився і, вхопивши його за хребтину двома пальцями, міцно притиснув до землі.

Жакан важко і часто дихав. Вирвавшись, хутко сховався під ганком.

— Та-а-ак,— промимрив рудий Кирик,— тепер його й на вовка можна випускати, то подужа... Шкода тільки, що сліпий на ліве око, та й праве в нього...

І він шкодував не лише тому, що Жакан підсліпуватий, але й тому, що колись із доброго дива віддав отакого вовкодава ні за що, ні про що...

IV

Батько запріг Чалу у грабарку і з матір'ю ще вдосвіта поїхали на ярмарок. Грицько прокинувся рано і чув, як ірже Чала, як грюкає дійницею мати, як зарипіли колеса, виїжджаючи за ворота. Грицько встав, випустив пастися у ліс корову, а сам подався купатись до озера. Жакан спробував було піти з ним, але Грицько наказав йому триматися двору та стерегти хату. Жакан уже звик до такої несправедливості з Грицькового боку, тому погодився зразу, але неохоче.

Вода в озері була холодна і згори й зі споду. У нього спершу аж ноги покорчило, але він на те не зважав і, допливши на середину, пірнув, намагаючись добратися до глибоких джерел. На нього війнуло крижаним струмінням, перехопило подих, хлопець випірнув і наввимашки поплив до берега. Зігріваючись, сидів на сонечку, прислухався до зеленої та густої лісової тиші — і незчувся, як заснув. Збудив його гамір неподалік. Під березами було прослано клейонку, якою застелюють стіл, і навколо неї сиділи: плечистий чоловік у кашкеті з блискучою морською кокардою, біля нього білоголова жінка, а біля жінки — ще два чоловіки. Всі пили й закушували. Збоку примостилась велика вівчарка і, висолопивши язика, стежила, чи не кинуть їй ласого шматка. "Літники,— зневажливо подумав Грицько.— 3 міста приїхали, щоб поснідати в лісі". Він уже багато бачив таких, і вони в нього не викликали навіть цікавості. Проте на цей раз, одягаючись, двічі оглянувся на кашкет з блискучою кокардою, який йому доводилось бачити одного разу в райцентрі. "Капітан першого рангу",— сказав тоді батько. Мабуть, це також був капітан першого рангу, бо мав таку викохану вівчарку, а нова, продовгувата машина, що стояла на галяві по колеса в траві, безумовно належала йому.

Після обіду продовгувата машина зупинилась біля лісникової хати. Чоловік у кашкеті з блискучою морською кокардою та білоголова жінка невпевнено зайшли на подвір'я.

— Батько чи мати є? — запитав капітан першого рангу. Тепер він був у кітелі з срібними нашивками.

— Нема,— відповів Грицько.

— Винеси нам води,— сказав капітан.

Коли Грицько виносив із сіней кухоль води, біля капітана та його жінки вже стояла вівчарка. Жінка пила повільно, задерши голову, обсіяну соломою світлого волосся, а капітан дивився, як вона п'є. Вівчарка пританцьовувала на задніх лапах і облизувалась швидким червоним язиком.

— Вівчарка захляла,— сказав капітан.— Чи не наллєш ти для неї води?

Коли Грицько брав глиняний черепок біля ганку, Жакан загарчав.

— Ого! — сказав капітан і, підійшовши до ганку, нагнувся над Жакановою схованкою. Спочатку погляд у нього був насмішкуватий — мовляв, хто іще тут принишк, налякавшись моєї Вести? — але скоро посерйознішав, сказав: — Славний барбос, але він не вистоїть перед моєю Вестою.— І звернувся до Грицька: — Еге ж?

— Поїхали,— нетерпляче сказала жінка.— Я вже напилася.

— Еге ж? — питався в Грицька капітан, нічого не чуючи. У нього було велике м'ясисте обличчя, спітніле й почервоніле від сонця, від випитого та з'їденого.

— Жакан не піддасться! — сказав захриплим голосом Грицько.

— Жакан? — перепитав гість.— Ану випускай його, і побачим, як Веста з нього здиратиме шкуру.

В Грицька засіпалися губи. Почував себе скривдженим і з раптовою неприязню, яка заполонила його мозок, дивився просто в капітанові очі, помережені рожевими прожилками. Йому хотілося сказати, що напилися води і можуть їхати,— але він не зважувався. На крислатому кашкеті сяяла морська кокарда...

— Нам пора,— сказала жінка. Мабуть, вона вловила щось недобре в Грицьковій закам'янілій постаті, так само як і в словах капітана.— Увечері тобі на поїзд.

— Правда ж, що Веста облупить із твого шолудивого шкуру?

— Жакан! — покликав Грицько, і голос у нього зірвався:— Жакан! — цієї хвилі він ніби забувся, що батько не велів йому давати волю Жаканові...

Вівчарка й Жакан стояли одне навпроти другого, настовбурчивши шерсть. Вівчарка була вища, а ноги — стрункіші, і вони здригались, ніби Веста ось-ось мала плигнути. Жакан проти неї виглядав приземкуватішим, але він був дуже оцупкуватий і мав круто випнуті, широкі груди. Його ноги непорушно стояли на землі, вони не тремтіли, але на них яскраво проступали м'язи, напинались набухлі жили. Вуса в Жакана злегка ворушились, ніби він принюхувався до повітря, до своєї супротивниці, а чорна, ніжна шкура на іклах здригалася з хижою різкістю. Зовні Жакан був спокійний, ні крихти страху не було в його поведінці, але Грицько в душі дуже боявся, щоб вівчарка не зайшла зліва, бо ось вони вже не могли встояти на місці, почали крутитись одне навколо другого. Капітан мав сполотніле, але впевнене обличчя. Він стиснув кулаки, ніби кожної миті ладен був кинутись на допомогу своїй Весті. Жінка одвернулась, погорблено пішла в машину, а скоро звідти прийшло тих два чоловіки, що сиділи з капітаном у лісі.

— Зараз вона перегризе горло оцьому шолудивому,— сказав капітан, звертаючись до них, але не спускаючи погляду із Жакана та з Вести.

Вони все ще ходили один навколо другого, коли біля воріт заіржала Чала і батько перехилився через перелаз. Він зразу ж кинувся вперед, оперезав батогом Жакана, потім Весту. Все його обличчя посіріло від припливу люті. Капітан спробував було схопити батька за руку, але батько якось зразу втратив весь свій поспіх і, лиш краплину ошкіривши зуби, так подивився на капітана, що той негайно набрав поважного вигляду, ніби згадав про кашкет із сліпучою кокардою...

Машина поїхала. Жакан сховався в свою кучу під ганком, тільки лапи вистромив. Грицько помітив, що лапи зрідка здригались... Він розповів батькові про все, не затаївши й того, як сам покликав Жакана. Батько вислухав мовчки. І тому, що він не лаявся, Грицько відчув свою вину ще глибше. Він не знав, де себе подіти, і втік із хати аж до смерку. Коли повернувся увечері, то Жакан із батьком уже вирушили у свій щоденний нічний обхід...

V

Ще років кілька тому в колгоспі розводили шовкопрядів, і за селом насадили для них шовкунів. Але черви та їхні кокони в артілі не привились, не було за ними такого догляду, як слід. Шовкуни стали заростати, дикішати, перетворюючись на непролазні хащі. Туди вивозили дохлий скот та вбитих собак. Жінки й діти не зважувались ходити в шовкуни по ожину, як раніше, бо на них із заростей віяло незрозумілим страхом... Отам-то, в шовкунах, і поселився бурий.

Спочатку він роздер Кирикову суку та дві вівці з отари. Потім у сусідньому радгоспі зарізав коняку. І тоді затурбувались. Кілька дядьків з рушницями та гострими різаками виходили на бурого, але той, мабуть, не шукав своєї смерті, бо не попався їм назустріч.

Підходити близько до лісникової хати вовк не пробував. Бурий зупинявсь оддалік і тоскно вив. Чала ставала неспокійною, в неї здиблювалась грива, а в корови гострим смутком поймались круглі очі. Жакан вилазив із своєї кучі, весь наколюшувався і, задерши писок, пильно прислухався. В його очах не було страху, вони ставали жорстокі, по-звірячому одворотні. Коли бурий затихав, то Жакан підходив до батька, клав йому на коліна шию, ніби просив припасувати нашийника.

— Рано іще,— казав батько.— Ти неодмінно візьмеш вовка, Жакане, але почекай.

(Продовження на наступній сторінці)