«Скоро до школи» Євген Гуцало

Читати онлайн оповідання Євгена Гуцала «Скоро до школи»

A- A+ A A1 A2 A3

"Обізватись, чи що?.. А-а, хай із нею собарня розмовляє".

— Може, ти знов по голку? — І коли Валя ледь помітно нахиляє голову, Ярина зразу ж дістає їй голку з комірця своєї блузки.— Бери, та не загуби, дивись!

Валя щось невдоволено бурчить і, схопивши голку, вискакує надвір. У цієї Ярини голок тих, мабуть, як сміття, а бач, застерігає, щоб не загубила. Ось що вона з цією голкою зробить, і Валя кидає її в порох, але недалеко, щоб видно було. Відходить на кілька ступнів, а потім повертається і забирає голку.

Вона глибоко зневажає Ярину. Недавно в їхньому селі було храмове свято, то Ярина за день кілька разів перевдягалася, натягуючи на себе щонайкраще вбрання. Посоромилася б виряджатися, бо всі ж знають, що то для неї батько десь награбував, а їй хоч би що! Всі жінки у благенькому такому, бо де ж ті статки-достатки тепер, а Ярина в розкішному одязі!

Валя раптово кривиться — пригадує, як увечері ще довго пахне гарними парфумами вулиця, коли нею пройде Ярина. От уже нема її, зникла за поворотом, а вулиця пахне так, що й не розкажеш. Діти бігали-бігали, а це поставали, щоб куряви не збивати, і нюхають.

"Тьху, яка ж вона погана!" — подумки лається Валя.

Мати дістає зі скрині своє празникове квітчасте плаття — рукави довгі, в плечах широкі. В таке плаття може влізти чотири Валі, і їх не видно буде. За своє життя мати одягала його разів кілька, бо мало їй випадало свят. Шкода його різати, може, попідшивати скрізь та й годі?

І все-таки ріже. Барвистий клапоть подолу одрізаний, а, наче живий, лягає їй на коліна.

— Мамо, це на ляльки мені!

— Які ще ляльки? — гримає мати.— Забудь про них, раз до школи збираєшся. Це тобі на латки згодиться.

До вечора плаття готове. Не тямлячи себе від радості, Валя одягає його і почувається зовсім іншою людиною. Начебто це не вона, Валя, а якась інша, дуже гарна й щаслива дівчинка. Ця дівчинка має всім подобатися, вона розумна й дотепна.

— А надвір можна вийти? — мало не пошепки просить і поглядає благально.

Проте мати невмолима — згорнуте плаття разом з обрізками лягає в скриню там, де воно лежало й раніше. Тільки раніше воно було материне, а тепер Валине. їй і радісно, що воно її, але водночас і сумно, що її роздягнули, що вона вже не почувається тією гарною й щасливою дівчинкою, як ото щойно.

— Занеси голку і подякуй! — наказує мати.

Вже на вулиці Валя згадує, що в неї на лікті лахманина порвана. Нитки в голці ще є трохи, і вона, роздягнувшись, сідає під кущем бузини і береться залатувати дірку. Лахманина геть зовсім благенька, що ті краї дірки стягнеш докупи, а воно все розлазиться, наче з піску зроблене.

Раптом, коли потягнула нитку дужче, вушко голки перервалось і нитка вискочила з нього. Валя спершу й не второпала, що сталось, а потім так і похолола: що ж це їй Ярина скаже. І ще це напоумило її посеред улиці зашивати дірку?... А може, не нести? Отак не занести, і все!

Та ні, потім од матері дістанеться... Нехотя встає, нехотя плентає. Сумно їй, світ білий став немилий. Що б його придумати? Еге ж, придумаєш, коли голку поламала.

Мовчки заходить у чужу хату, мовчки спирається на одвірок.

— Що скажеш? — пита Ярина, Милуючись на себе в люстерко.

Валі ж уста замкнуло.

— Голку принесла?

І несподівано Валя починає схлипувати:

— Бери свою голку, бери! Поламану голку дала, обдурити хотіла... Хіба такою голкою нашиєш...— Ярина хоче сказати щось, але дівча схлипує ще голосніше й починає викрикувати: — Дивись, дивись! Поламану дала, совісті в тебе нема...

Ярина бере в неї голку, й справді вушко порване, як же це воно сталося? Либонь, позичала цю голку комусь, от і повернули таку. Ну, та в неї ще є...

А Валя задки-задки вислизнула за поріг і рада, що вдалось обманути Ярину, хутко погупотіла геть. А ще як згадала, що має до школи майже новісіньке плаття, перепійте з материного, то й зовсім їй добре стало, бо ніхто з дівчат такої обновки не матиме!

Із Харитею добре Валі й весело, з Надійкою добре, хоч і сумно, з Катрею цікаво, бо наговорить завжди такого, що тільки запам'ятовувати встигай. Але чомусь найкраще їй з Іваном. От інші діти хоч і граються з ним, проте побоюються, бо ж безбатченко він ізмалку, розбишакуватий. Після війни багато хлопців та дівчат у їхньому селі позалишалися безбатченками-сиротами, а от Іван — не такий безбатченко, бо в нього зроду батька не було. Тому-то його наче й зневажають усі.

Але Валі з Іваном добре, і вона має його за свого товариша. Він старший, у колгоспі йому вже й коней дали, їздить він, то не завжди його можна дома застати.

На Івановому подвір'ї всякої всячини навалено: тут якісь ресори, колеса від машин, металева кабіна, німецька висока двоколіска і ще різного мотлоху повно. Нащо воно Іванові, і сам до пуття не знає, проте за своїм добром пильно стежить, щоб ніхто там нічого не повідкручував та не поцупив часом.

— Іване! — кричить Валя, загледівши його кучмату голову.— Ти живий-здоровий?

Він оглядається — дивляться на Валю коричневі золотисті очі, а чоло сяє від поту й натхнення.

— Тобі знов дома не сидиться? — питає буркітливо, коли вона підходить ближче.

— Шило загнали мені,— відказує материними словами.— Устимко на тебе не поскаржився батькові?

Іван, порпаючись серед якихось гайок, не відказує, але з його байдужого вигляду неважко здогадатись, що ніхто на нього не скаржився.

— Такий хвастун,— сокорить Валя.— Дав мені раз лизнути цукерку, а другий раз уже не можна!

Проте Іван мовчить, дуже, видно, заморочило його оте залізо.

— Слухай,— насідає Валя,— ти зовсім отетерів, га?

Він знову заливає її сяйвом своїх коричневих золотистих очей, мовляв, чого тобі забаглось од мене.

— Ходімо осині стільники драти,— пропонує Валя.

— З тобою? — і дивиться так, наче оцінює.

— Зі мною! — твердо відказує, а відвага її під тим поглядом в'яне.

Він спокійно відвертається і береться клепати. Вона ще помітніше гасне, але зненацька Іван одгортає з лоба чуб і, усміхнувшись приязно, погоджується:

— Ну що ж, ходімо!

Забиватись далеко не треба — Валя вже давненько застерегла осині рої біля хліва в Остапчучки, вистежила, куди ті оси й літають, куди залазять. Вони з Іваном зупиняються віддалік, розглядають, чи не видно де господині, бо вона сварлива, хіба ж дозволить, щоб вони стріху руйнували. Про Остапчучку кажуть, що в неї льоду посеред зими не випросиш, що вона сама для себе шкодує, а для інших — то й поготів.

Скоро помічають: Остапчучка замикає хату і йде з двору. Ще трохи виждавши, вони задвірками та пригинаючись пролазять на обійстя, далі шасть, лопочучи босими ногами,— і вже біля хліва. Завмерли, озираючись на всі боки та переводячи подих. Ніде нікого, тільки по високій, невитоптаній траві тітчиного двору вітерець пробіжить — і замре, пробіжить — і замре.

— Он там їхній лаз! — шепоче Валя, показуючи на крокву, що стримить із-під стріхи.

Під стіною стоїть тачка, й Іван за дишло підтягує її ближче. Хутенько знімає сорочку, обмотує руку, щоб оси не пожалили, а потім на тачку — і вже суне руку під крокву.

— Ну що, є? — нетерпеливиться Валі.

Він повертає до неї пісне обличчя:

— Лаз є, а дістати нічого не можу.

— А давай спробуємо з хліва,— радить Валя, помітивши у відчинені двері велику купу торфу під стіною.

Незабаром зникають у хліві. Але щойно Іван здерся на купу торфу, як під ним усе розсипалося, розповзлось, і опинився він унизу. Взялись вони той торф складати, а що в кутку трохи галуззя лежало, то й галуззя кинули на купу.

— А що це ви, діточки, робите в мене? — почулося над їхніми головами.

Вони отетеріло звели очі — в дверях стояла огрядна Остапчучка, закриваючи собою весь білий світ.

— А ми вам торф складаємо, тіточко,— знайшла що відказати Валя й аж сама почервоніла від тієї брехні.

— Хто ж це його розсипав? — солодко так запитала Остапчучка й губи свої склала тоненько. Гострі вони в неї, наче два наточені ножі.

Тоді Іван візьми й признайся:

— Хотіли осиного меду покуштувати...

А вона ще солодшим голоском запитує в нього:

— Хіба ж ви не знаєте, що оси меду не носять, тільки їдять?

— Та от вона мені казала, що носять,— і показує: на Валю.

— А ти, лобуре такий, і повірив їй?.. Я вже давно запримітила, що ви товчетеся біля мого двору, тільки ніяк собі в голову вкласти не могла, що це ви замислили... Ану ходімо в хату!

Спробуй утекти, коли тебе міцно схопили за сорочину та за плаття. Можна б і спробувати вирватись, але тоді доведеться додому прийти голим, бо сорочка та плаття так у тітчиній руці й зостануться.

На стінах у хаті — образи та вишиті рушники. Долівка недавно змащена й тхне кінськими кізяками. Стелю підпирають два стовпи, змащені білою глиною. Охайно і чисто, видно, Остапчучка любить лад у всьому, й мимоволі Іван та Валя почуваються ще незатишніше й боязкіше.

— Сідайте,— каже Остапчучка й показує на ослін.

Вони несміливо вмощуються на краєчку. Що вона збирається робити з ними? І треба ж було іти по ті стільники до чужого хліва! Коли Остапчучка виходить у сіни, Іван докірливо дивиться на Валю, а вона опускає голову, щоб уникнути його погляду.

(Продовження на наступній сторінці)