«Скоро до школи» Євген Гуцало

Читати онлайн оповідання Євгена Гуцала «Скоро до школи»

A- A+ A A1 A2 A3

— Ходімо до Катрі,— каже Валя, коли вони вже виходять із зарослого бур'яном шкільного подвір'я.

Катря старша від них обох. Живе поблизу школи разом із двома своїми братами; ні батька, ні матері в них немає — вбило на самому початку війни.

— Не хочу я до Катрі,— відповідає Валя.

— Вона так цікаво розказує про все!

Надька мовчить, видно, хоче сказати про Катрю таке, на що в неї язик не повертається. Проте стримується.

Катря саме дома, вона щось шиє. У дівчини веснянкувате лице, світлі пасма волосся спадають на очі, то вона рвучко відкидає їх назад рукою. У неї худі плечі, а лікті такі гострі, що ними, здається, можна проткнути дірку в стіні. До дівчаток вона ставиться зверхньо, проте завжди рада бачити їх.

Надійка всідається в кутку на скрині — стає непомітна, наче її і немає тут, а Валя береться розглядати Катрине шитво. Химерне те шитво — нічого втямити не можна.

— Що це в тебе вийде? — зрештою питає.

Катря вдоволено сміється, оголюючи гарні рівні зуби.

— А спідниця! — відказує.

— З чого ж ти її шиєш?

— А з матроських трусів! — знову весело та вдоволено сміється. І додає: — Пам'ятаєте, як ото за Калинівкою німці розбомбили поїзд із усяким ганчір'ям? Тоді люди порозтягували добро — і шинелі там були, і бушлати, тільники рябі, штани-галіфе такі, що по шию можна сховатися. Брати прочули й собі побігли, та пізно було — все розмели. Як поверталися назад, то в якомусь ярку оці труси знайшли. Хотіли викинути, бо дуже здорові, та я не дала, а тепер от спідницю собі шию.

З хороби весела ця Катря. Про веселе розповідає — регоче, про сумне — всміхається.

— А що ти робитимеш із такою спідницею?

— А що — носитиму! Може, якомусь хлопцеві сподобаюсь!

— То подобайся,— погоджується Валя.

— Це для нас запросто,— сміється Катря.

Грюкають двері — це Надійка не витерпіла, вискочила. Валя крутнулась туди-сюди по хаті й теж подалася слідом.

— Лисак повернувся!

Його вже давно чекали, що повернеться з армії. Та добре, видно, покалічили ті фронти, що й після війни мусив по госпіталях валятись. Розказували, ніби в нього на тілі живого місця нема, що насилу ноги переставляє, що голову йому ледве чи не пришивали.

То раніше, коли хто повертався з армії, люди всім селом бігали дивитися на чоловіка, який вирвався з самого пекла. А тепер уже звикли, коли хто з пізніших добивався до села, йшли подивитись, але вже не так дружно. А на Лисака поглянути чимало зійшлось народу. Може, тому, що стільки страхів про нього наговорено було, а може, тому, що знали його до війни в селі за баляндрасника, за сміхача?

Лисак стоїть посеред подвір'я високий, плечистий, широко розставивши ноги. Вид його засмаг до чорноти, руде волосся розсипалося, горить полум'ям. На гімнастьорці блищать медалі. А медалей же в нього багато, всі груди закрито! Біля Лисака стовпились люди й дивляться на нього, як на чудо.

— Побито тебе? — питають.

— Побито! — хвацько, з гордістю відказує Лисак.

— Ану, роздягнись!

Лисак розстібає ґудзики, охоче знімає гімнастьорку, дзвінко брязкаючи медалями. Все його тіло рясно вкрите рубцями та шрамами — дивитись на них і страшно, і жалісно. Дехто зітхає, дехто співчутливо ойкає, проте Лисак усміхається, наче має зі своїх ран неабияке задоволення.

— І ноги покалічені?

— І ноги! — гордо відказує Лисак.— Показати?

— Не треба, віримо тобі... А як же ти ходиш?

— А так! — І він легко йде по обійстю. Зупиняється й кидає одному з фронтовиків, що прийшов друга свого побачити: — І поборотися можу, коли хто захоче. Ти, Юрку, не хочеш?

— Та хто ж проти тебе встоїть,— одказує вусатий Юрко, спідлоба поглипуючи на тілистого Лисака.

— Ото-то й воно! — радісно каже той.

Лисаків хлопець Устим, у центрі дитячої уваги. Він шастає то в хату, то з хати — все щось виносить і показує.

— Устиме, дай цукерок, що батько з Німеччини привіз! — просять.

Хитрий лобатий Устимко навмисне повільно розгортає барвисту цукерку, навмисне повільно кладе її до рота. На його обличчі стільки блаженства, що у всіх слина котиться.

— Дай хоч трішки! — просять.

Устимко виймає з рота цукерку, розглядає її, чи ще багато зосталось, і каже:

— Дам лизнути!

Він кожному підсовує свою цукерку. Худий Огірчук раз лизнув, Харитя раз, а Валя аж двічі вхитрилась. То Устимко навіть і розгнівався на неї.

— Ох і язик же в тебе довгий! Більше нікому не дам покуштувати, коли ти така!

— Та я й не торкнулася! — виправдувалась Валя, яка й справді-таки не встигла розкуштувати німецького делікатесу.

Досмоктавши цукерку, Устимко шаснув до хати і невдовзі повернувся з блискучою тримбою. Надув щоки — і тримба заграла, звуки її поллялись легко, соковито. Тепер уже всі не зводили поглядів із тої тримби.

Надійшов Іван, що почувався на їхній вулиці заводіякою, і всі його мусили слухатись, бо інакше битися починав. Перед Іваном розступилися, і він, опинившись перед самісіньким Устимом, уважно стежив, як той надимає щоки, як у нього очі на лоб лізуть.

— Що це ти граєш? — поцікавився скривившись.

— А таке собі,— недбало відказав Устим. Він побоювався Івана, але сьогодні почувався не тільки щасливим, а й хоробрим.

— Дай мені пограти,— попросив Іван, якому тримба сподобалась.

— А ти хіба вмієш?

— А ти вмієш? — одрізав Іван.

— Тримба моя,— закопилив губу Устим.

— То й що? Спробую і віддам,— спокійно провадив Іван.

— Тобі такої ніколи не мати, бо ти безбатченко, ніхто не привезе.

Іванове лице спершу почервоніло, а потім посіріло. Він різко вихопив тримбу з Устимових рук і приклав до своїх губ. Проте Устим грати йому не дав — однімати взявся. Іван, не довго думаючи, пішов із дитячого гурту, Устим — слідом. Скоро один кинувся, прудкіш, і другий так само. Діти й собі назирці побігли.

— Оддай тримбу! — кричав Устим, і в голосі його бриніли сльози.

Іван одбіг далеченько, а потім зупинився і дражниться:

— На, на! Бери свою дудку!

І коли Устим підскочив, то нахилив його, став товкти приказуючи:

— Оце тобі безбатченко! Щоб не говорив! Еге ж, безбатченко!.. Щоб не був скупердяєм, щоб скнарою не був.

— Я батькові скажу! — рюмсав Устим.

— Скажеш батькові — ще заробиш! Я тебе навчу розуму, я тебе навчу, як шануватися!.. Будеш скаржитись?

Устим лише схлипував...

— Будеш?.— допитувався Іван.

— Ні,— зрештою видушив Устим.

— Тримбу свою шкодуватимеш? — І гнув Устимові голову до самої землі.

— Ні,— схлипувало під ним.

— А цукерками поділишся?

— По-ді-люсь...

— О, то з тебе ще може й толк буде... Батько твій герой, а ти з лопуцька зроблений. Ну йди, досить з тебе. Тільки не пхинькай, не розстроюй свого батька, бо він тільки сьогодні додому повернувся. Чуєш мені?

— Чую,— слухняно белькотів Устим.

А як повертався до свого двору, то справді-таки не плакав. Діти позирали на нього глузливо — ніхто, либонь, і не співчував йому. Йшов Устим, закусивши нижню губу, і тримбу тримав не як дорогоцінну річ, а ніби шматок цегли чи цурупалок якийсь. Непомітно шаснув у хату і не з'являвся до самого смерку, хоч було з ким погратись, якби хотів, бо діти не порозходилися — бігали попід вікнами, в шибки зазирали, щоб геройського Лисака побачити. Хіба що один лише Іван пішов одразу ж тоді, наче його й не було тут.

— Мамо, ну коли вже я до школи піду?

— Коли ж іще, увосени.

— А в чому? В оцьому лахмітті? Ви ж мені обіцяли своє плаття перешити, оте, празникове.

— Тобі горить? Ти ж бо не заміж збираєшся.

— Нащо мені той заміж,— бурчить Валя.— Якось проживу.

— Я тобі перешию, а ти візьмеш та й зносиш його ще до школи.

— Та ні! — радісно скрикує Валя, бачачи, що мати ось-ось поступиться.— Я тільки дивитимуся на нього.

— Ну, добре, добре.— А трохи згодом: — То йди по голку, бо й справді вже пора перешивати.

В тім-то й секрет, що йти по голку Валі не хочеться. Мати каже, що в їхньому селі тих голок кіт наплакав — усього кілька набереться. Ну, може й більше, але поприховував народ, бо позичиш комусь, а тобі повернуть поламану. На їхньому кутку голку можна випросити лише в поліцаєвої Ярини — дівки хоч доброї та гарної, але ж поліцаєвої дочки. Батько її десь утік, а вона, може б, і не хотіла позичати свою голку, та мусить, бо всіх побоюється.

Ярину застає в сінях — у каглі порпається. А що не хочеться признаватися, чого прийшла, то стала стовпом і мовчить.

— Що доброго скажеш? — уже сама обзивається Ярина до неї.

Ні пари з уст.

— Ну, то помовч,— радить Ярина і, заткнувши каглу, йде мимо Валі до хати.

Валя ще деякий час у сінях стовбичить, а потім і собі відчиняє двері до хати, завмирає біля одвірка, бо страх як не хочеться просити в поліцаєвої дочки голку!

— То ти так і мовчатимеш до вечора?

(Продовження на наступній сторінці)