— Мері-Енн Герлах (одна з тих, що пережили цю страшну катастрофу) розповідала потім, що раптом у стіни й вікна вдарили гігантські хвилі. Кімнату подружжя Герлах, що містилась на другому поверсі, затопила вода. Мері— Енн учепилася за надувний матрац і випливла на ньому через вікно перш ніж будівля обвалилась, а її уламки підхопила вода. Мері-Енн Герлах врятували тільки через вісім годин...
— А якби Яблунівка стояла на березі океану, га? — замислено зронив Хома.— А то живемо так, що не чуємо пупа на череві. Я такий, що завжди хочу поділити чужу біду. Ото війна у В’єтнамі — я б уже йшов на поміч. Ото сидять у Чилі по тюрмах — я б сам сидів, аби тільки людям полегшало. Ото недоїдають діти в Пакистані — сам за них недоїв би...
— Кілька сотень людей було знищено ураганом, понад десять тисяч поранено. Тридцять тисяч будинків зруйновано або серйозно пошкоджено самим ураганом чи гігантськими хвилями. Над горами Блу-Рідж пройшли грозові дощі. За шість годин тут випало стільки води, скільки, скажімо, в Гамбурзі випадає за цілий рік. Багато районів затоплено. З гір на долини посунули оповзи. Збитки, скоєні ураганом, складають півтора мільярда доларів.
— А чи можна в доларах виміряти людські жертви? — зауважив Хома.
На коротку хвилю радіоприймач умовк, наче диктор зважував сказане Хомою, й раптом сказав:
— Цей смертоносний ураган вчені-метеорологи назвали "Хомою Прищепою"...
— Що?—бліднучи, прошепотів Хома Прищепа.
— ...на честь яблунівського колгоспника Хоми Прищепи, автора роману "Позичений чоловік".
Різко клацнувши вимикачем, Хома обірвав голос диктора. В хатині зачаїлась, наче дика рись у хащах, тиша. Апельсинова шкурочка місяця над садом пожовтішала, стала соковитіша.
-— Яке святотатство, яке варварство,— шепотіли обвуглені болем вуста Хоми, що, здавалося, завмер зараз посеред хати застиглою блискавкою, яка зберегла фантастичну покрученість свого конвульсійного руху.— Ураган — це жах смерті, це вбивство дітей і калік, це сплюндрування й спустошення. І раптом — називають моїм іменем! Де ті циклони й тайфуни, де тровадо й торнадо, а де я — Хома! Що виходить? Виходить, наче то я приніс смерть і спустошення, руїни й горе. О, де справедливість у цьому світі? Я не хочу бути символом смерті, бо мій геній — світлий і сонячний!
Так сказавши, Хома впритул наблизився до мене і, дивлячись не так очима, як стражденною мукою в очах, спитав у гнівному запалі:
— Правда ж бо, геній мій світлий, геній мін несе радість життя, а не страх смерті?
Хто б не згодився з цією істиною, хто б заперечив? Отож не став заперечувати і я, щиро поділяючи думку Хоми про його світлий геній, гуманний за пафосом і природою. Звісно, я міг би висловити й претензії, та ситуація не спонукала до повної відвертості.
— Ураган століття! Ураган "Хома Прищепа"! Таки вовчі звичаї за морями й океанами. Значить, добре виступила Христя Борозенна на засіданні правління проти телебачення з Західної Німечини. Бо негоже бути їхнім ідолом, ох негоже! Годі з мене постамента під ясеном і музею в коморі. Лисий лисого бачить здалека, і свій свояка вгадає здалека, але який я їм свояк, який я їм лисий?!
Хай кличуть оті чорти на бал таких бісів, як самі!
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ,
у якому побіжно говориться про загадки людської душі, а також про нову зустріч із козаками за нічним садом Хоми Прищепи
Людська душа — це темна комора, в якій світло запалюється зрідка та й то не для стороннього ока. В цій темній коморі можна лише навпомацки посуватись, боячись наразитись якщо не на одвірок, то на залізний гак, якщо не на бодню, то на полицю. І в коморі цій наосліп маєш угадувати — ось, здається, мішок із борошном пшеничним чи питльованим, а ось у торбині сім’я конопляне чи пшоно, а ось горох чи квасоля. Хоча повної впевненості в тому нема — справді це пшеничне борошно чи питльоване, справді це конопляне сім'я чи пшоно.
Отакою темною коморою видалась мені душа Хоми Прищепи після пригоди із західнонімецьким телебаченням та з тропічним ураганом, пойменованим почитальниками-метеорологами на честь яблунівського колгоспника "Хомою Прищепою". Так подумалось про його душу тому, що, з одного боку, щиро потерпав: його іменем названо смерч, який несе знищення і смерть. Та, з другого боку, здалось мені, що в глибині єства — в химерних закамарках підсвідомості— Хома не здатен позбутись і вдоволення: мораль і етика пасують перед глобальною агресією його слави та популярності!
Зоставивши в той вечір мене самого в хаті, Хома зник десь надовго, наче подався випрошувати молока у ялової корови чи очікувати, поки на осиці груші виростуть. Погода стояла надворі така славна, що якби хто вмер у таку годину, то неодмінно покаявся б. Отож і мені в хаті сиділось мулько та марудно, і я надумав податися в заклечану зірками весняну лагідність.
Постояв на сінешньому ганку, звикаючи до темряви, а коли звикнув, то побачив сад великий, що стояв довкола хати чумацьким табором. Ступив поміж дерев, наче пірнув у пахучі й свіжі води їхнього мовчання, й простував стежечкою, що повела до межі городу. Й тут укляк, мов бовван.
Та й як було не вклякнути бовваном! У волохатих нічних сутінках, що переливались оксамитовою синню, вимальовувались обриси коней, чулось кінське хоркання, гупання копит, бряжчання вуздечок і зброї. На конях вгадувались постаті вершників; припавши до шерехатого стовбура груші, у строях цих вершників я вгадав козаків. Чи не той самий загін, який не так давно визволив мене з ординського полону? Може, зараз, пронизавши тишу весняної ночі гортанними дикими скриками, появляться й ординці, як тоді появились на мою голову? й відчувши на шиї доторк шовкового аркана, я міцніше притулився до груші, наче шукаючи в неї захистку й порятунку.
Долинав гострий дух кінської збруї, поту й махорки, яку смалили козаки, бо вгадувались вогники чи то в запалених цибухах, чи то в люлечках-носогрієчках. Зрідка в їхньому гурті чувся неголосний сміх, який перелітав так, як молоденький кажанчик. І хоч миром та злагодою віяло від їхнього товариства, мене бив легенький дрож, бо стояв на порозі якоїсь загадки й безнадійно розгадував, наче намагався набрати води з сухої криниці!
Видно, за чиєюсь командою враз над козачими головами задерлися списи, мов очерет.
— З богом, діти! —долинув голос, що видався мені знайомим.— Не забувайте, що козака шабля стереже, то дивіться, щоб не сидячих вас татари вхопили.
— Козак з бідою, як риба з водою,— почулось у відповідь.
— І ще не забувайте, що піч — річ бабська, а пляшка — козацька.
— П’яному і бог з дороги звертає, батьку,— мовлено було з веселим сміхом.
— І ще не забувайте, діти, що козак із дудами — пропащий козак. Кінь та ніч — козакові товариші, і хай вам світить місяць — козаче сонце! З богом, діти!
— Батьку, спасибі за науку, та ми вже й самі знаємо, що куля — не галушка, її не проковтнеш, і хоч ми малі тілом, та великі духом!
Коні затупцяли, залопотіли копитами по моріжку — і вже козацька ватага рушила від саду, кінь за конем ступали, козацькі постаті погойдувались у сідлах, і гострі списи стриміли над головами, як очерет. Ось уже й розтанули озброєні вершники за кущами бузини, тільки чулось глухе гупотіння копит, і кінське хоркання долинало, і сміх козацький дзенькнув, як лезо шаблі об камінь. Справді були чи привиділись? Але ж не могла примаритись балачка, але ж хіба ніздрі мої сторожко не вловлюють дух розпашілих кінських тіл, збудливий запах тютюну?
Вже хотів вийти з-за груші, як знову припав до стовбура, ховаючись, бо там, де на моріжку щойно гомоніли козаки, привиділась мені людська постать — піша, а не комонна. Ледь бовваніла в сутінках, зливаючись із темрявою, і, либонь, теж прислухалась, як віддаляються козаки по нічній Яблунівці, як сям і там брешуть собаки на їхній пізній похід. Може, захищати рідний край від бусурманів чи зайд. Може, обороняти вдів і сиріт чи визволяти бранців із полону...
У вишині поміж зірок летів космічний супутник, наче то ллялась крапля живого срібла.
З моріжка, де бовваніла постать, долинув глухий спів, із якого я вловлював лише окремі слова:
— Свій край, як рай, а чужа країна, як домовина... Лучче на своїй стороні кістьми лягти, ніж на чужині слави натягти... Нуте, браття, або перемогу добути, або дома не бути... І після сонця бува негода, отак і в народа...
В глухому тому співі чувся такий біль — біль любові до рідного краю, біль переживання за народні муки,— що шпаркий морозець дернув мене по спині. Хоча, здавалося б, чому? Адже весняна година на порі, адже співається про далеку минувшину, яку можна воскресити хіба що в пісні, в легенді та в думі... Але ж серце заболіло, чайкою-небогою кигикаючи в грудях!
Постать зрушила з місця, простуючи по стежині, і я мало не влип у грушу, мало не заліз у її серцевину, остерігаючись бути поміченим та ще й покараним за свої підглядини.
— Степ та воля — козацька доля,— почувся зовсім близько хрипкий спів, який аж наче гірчив полином і чебрецем. Обірвався.— Ех, та чи самому не податись на Низ, щоб ніхто голови не гриз?!
(Продовження на наступній сторінці)