І що Мартоху теж не полишав такий острах, то праву руку виставила вперед, як виставляють тоді, коли хочуть зловити курку, щоб помацати — з яйцем чи без яйця. "Тю-тю-тю",— подумки зверталась до туфлів і чобіт, до кофточок і косинок, і в грудях серце їй завмирало від хвилювання. І коли вже до облюбованих чобіт — хромових, на металевих блискавках, із натуральним хутром, що біліло з халявок,— зоставалось крок чи навіть півкроку, Мартоха наче спіткнулась і впала. Але то вона спіткнулась про людське око, а насправді впала зумисне грудьми на чоботи, щоб взуття все-таки не пурхнуло переляканою птицею, не вирвалося з рук.
Чуючи ніздрями терпкий дух шкіри, поглядом ніжачись на білій овечій вовні, якою зсередини встелено халявки, Мартоха пригортала чоботи й повторювала знетямлено:
— Тож-бо я накликала хмару, людоньки, щоб покарати Федора Горбатюка. Тож-бо все це багатство моє, людоньки. Беріть, беріть, мені не жалко, беріть.
А що народ хапав товари без Мартошиного дозволу, бо хмара, що дарувала багатство, це все-таки не Мартоха, то вона ще голосніше проказувала:
— Знайшли не знайшли, а помацати можна і взяти можна, бо раз у рік великдень, і цей великдень, людоньки, не від господа бога, а від мене.
Все, що випало з хмари на моріжку й за моріжком, хутенько підібрано людськими руками. Так, наче ураганом зметене. Дехто поглядав на небо, наче на обрії сподівався побачити ще чорнішу хмару, проте небеса світились чистою й прозорою блакиттю.
Листоноші Федору Горбатюку в тій веремії дістались лише кілька предметів інтимного жіночого туалету, які могли виявитись тісними для його дорідної жінки. Потерпаючи, що може перепасти вдома на горіхи, криво-живо, немов на шурупах, підійшов до Мартохи:
— Може, ти ще нашлеш одну хмару на мою голову? Бо хмару ти насилала на мою погибель, а все добро з тієї хмари дісталося іншим...
— Треба тобі, Федоре, навчитись ходити плечима чи очима,— загадково відказала Мартоха.— Приймай малеє за велике, ось і не знатимеш, де згубиш, а де знайдеш.
У цей час зупинився автобус, і з одчинених дверей вийшов... Хома Прищепа. Він усміхнувся сам собі весело, як сміялась ота річка болоту, хоч сама ж із болота витікає. Ішов ледь похитуючись, наче кручений та благовісний, здавалось, що отак ітиме — й невдовзі хвоста збудеться. Хтось би, дивлячись зараз на Хому, неодмінно сказав би чи просто подумав, що цей старий кіт любить масло, що він, либонь, десь ускочив у гречку — та й увірвав. Але ніхто не подивився на Хому Прищепу, навіть рідна жінка Мартоха. Так, наче про викрадення Хоми й про його таємниче зникнення не розбарабанила в усі барабани продажна зарубіжна пропаганда — всякі там "Оррор", "Дейлі телеграф", "Мессаджеро", "Нью-Йорк таймс".
Яблунівський люд не міг угледіти Хому Прищепу з тієї простісінької причини, що дружно задер голови вгору, марно сподіваючись іще на грізнішу хмару в небі, а якщо на грізнішу, то, звісно, ще з більшими подарунками. З якими, спитаєте? Ну, скажімо, хтось сподівався на холодильник "Дніпро" чи телевізор "Електрон", хтось надіявся на меблевий югославський гарнітур "Європа" чи на шубу із сибірських соболів, хтось ждав автомобіль "Волгу" чи бодай "Запорожця". А якщо такі великі сподівання на подарунки з неба, то, звичайно, кому тут діло до Хоми.
Бо Хома — не хмара небесна, тим більше не імпортні жіночі колготки, навіть не французька помада.
Отож, непомічений, подався вій своєю дорогою, насвистуючи й кумедно так приспівуючи:
— Ой не рад пес, що вбитий є, ще й ногами дригає!.. Геть-те того пса за тин, а мене слідом за ним!.. Лучче псу та мені муха, ніж та муха поза вуха!..
Дізнаєтесь пізніше, хто саме і з якою метою викрадав Хому Прищепу, а тепер давайте заглянемо в близьке майбутнє, щоб побачити, чим закінчилась оказія з небесними гостинцями. Бо хоч і химерний початок цього захмарного благодіяння, та химерніше попереду, повірте авторові, а він трохи знається на химерах, хоча, може, й не більше, ніж письменник Олександр Ільченко, якому належить роман "Козацькому роду нема переводу, або ж козак Мамай і чужа молодиця".
Видно, хтось написав анонімку на ту хмару, бо незабаром у Яблунівку стали наїжджати всякі комісії. Розслідування не дали нічогісінько, бо як можна розслідувати, скажімо, діяльність чорної хмари? Товари, що впали з неба, були справжні, добротні, високої якості. На деяких стояли написи "зроблено у Франції", "зроблено в Іспанії", а на деяких — "зроблено в Києві" чи "зроблено у Вінниці". Наші товари нічим не поступались перед хваленими зарубіжними, а в чомусь, можливо, й перевершували. Отож комісії з’ясували сам лише дивовижний факт, який стався у Яблунівці, а проти факту поперти ніяк не могли.
На матеріалі цього феноменального явища стала діяти цілком компетентна група вчених, переважно з Київської сільськогосподарської академії, яка широко прославилася своєю великою вченістю. Так от, вони заходились вивчати можливості, які могла б створити подібна хмара, якби стала функціонувати постійно. Й до того ж осипати своїми благодіяннями не одну лише заштатну Яблунівку, а й саму сільгоспакадемію чи бодай дослідницьку групу. Мріяння були сміливі, бо київським вченим сміливості по заграницях не позичати. Висловлювались подиву гідні, відчайдушні проекти: не чекати отих товарів, які замандюриться чорній хмарі сипнути на людські голови, а на наукових засадах впливати й керувати їхнім асортиментом, а також, позбувшись стихійності, перейти на тверде планування. Уявляєте? Можна було б просто з хмар одержувати сучасні й надсучасні трактори та комбайни, обладнання для відгодівельних комплексів, електронно-обчислювальну апаратуру, тепловози й електровози, лінії високовольтних передач, залізничні й автомобільні артерії, нафтові заводи і т. д.
В уяві київських учених уже малювались кандидатські й докторські дисертації, всесвітній пріоритет: назавжди
мало бути покінчено з людиноненависницькою теорією мальтузіанства! Звільнившись від фізичної праці в результаті "феномена яблунівської хмари", всі мали перейти до праці духовної, мав настати розквіт культури, всіх мистецьких жанрів, мали забуяти таланти, рівні талантам епохи Відродження,— на найдальших хуторах, у пущах, у пустелях, за Полярним колом!
На жаль, мріяння групи київських учених так і зостались мріяннями, щоб не сказати гірше: вони лопнули, як мильна булька. Чому? Тут нам знову з небес треба опуститись у Яблунівку, в якій споконвіку говорять: "Е, якби та якби, та виросли на голові гриби, то був би город".
Бо одного прекрасного дня — не менш прекрасного, ніж день знаменитої благодіяльної хмари,— тут сталось інше диво, яке, либонь, слід назвати не дивом, а конфузом. Саме хмарилося, збиралось на дощ, садки вже поодцвітали, на городах картопля посходила. Полуднева година стояла. З багатьма приключилось, ой із багатьма! Трудно й розказувати, бо слів бракує, бо як розкажеш про такий конфузі Ось ішла, скажімо, по вулиці дівчина, вродлива й свіжа, тішилася своєю молодістю й красою життя, йшла у новеньких туфлях, модних, закордонних,— як раптом того взуття вже на її ногах нема, а йде вона босоніж по дорозі, п’ятами по куряві хляпає. А то стояла в сільському поштовому відділенні молодиця, здавала посилку для сина, що працює на гірничо-збагачувальному комбінаті в Кривому Розі, стояла ця яблунівська молодиця в мохеровій імпортній кофті,— як раптом поштові службовці дивляться й очам своїм не вірять: перед ними стоїть молодиця без кофти й навіть без ліфчика, й хоча груди в неї тугі й чималі, мов горнята, але де ж це бачено отак появлятись у філії зв’язку! А хіба раптом не звітрилась у той день губна помада в дівчат, хіба не побілішали їхні вії, не посвітлішали брови — й саме тоді, коли до них загравали хлопці? А хіба в схожих ситуаціях раптом деякі жінки й дівчата не відчули, що несподівано зостались без тих предметів інтимного туалету, про які не прийнято говорити відкритим текстом, опинились без цих предметів, хоча жодна чоловіча чи парубоча рука хвацько не посягнула на суверенність жіночої чи дівочої цноти?! Як правило, зникали, щезали, звітрювались ті товари, які колись випали з грізної хмари, котра обернула в Яблунівці день на ніч, зате привселюдно чи непривселюдно не пропало нічогісінько з того, що було придбано за трудові доходи, що було подароване батьком-матір’ю, що дісталось у спадок чи навіть на лотерейний квиток.
Мартоха, довідавшись десь па вулиці про нове чудо, кинулась хутчій додому. Чоботи! Чоботі, які ні разу не взувала, бережучи для найбільшого свята. Невже пропали?
І коли, заглянувши до скрипі, пересвідчилась, що чобіт у скрині немає, наче ніколи там і не лежали серед іншого краму, вона в розпачі опустила руки. Як же це так, думалось їй, що межи двома своїми сокира пропала, як же це так, що підголено її без мила? Вийшла в горі надвір, хотіла своїм нещастям поділитися з Хомою, та як же ти поділишся з ним, коли знову на цегляному постаменті під ясеном сидить! Та краще собаку на ланцюгу тримати, ніж Хому на постаменті, собака встеріг би хату від злодія,
й чоботи не пропали б, і ходила б Мартоха в обновці, гримкотячи святковою взувачкою, наче громом небесним!
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ,
у якому скоромовиться про марнославство Хоми Прищепи
(Продовження на наступній сторінці)