«Полювання з гончим псом» Євген Гуцало

Читати онлайн оповідання Євгена Гуцала «Полювання з гончим псом»

A- A+ A A1 A2 A3

— Авжеж, психотерапія. Чи вважаєш, її можна застосовувати лише на людях, а тварини вже не годяться? Вже такі хоробрі собаки не підвладні психотерапії?

— Підвладні, ще й як,— охоче піддався я на осудливо-грайливий тон товариша.

— Либонь, пора стрептоцидом присипати... Ех, шкода, не взяли спирту! А сухим вином хіба промивають рани? Віднині завжди возитиму з собою спирт, для профілактики... Ну, то давай свою баночку з водою...

В бляшанку, де бовталось трохи на денці води, він накапав йоду з ядуче-жовтого флакончика. Вмочив у той слабкенький розчин віхтик вати й легенько торкнувся рани, провів по ній. А що собака ледь здригнувся, товариш на мить зупинив у повітрі руку з віхтиком, щоб, очевидно, тварина свідомо призвичаїлась до скоєного болю. А потім знову мазнув по рані, розмашистіше — й знову витримав паузу. Вже не озивався, равлики сірих очей зникли у вузькому прижмурі, губи стиснуті обернулись на тонку травинку, зів'ялу й посірілу від спеки. Вмочав віхтик вати в розчин йоду, змащував рану, всім своїм настороженим єством прислухався до тварини,— і я потай дивувався із тієї несподіваної для мене природної віртуозності, яка прозирала в його рухах.

— От бачиш,— майже пошепки озвався товариш.— І змастили болячку. А тепер і стрептоцид наш знадобиться.

Із руденького паперового пакетика брав пучками білий порошок і обачно сіяв на змащену йодом рану. Порошок, розчиняючись у слизі й кров'янистій рідині, що проступила на боці, спершу втрачав білий колір, та чим більше товариш сипав і сипав на рану, тим помітніше, зернистіше білів.

Дивно, я відчував, як у ці хвилини сповнююсь чи то співчуттям, чи зазнаю співпереживання — дарма що ми лікували тварину, а не людину.

— А тепер знімай свою сорочку,— наказав товариш, коли рану було посипано стрептоцидом.

— Навіщо? — не втямив я.

— Ти й справді не годен думати наперед? — В кутиках його уст позбиралися злі зморшки, схожі на їжачків.— А де ж бо інакше ми візьмемо бинтів для нього?

— Щоб перев'язати? — здогадався я й відразу заходився знімати свою світлу лляну сорочку.— Так би й казав...

— А ми так і кажемо! — Товариш спритно роздер сорочку якраз на грудях, і тепер вона обернулась на лляну шматину з двома розтрубами рукавів.— Помагай...

Не без труднощів ми перев'язали поранений бік собаки — його тулуб обкрутили сорочкою так, позв'язувавши рукави вже на спині, що комірець опинився біля самісінької шиї.

— Тепер у твоїй сорочці він дуже схожий на тебе,— не без іронічного захоплення сказав товариш.

— А я без сорочки, мабуть, схожий на нього?..

— Чого ти ображаєшся? — Він одм'як душею, і в очах появилось приязне тепло.— Завжди в біді чи горі слід помогти своєму другові. Ось ми й допомогли... Бач, він такий красивий, що хочеться й називати твоїм іменем.

І він, лукаво жартуючи, назвав забинтованого собаку моїм іменем. І — дивно — той і справді, либонь, знався на гуморі, бо повернув до нас морду і крутнув хвостом.

— Ось і матимеш тезка! — стримуючи регіт, дошкуляв товариш.— Адже хто першим прийшов йому на допомогу? Ти! Тепер ви побратими.

— Годі тобі дражнитись,— мовив я, та в душі відчув, що якась частка правди в його щирих жартах таки є.

— А тепер треба захистити його від спеки. Зведемо журінь — палац у стилі рококо.

Отже, далі ми зводили над собакою "палац у стилі рококо": на розкарячкуваті патики, встромлені в пісок, наклали зеленого шелюгового віття. Тепер наш чотириногий пацієнт лежав у тіні, схований від літнього сонця, що стояло в зеніті, шлючи на землю шмальке проміння. Це проміння кусалось, як шершні, й мої плечі, не прикриті сорочкою, стали гарячі, мов черінь.

Товариш сидів на піску, ворушив пальцями ніг, наче збивав із них невидиме полум'я денної спеки.

— Ти коли-небудь бував на полюванні із гончим псом?

— Із гончаком? Доводилось, та не часто.

— Яка розкіш, правда? — Бліда шкіра на його глекоподібному, вилицюватому обличчі раптом заграла відтінками втіхи і захоплення, які були пережиті колись, а тепер яскравим спомином хлюпнули у свідомість.— Досвідчені мисливці розповідають: є такі гончаки, які знають, де причаївся звір. От інший гончак може метушитись між кущами та деревами, йти навмання, наосліп і, дивись, випадково наполохає і підніме звіра. Такий гончак може пройти мимо звіра, не підніме, той так і зостанеться лежати. Але ж є майстри, які не тільки піднімуть із землі, а й потім переслідують із розумом, із толком... Знаєш, які зайці хитрі, як вони петляють, як вивертаються? Щоб іти за зайцем і читати його карколомні сліди, потрібні не тільки досвід, нюх і завзяття, а й талант інтуїції, отієї тваринної підсвідомості, про яку ми можемо тільки здогадуватись.

— Інтуїція, підсвідомість...

— А ти ж думав!.. Чуття, нюх!.. Може, наш пацієнт саме з таких? Може, він тонко вміє читати заячі сліди? Може, він гарно йде за красним звіром — вовком чи лисицею? Може, він артист своєї справи, бо в кожній справі насамперед цінуються артисти, митці.

Дивно було вести розмову в таку літню спеку про осіннє чи зимове полювання.

Раптом наш "палац рококо" здригнувся, зашелестів, і мій тезко, зодягнений у мою ж таки сорочку, вибрався на волю. Там, де була рана, сорочка червоніла плямою вже присохлої крові. Собака, вправно перебираючи лапами, спершу ступав неквапно, а далі все хутчій і хутчій — до берега, до води.

— Агов, ти куди? — вражено поспитав товариш.— Бач, оклигав, ожив...

Мені в першу мить не повірилось, що все те відбулось насправді. Собака, ставши на березі передніми лапами на мокрий пісок, ледь-ледь задер морду і завив-заскімлив. Скімлення було розпачливе й тужливе, але, звичайно, могло долинути недалеко. В усякому разі, не могло подолати обшир дніпровської води й долинути до протилежного берега, де в затінку лісу, поміж кущами та деревами, біліло наметами молодіжне стійбище. Те стійбище, яке вечорами і вночі відгукувалось у наших вухах піснями і гітарними переборами.

— Сумує,— стьмянівши поглядом, сказав товариш.

— Може, від болю виє?

— Раніше ж дужче боліло, та не завивав... А тепер — від туги... Бач, очуняв, отямився, тепер уже має силу на тугу...

Так, правда, собака тужив за своїм хазяїном, за тими хлопцями, що привезли його на самотній острівець, щоб здихав на безлюдді. Скімлення то звучало жалібно й тоненько, мовби подзвін павутинки, а то набирало на силі, відлунювало глухою безвихіддю.

— Буває ж! Від нього відреклись, живцем здихати змусили, а він не здатен осягнути людської жорстокості, відплачує за жорстокість незрадливою любов'ю. Вірність! В кого ж тоді вчитись вірності, га?

Хай запитання мого товариша зостанеться риторичним, бо що я міг відповісти?

— Врятуємо гончака. Не може бути, щоб не врятували такого породистого пса. А масть яка! Чистокровний! Я на моторці гайну до села, попрошу в лікарні ще деяких ліків — риб'ячого жиру, марганцевокислого калію, бинтів. А не зможу дістати в лікарні, то в колгоспі на зооветпункті, правда? Не відцураємось від твого тезка... Уявляєш, як восени підемо з ним на полювання?.. Ну, я побіг!

Скоро почулось хрипкувате пострілювання мотора, яке все віддалялось — і згасло. Собака, наче отямлений тими механічними звуками, вмовк, а потім став бігати по білій смужці піску над річкою. Бігав повільно, туди-сюди й весь час позирав на безкраїй дніпровський простір. У мій бік не дивився. І раптом чи то розчулення, чи то співчуття гострою судорогою пройняло моє тіло, в горлі засудомило, запекло, й очі спалахнули отим болем, який передує сльозам. Зусиллям волі переборов хвилинну слабкість...

Слід було навідатись до рибальських снастей, і я став кликати собаку з собою. Він ніяк не реагував на мої прохання, та коли я рушив і вже йшов по гарячій, шелесткій траві, очманілий від спеки, він таки побіг слідом.

— Ховайся в намет! Хай буде тобі за лікарняну палатку. Зрозумів? Гайда в госпіталь...

Проте він сів біля входу до намету, міцно поставивши білі передні лапи й зовсім по-товариському висолопивши тремтячий віхоть довгого язика. Він був самою лагідністю, слухняністю і доброзичливістю. Кинув йому шматок ковбаси — й скоро ковбаса зникла в ікластій пащі. Я всміхнувся мимоволі: все-таки дивно було бачити, як пасує йому комірець моєї сорочки, що правила за бинт.

По Дніпру — за течією й проти течії — обіч острівця снувало безліч усяких човнів найхимерніших конструкцій. Снували, зостаючись поза моєю свідомістю, та цей звук мотора виділився з-поміж інших своєю наростаючою міццю, і я зацікавлено підвів голову. Справді-бо, цей човен, перетнувши обшир ріки, майже наблизився до острівця і наступної миті тицьнувся носом у пісок зовсім неподалік.

Вправно заглушивши мотор ще за кілька метрів од берега, а потім — напружившись усією доладною постаттю, різким рухом дужих рук — витягнувши човен на пісок, ступила на острівець дівчина у купальнику. Спершу, здається, вона намірилась піти в протилежний бік, та, поглянувши на наш намет, подалась сюди.

(Продовження на наступній сторінці)