«Полювання з гончим псом» Євген Гуцало

Читати онлайн оповідання Євгена Гуцала «Полювання з гончим псом»

A- A+ A A1 A2 A3

Проте собака вже — відчувши моє наближення — напівпідвів морду й повернув її так, що тепер глянув не одним, а обома очима. Цей рух видався обнадійливим, і я, повеселішавши, всміхнувся.

— Ех ти, бідолахо-пацієнтику...

Дав собаці понюхати ковбасу, а потім одламав шматочок, поклав на язик. Рожева лопатка язика здригнулась, клацнули ікла.

Отак, відламуючи по шматочку, я клав ковбасу прямісінько в пащу, а собака глитав. Щоправда, глитав із перепочинками — в мить перепочинку він опускав донизу морду й дивився десь убік із сухою печаллю в зорі.

— Яка ж у тебе хвороба? — тим часом допитувався я.— Може, сказ?.. Та ні, не сказ, бо інакше ти сам себе намагався б погризти або ж кидався на мене... А чи справді сказ, і ти вже паралізований, і не можеш рухатись? — І сам себе намагався заспокоїти: — Ні, не міг ти захворіти на сказ, інша зовсім у тебе хвороба, правда?

Знову приніс бляшанкою води й поїв собаку — трохи таки потрапило в горлянку, а решта розлилась на пісок.

— Не чума, так?.. Чи, може, вештався в лісі, а там хіба довго захворіти від лисиці чи єнота?.. Але ж собаки хворіють на чуму більше восени та взимку, а не в таку пекельну спеку... Та й не захотів би ти своїми вірусами заразити мене, правда? Адже дав закропитись тобі водою, підгодовую...

Собака знову ковтнув шматочок ковбаси, клацнувши іклами. В очах його світився біль — це був ясний, майже прозорий, відкритий біль тварини, який мені видавався мало не людським... Собака був не з дворняг-доходяг, що тиняються без прив'язі будь-де, харчуються чим трапиться, можуть пристати до кожного, хто на мить приголубить, кине кусень хліба, покличе за собою. Незважаючи на майже повну безпорадність, на безпомічність, що викликала живе співчуття, собака, однак, зберігав те характерне благородство, яке виказувало в ньому породу. Чи не гончак? Він мав чорно-рябі круп і плечі, чорні плями покривали спину; біліли ноги й запале черево; череп довгастий і широкий, вуха розкішні, трикутної форми. Якого кольору очі? Та, либонь, карі. Хвіст — неначе холодна зброя тих часів, коли воювали на конях і ходили в січі з найрізноманітнішими шаблями. Під еластичною шкірою, покритою короткою шерстю, проступали міцні м'язи.

Можна було собі уявити цього собаку не в такому безнадійному стані, а здорового, сильного, коли він біжить осіннім лугом через сухе, барвисте різнотрав'я, женеться за якоюсь звіриною, котру поклав собі вполювати його хазяїн-мисливець,— скільки ж бо краси й легкості мало бути в тій натхненній гонитві, скільки природного, тваринного торжества життя, торжества хижої, здорової плоті!

— Агов!

Я звівся на той несподіваний оклик — ген біля намету видніла постать мого товариша, який повернувся з інтендантських мандрів. Угледівши мене, він сягнистими кроками став міряти зелену лугову вереду, над якою мало не видимими хмарами клубочилася спека.

— Ти над чим там гибієш? — іще здалеку пролунав його соковитого тембру голос.— Риба пооб'їдала всю наживку, а тобі хоч би хни...

В його сірих і круглих, як равлики, очах наче аж диміла раптова хмільна досада. Розхристаний до пояса, спітнілий і яскраво-рум'яний від повітря, від літнього дня, від швидкої ходи, він у цю хвилю зовсім не скидався на міського жителя, а швидше на затятого рибалку, який кожну вільну днину віддає річці, вудкам, човну.

— Ти з ким тут? — вирвалось у нього, коли опинився поряд зі мною.

І в цю мить собака, що досі лежав на одному боці й не подавав ніякісіньких звуків, загарчав. Гарчання те, схоже на рик, було тихе, слабке, проте зла погроза пробивалась. А ще наступної миті собака зробив лапами і всім тілом такий рух, наче ось-ось зведеться.

— Собака,— здивовано сказав товариш.

Собака зводився трудно, та все-таки встав на чотири лапи. Вигляд мав жалюгідний і острашливий водночас. Знову загарчав, і коротка шерсть на холці стала дротом. Я не міг повірити своїм очам: невже тварина, яка ледь переводила подих, тварина, яка конала, ось зараз таки звелась? І не просто звелась, а й, маючи мене чи не за хазяїна, силкується захистити від стороннього, від чужого?

— Де ти взяв цього пса? — спитав товариш.— Адже раніше на острові не було нічого.

— Та тут... підкинули з човна.

— Підкинули? Не розумію.— Товариш, не зводячи погляду з собаки, що завмер у погрозливій позі, ступив убік і з якимось надмірним здивуванням поспитав: — Слухай, а що з цим собакою?

— Хворий... Трудно сказати...

— Трудно сказати? Ти тільки поглянь! Та на ньому живого місця нема — хтось висмалив чи вирвав півбока, мало ребра не світять.

І справді... Той бік, яким собака лежав до землі, вдавався суцільною раною, яка захопила здухвину, частину передньої лопатки. Шерсть облізла, шкіра подекуди також відвисла, відкривши криваве м'ясо. Не можна було без душевного болю дивитись на цю рану, ще зовсім свіжу, яка й не збиралася загоюватись.

— Гончак,— сказав товариш.— Справжнісінький мисливський гончак.

Собака відповів погрозливим риком.

— Спокійно,— сказав я.— Ляж на місце.

Гончак, зрозумівши мою команду, втягнув язик і стулив пащу, шерсть уже не стриміла на холці. Слухняно ліг на землю — й знову пораненим боком на м'яке шелюгове гілля.

— Ховає від сонця,— здогадався я.

— Що? — озвався товариш.

— Бачиш, лягає раною до землі. Щоб сонце не пекло болячку...

— Що ж вони йому заподіяли? — вголос міркував товариш.

— Хто?

— Як хто? Юне покоління, хто ж іще! Оті, що підкинули на острів до нас. Відтарабанили, щоб здихав далі від їхніх очей! — Він вилаявся.— А куди вони попливли?

— Здається, до того стійбища, яке ген-ген на тому березі.

— Треба давати якусь раду,— зі злом сказав товариш.— Треба лікувати.

— Як же лікувати таку рану?

— Не можу я дивитись, як він здихає, чуєш! — раптом закричав на мене.— Може, втечемо з острова, далі від цього нещастя?

— Вгамуйся, чи я раджу тікати?

Товариш з гострим жалем подивився на собаку, який був зовсім байдужий і до нас, і до нашої дражливої суперечки. Вуха йому обвисли, як зів'яле листя евкаліпта.

— Гаразд, але ж не можна стояти склавши руки. В човні щось таки є...

Він повернувся хутко, несучи в целофановому кульку все те, що зумів знайти в своїй похідній аптечці.

— Шкода, ножиць нема,— сказав, опускаючись на коліна перед собакою.— Але йод і стрептоцид такі маємо. Та хіба на таку рану вистачить мого стрептоциду чи йоду? Адже я брав мало, про всяк випадок — чи палець поріжу, чи обпечусь, чи гачком сам себе зачеплю.— І з благальними нотками в голосі мовив до собаки: — Давай повернись на другий бік, візьмемося за твоє лікування.

Собака, либонь, зрозумів прохання, та й товариш обережними рухами долонь намагався перевернути тварину. І я не стояв без діла, теж заходився помагати... І знову перед нами відкрилася страшна суцільна рана. Товариш зле видихнув повітря крізь зціплені зуби.

— Хіба не варвари? Канібали!.. Годилося б рану очистити від піску, від бруду, а як ти її очистиш? Чим? І спирту в нас нема. Промили б легким розчином — і порядок.— І з раптовим невдоволенням гаркнув на мене: — Завпеди треба думати наперед!

— Та хто б міг угадати, що вскочимо в халепу?

— Думати треба!

І я відчув вину, мовби й справді не додумався, не передбачив. Подались на річку не на один день, отже, слід було запастись усім необхідним.

— Спершу промиємо рану водою, а там побачимо... Понесли його, чи що...

Нести не довелось, а тільки допомагали переставляти лапи. Товариш брав пригорщами дніпровську воду, й жива цівка сріблилась поміж його пальців, розбігалась віялом по рані, змиваючи налиплий пісок; смужки і клаптики відмерлої шкіри тріпотіли, короткі шерстинки здригались і лисніли.

Собака, наче не сумніваючись у наших добрих намірах, стояв сумирно, та, либонь, доторки води завдавали болю, й він то сіпався, то щулив тремтячі вуха, то мружив очі.

— Отак, отак,— гомонів товариш.— На фронті собакам ще не таке випадало терпіти. Чи гадаєш, собаки не воювали? Воювали, ще й як, по-геройськи. Може, навіть медалі одержували, хто знає... А ти молодець, терплячий! Може б, і на фронті був серед найвідважніших. Ну, гаразд, а тепер ходімо на сухеньку травичку.

Собака після купання і посвіжішав, і побадьорішав. Одвели тварину від берега поміж шелюгових кущів. Наскубли м'яких пагінців та листя, встелили місцинку.

— Лягай, — наказав товариш, — тільки не на хворий бік, а на здоровий. Хай твоя рана спершу трохи обсохне на сонці.

Собака таки справді відчував наші добрі наміри, бо не гарчав, слухався.

— Геройський ти хлопець,— хвалив товариш, коли собака лежав на м'якій підстилці й косував на нас то одним, то другим оком.— Такі, як ти, зі зв'язкою гранат на боці йшли під німецькі танки. Такі, брате, як ти, міни допомагали шукати. Такі, голубчику, як ти, ворожих шпигунів затримували.

— Але ж це мисливський гончак, здається,— заперечив я,— а не службовий пес. Не вівчарка, скажімо, і не сенбернар, і не дог.

— Багато ти тямиш,— з награною зневагою мовив товариш.— Багато тямиш, а не визнаєш звичайнісінької психотерапії.

— Ну, якщо психотерапія!..

(Продовження на наступній сторінці)