«Образ матері» Євген Гуцало

Читати онлайн оповідання Євгена Гуцала «Образ матері»

A- A+ A A1 A2 A3

Не було, либонь, такого, чого б вони не вміли! Вранці вмивали її смагляве, припухле зі сну обличчя, розчісували галчиного синювато-чорного переблиску посічені коси; тягнули воду з криниці, несли відро до хати, ставили на лаві; брали дрівцята, солому й торф у штандарах, одтуляли затулку в печі, розпалювали вогонь; чистили картоплю, сипали в горщик, заливали водою, солили, рогачем сунули в піч ближче до вогню; готували корито товчі для свині, несли вдосвіта до хліва; годували курей, розсіваючи в дворі просо чи тереблячи качан кукурудзи; різали хліб на стіл, витягали з печі страву, годували дітей і самі себе годували; мили посуд, витираючи рушником і складаючи на миснику; змащували глиною стіни чи стелю в сінях; тримали сапу на грядках, бо кожна рослинка потребувала догляду; шили одяг, латали, пороли; обіймали, голубили, пестили.

Начебто весь світ постійно потребував уваги й роботи материних рук, і вони ніколи не стомлювались, не відмовлялись. І, мабуть, уві сні руки теж не вспокоювались ні на мить, а мали й тоді щось таки робити. Таки й справді мали якусь свою самостійну свідомість, яка не могла задрімати чи закуняти, а таки мали — її смагляві, її вродливі, працьовиті руки...

І завжди пахли чимось... Чи свіжовипраною й щойно випрасуваною білизною; або пшеничним борошном і гарячим хлібом, а то кропом, і петрушкою, і терпким гудинням огірків чи помідорними корчами; або яблуками, грушами і медом — у спасівку, а то просто вітряним осіннім полем, або шпарким морозцем і снігом, або першими весняними бруньками; і начебто всі ці запахи завжди переборювали один стійкий і незмінний — ще з самісінького дитинства запам'ятався — запах коров'ячого молока.

Десь поїхавши, десь буваючи, тримав у пам'яті образ матері. І образ її рук, яким судилась вічна, невсипуща робота. І згадувалися запахи, які, либонь, вони збирали так, як бджілка збирає по квітах найрізноманітніший мед. І ще неодмінно згадувався отой запах молока, до якого долучався дух полиновий і чебрецевий, дух мишійки, пирію, березки...

А ще її очі... Все життя продивившись у її очі, здається, міг би знати їх до найдрібнішої цяточки, до найнесподіванішого виразу в добру чи лиху годину. Та, живі, завжди поставали в твоєму сприйнятті знайомими і рідними — і водночас у якихось своїх відтінках іншими, відмінними. Чому так здавалось? Хто відає...

Начебто на золотавому липовому меду настояні, вони, їхні дві свічечки щирі, дивляться весь час за тобою, і тоді, коли дивляться, коли їхній густий погляд вливається в твій погляд, а вже звідти, либонь, переливаючись у самісіньку душу,— в такі короткі миті ти відчував особливу близькість, особливу спорідненість. Начебто все життя складалося з таких коротких митей, які набирали великого значення, бо вміщали непередавану словами близькість, і в такі миті тобі особливо гостро відчувалось: так, це твоя мати! Й те, що вона твоя мати, відчуваєш ти кожною клітинкою тіла, відчуваєш свідомістю і підсвідомістю! Й нічого дорожчого нема за ці відчуття спорідненості...

Всякі очі випадало зустрічати... Відверті й прямі, як ножі, здатні, либонь, без жалю і без думок розкраяти навпіл будь-що: квітку — то квітку, картину — то картину, пташку — то й пташку. А скільки траплялося свавільних і владолюбних, які, зустрівшись поглядом із тобою, вже першої миті прагнуть зламати твій погляд, підпорядкувати собі, принизити, розтоптати — і відчути втіху від своєї фізичної сили й переваги. А то уникливі, хитруваті погляди, які постійно щось приховують, чогось уникають і побоюються, які нічого не виражають, а якщо виражають — то прямо протилежне тому, що мали б виражати насправді... А в материнському погляді не було ні фальші, ні лукавості, ні хитрування. Не було в ньому і тієї прямої й важкої, мов камінь, гостроти, за якою подеколи ховаються недоброзичливість і войовнича якщо не жорстокість, то байдужість. Очі її, постійно освітлені зсередини м'яким живим сяйвом, були наче видимим, предметним вираженням її душі, котра саме такої форми прибрала, щоб і себе показати, і світ довколишній подивитись. Це погляд самої щирості, самого добра, самої зичливості, і навіть тоді, коли мати гнівалась чи просто боліло їй щось усередині,— однаково ні щирість, ні доброта, ні зичливість не пропадали остаточно з її погляду, вони жили й сповнювали твоє єство любов'ю і довірою. Крім того, материнський погляд був начебто сповнений якоїсь цілющості, він проникався тим здоров'ям, яке передавалось на відстань, передавалось тобі — і ти відчував, як, дякуючи матері, дужчаєш, стаєш певний себе, твої сумніви чи вагання підупадають.

І завжди ти відчував оту чарівливу цільність її материнського погляду, животворний магнетизм його.

— Мамо, коли ж по черешні? — нагадав ти.

— Спіють наші черешні, хай спіють... Бачиш,— кивнула на вікно,— у небі наче на грозу збирається. Ще під грім та блискавку втрапимо.

— Хіба б не перечекали? Під вербою чи липою.

— А як у полі нажене? Голо ж голісінько в полі.

— Теплий дощ випаде. Колись у полі чередничкою весь день могли мокнути під дощем, а тепер нема відваги, так? — легенько насміхався з матері, жартував.— Так і не скуштую черешень, а ввечері на поїзд мені...

— Хай лишень розпогодиться, підемо...— І стала бідкатися: — Скільки цих клопотів набралось у хаті й біля хати!

— Вони їсти не просять...

— Е-е, не кажи, таки просять.

Позеленіли вікна, повітря стало бузково-синім, і верхівки тополь вигойдувались на поривчастому вітрі, наче вигонисті дівчата в запальному, хмільному танці. Мати гайнула заганяти квочку з курчатами до хліва, далі позривала в дворі з мотузки білизну, розвішану сушитись, і коли внесла до хати пропахлі вітром і грозовою свіжістю сорочки, простирадла та рушники, то, либонь, обличчя й очі її зберігали ще відблиски того моторошно-прекрасного дійства, яке вже почало звершуватись надворі,— азартно, з феєричними спалахами, лунко.

— Славна гроза, пішов би глянув!

І, послухавши матір, став на сінешньому порозі. Прямо перед тобою садок тріпотів кожною гілкою, здригався кожним листком і був сповнений якогось зеленкувато-сивого шелесту, який то пригасав, то знову набирав на силі. За садком на городі наче аж кипіла картопля й на сусідських городах вигойдувалась хвилями, а вже далі стояла стіна дерев, які теж не були в спокої, а телесувались, і хіба що два грізні старі дуби зберігали статечність, та й у них, либонь, трусились їхні зелені жижки. Над видимим обширом землі напиналися безумні в своїй гнівній колотнечі хмари, що пульсували то меншими, то більшими корінцюватими блискавками, весь час супроводжувані громом. Грім озивався там і сям, і в його погрозах чулось не так зло, як могутня сила, яка шукає виходу. Грім то буркотів добродушно, а то враз озивався з таким запалом, що мимоволі яблуні й груші в садку зіщулювались, і по картоплі, підминаючи її блідий цвіт, перебігав переляк. Лопотіли краплі дощу, стріляючи по листках, розсіваючись на водяну потеруху, і так добре було вдихати озонну свіжість грози — в голові і грудях виникав бадьорий холодок, і думки були наелектризовані, від них, здається, могли б появлятись тріскучі розряди, що кусають, мов кропива-жалива.

Мати вийшла в сіни, стала поруч тебе на порозі — і в цю мить розлігся не так гуркіт грому, як вибух незвичайної сили. Начебто небо, розколюючись, падало на землю, і його уламки видзвонювали ще в повітрі, та ось вони опинились долі — і покотилися страшні виляски, покотились далеко, широко, і все живе попричаювалось, принишкло, знищене й розтерзане.

— Ого! — подивовано сказала мати, і, Либонь, в очах її сивими полумінцями дотлівали відсвіти блискавки, яка щойно оперезала небо,— оперезала мигливо, розмашисто, від горизонту до горизонту, й село сполотніло від того спалаху.— Оце так...

Вона якось по-дитячому наївно була вражена, і від тієї раптової приголомшеності біля губ її тремтіли болісні гримаски.

— А ти хотів іти по черешні.

— Разом хотіли.

— Он які черешні падають із неба!

— Спливає гроза, мамо, вже ген край неба чистий...

Знову наче залізними ціпами вдарило на небесному току, та ціпи оті били вже не так завзято й луна від їхньої молотьби була тихіша, приглушена.

День той ткався і ткався із різних настроїв, у яких переважав радісний, та подеколи до нього долучався і сумний. День той начебто складався з різнокольорових штрихів, різнобарвних камінчиків, а загалом у своїй випадковій чи й невипадковій сукупності камінчики ті творили мозаїчну картину, де згодом усе (а ти своєю пам'яттю потім часто повертався до подій того дня) набрало якогось великого значення, усе постало в трагічному освітленні. І чим частіше ти згадував, чим болісніше перебирав події того минулого дня раннього й щирого літа, тим більших розмірів набирало буденне й просте, звичайнісіньке й непримітне — все те, що за інших обставин можна було б забути, не перебільшувати ваги...

— А й не пам'ятаєш, мабуть,— стоячи на порозі, мовила мати,— як колись до нас у хату грім залетів. Ми тоді на Займанщині жили, в старій бабиній хаті.

— Хіба грім залітає?

— Ну, так говорять... Не грім, а блискавка. Пам'ятаєш?

— Ні...— Напружив пам'ять, порпаючись у спогадах, і повторив: — Ні.

(Продовження на наступній сторінці)