«Образ матері» Євген Гуцало

Читати онлайн оповідання Євгена Гуцала «Образ матері»

A- A+ A A1 A2 A3

Усміхнувшись, офіцер ступив до матері і спробував вирвати патефон з її рук. Мати патефон із рук не випустила і, заточившись від того ривка, падаючи на офіцера, зненацька ляснула офіцера по щоці. Либонь, цього не сподівався ні офіцер, ні вона сама, бо, випроставшись, дивилась на нього переляканими очима, в яких бриніли сухі сльози. Німець підніс долоню до щоки, пучками пальців тер посинілу шкіру, і погляд його безбарвних очей, начебто покритих прозорою гумовою плівкою, ставав злий і погрозливо-ворожий.

Запало страшне мовчання, і в цю мить хтось із вас, дітей, зойкнув, заплакав гострим, як ніж, голосом, і фашистський офіцер, наче дратуючись від того плачу, мовби підстьобнутий зойком, різко повернувся і, шарудячи шкіряним пальтом, подався до дверей.

І коли він зник за порогом, мати геть сполотніла. Поставила патефон на столі, дерев'яними руками покрутила коробочку, й патефон знову ожив, і голка зашипіла, й знову задзвеніла пісня про те, як розцвітають яблуні та груші, як тумани в'ються над рікою.

— Та цитьте! — нарешті спромоглась мати на слово.

Послухавши знайому пісню і, мабуть, зараз не тямлячи в ній нічогісінько, мати вимкнула патефон, навіщось поклала його на ліжку, а сама вирядилась у теплий одяг.

— Як прийде той вовкулака, діти, кажіть, що немає мене вдома, по сусідах подалась.— І, розцілувавши кожного з вас прісними та шорсткими губами, наказала: — Дивіться ж мені, й ногою нікуди, бо ті іроди вже тікають, грабують і палять.

Німецький офіцер невдовзі знову навідався. Ви думали, візьме патефон, який беззахисно темнів на ліжку, й подасться геть. Адже мати не зуміє заступитись, відстояти. Похмурий гість у шкіряному пальті, мимоволі притуляючи долоню до побитої щоки, обдивився по кутках, щось запитав у вас своєю лайливою мовою. Мабуть, здогадались ви, запитував про матір. Ви, тремтячи, дивились на нього перелякано, а німець — злий, недобрий, єхидно кривлячи губи,— втупився у вас своїми очима, схожими на казенні цинкові ґудзики. Підійшов до кожного з вас по черзі й кістлявими пальцями задирав підборіддя, щоб дивились прямо, некліпливо. Знову запитав щось лайливою мовою. На підборідді від його доторку наче зостався мертвий слід...

Ще поникавши з кутка в куток і важко ставлячи ноги в чоботях на долівку, він, зрештою, спинився перед вікном, задивився на дорогу, по якій відступало його військо. Здається, в цей час його хтось покликав із вулиці, бо, кинувши на вас вовчий погляд, він прожогом вискочив за поріг. Двері зостались відчинені, й ви боялись наблизитись та прихилити, в хатину віяло холодом ізнадвору... Усе ввижалось, як той офіцер повертається назад, щоб таки забрати патефон.

А вже пополудні, коли село ще зоставалось нічиїм, бо німці відступили, а наші чомусь усе барились увійти, мати спустилася з горища. Була сама на себе не схожа — якась постаріла, змарніла жінка, та й годі. І, мабуть, не вірила, що бачить вас живими. Сиділа на ослоні, мов снігова баба, й рукою не могла ворухнути.

— Найдужче за вас боялась... Міг спалити хату, а ви б і потліли у вогні.

Довго сиділа на ослоні, зрештою, звелась і пішла до ліжка так, наче ось-ось оступиться і впаде. Дерев'яними руками взяла патефон, переставила на стіл... Коли платівка озвалась під тріск і шипіння тупої голки, щось, здається, сталось надворі, в зеленаво-сизих сутінках зимового надвечір'я. Мати припала до вікна, й ви почули:

— Наші!..

— Розцвітали яблуні і груші...— лунало в хатині.

Тепер, ідучи поміж розквітлої конюшини з мішком на плечі й поглядаючи на матір, у руках якої переблискує дуговидне срібло серпа, ти ніяк не можеш повірити в справдешність свого спогаду. Так, наче примарилось. Так, наче розказано кимось іншим, а ти запам'ятав чужу розповідь — та й то не всі подробиці. Дивлячись на оголені материні руки, на шию, на якій завихрюються чорні пасемка волосся, ти не можеш повірити в те, що — якби в той день визволення все склалось по-іншому, якби німецький офіцер таки розквитався за ляпас,— матері могло б не бути в цьому полі, і ви б не йшли теплою стежкою вдвох, і жайворонки у вишині не калатали б у безліч своїх літніх, лунких дзвоників, і все було б зовсім не так.

А як?..

Ні, тільки так — і більше ніяк. Не могло не бути оцього бджолиного гудіння, оцих барвистих метеликів, отієї латки гречки, що біліє на горбку. Чуєте, мамо, подумки ти звертаєшся до неї, мало бути саме так, як є... І, відчуваючи перед нею якусь дивну провину за свої думки, ти гірко всміхаєшся, дивлячись під ноги.

Потім длубалась мати у скрині. Руки її перебирали то зовсім новий одяг, недавно пошитий чи куплений, а то вже між її темних пальців текли разки старовинного намиста, подарованого бозна-коли, чи раптом неприбляклими барвами спалахувала заполоч. Мати підносила ближче до очей одяг, намисто чи заполоч і пильно розглядала, й лице її мінилось відтінками різного настрою... Зрештою, знайшла в скрині те, що шукала, і, хутенько поскладавши зжужмане своє багатство, зачинила віко і моторно гайнула за поріг.

А коли появилась невдовзі, ти, кліпнувши впівока, спершу не впізнав її — і вже подивився прямо. Видно, мати очікувала і на такий твій прямий погляд, і на здивування, бо, спинившись посеред хати, усміхалась відмолодженою, якоюсь начебто й не своєю усмішкою. Ця дівочна й свіжа усмішка, либонь, належала їй ще колишній, давній, яку ти і не міг знати.

Була вона зодягнута зараз у білу полотняну блузку з рясними рукавами. І груди, й рукави цвіли вишитими червоними та голубими квітами, поміж яких виразно зеленіло вишите листячко.. Цей одяг не так омолоджував матір, як надавав їй зовсім іншого вигляду, до якого ти не звик і тепер не хотів чомусь примиритися з ним.

— Моєї матері блузка,— сказала,— а твоєї баби. Правда ж, славна?

— Славна,— згодився ти.

— Все життя берегла для мене, подарувала, а нагоди якоїсь, щоб зодягнути й поносити, начебто й не траплялося. Бо хіба тепер у таких блузках ходять!

— Авжеж, не носять.

— А вона думала, що завжди ходитимуть у таких вишиванках, які були в моді за її молодості. Мені чомусь шкода, що не носять... І, зловивши твій нетямковитий погляд, пояснила: — У такому святковому одязі і людина здається святковою. Тепер ходять у сірішому й простішому, навіть якщо воно святкове.

— То ви, мамо, не скидайте, вам до лиця.

— Й не скидатиму,— не без лагідного виклику мовила мати.

Справді, зосталась у бабиній блузці, у якій схожа була на стародавню жницю,— такими зображували їх художники по картинах та малюнках із минулого життя. Ось тільки там вони мали зажурені й виснажені, з великими виразними очима обличчя, а мати твоя того дня була ні зажурена, ні виснажена, весь час усміхалася і світилася добром із душі.

Повернувшись із городу з пучкою кропу в жмені, сказала винувато:

— Гм, аж дивно. Ввижається, наче хтось дивиться за мною повсюди.

— Хто дивиться? — не втямив.

— Здається так, бо зодягнулась у святкову блузку. А знаєш, мати ніколи й не зодягала її, для мене вишивала. У неї в скрині лежала, а тепер у мене.

— То ви носіть,— знову порадив. Уже начебто звик трохи до матері в цій небуденній вишиванці.— Готувалася ж для вас, то чого має жовкнути.

— Мати моя, бач, вишила для мене,— міркувала вголос,— а я хіба спромоглася на щось? Вік звікувала — й навіть на таку блузку не постаралась... Може, візьмеш для своєї?.. Колись отак зодягнеться, як я, й згадає мене.

Смутку не почулось у її словах — чи й справді не прозвучав у сказаному, чи не зумів ти вловити спокійним вухом... Зняла блузку, перевдяглась у свій щоденний одяг, у якому клопоталася на грядках та біля курей, у якому поралась біля печі,— й тепер начебто наблизилась до тебе з тієї примарної минувшини, в якій зуміла побувати.

— Коли ж ми по черешні підемо, мамо?

— А підемо, підемо... Спершу треба обід зготувати для нас, голодні ж не підемо...— І несподівано подякувала: — Спасибі, що навідався зі свого міста.

— Хіба міг не навідатись? — здивувався.

— Все могло бути,— проказала непевно.

Ти стежив за матір'ю — як ступає по підлозі, як осміхається, як тримає круглу свою, вже посічену сивиною голову, як брови інколи здригаються, як дивляться жолудеві очі. Але найчастіше, мабуть, твій зір ловив її проворні руки. Навіть тоді, коли не мали ніякого діла, материні руки не зоставалися в абсолютному спокої, вони легесенько ворушились, як ворушаться під водою стебла водяних лілій від ледь чутної течії. То, траплялось, вони двома птицями, що творили спільний політ, летіли поперед матері, наче теж ваблячи, закликаючи її до польоту!

І невсипно працювали. Жодної хвильки не відаючи відпочинку, материні руки знаходили роботу в скрині й біля скрині, на столі й під столом, на вікні й під вікном. Вони владарювали на припічку, в печі, на комині, на миснику, і, дивись, у чутливих пальцях опинявся якщо не віник, то рогач, якщо не ніж, то дерев'яний товкачик, якщо не голка й ґудзик, то ще якась необхідна річ.

Здавалось, її руки наділені самостійною свідомістю і начебто цей феномен не мав ніякого відношення до її волі, бажань, розуму. Так багато в житті переробивши, вони вже не зупинялись, не могли зупинитись, а постійно священнодіяли.

(Продовження на наступній сторінці)