І згадаймо Ф. Достоєвського: російська людина потребує ще й таких страждань — як самоочищення? І знову ж таки — яке вже тут самоочищення, а в такій філософії — на тлі століть і століть — чомусь бачиться лише філософія самовиправдання, коли, незважаючи ні на що — невситимо хочеться самозамилування, самоідеалізації — і дозволю собі словотвір — самомесіан— ства, бо ж чомусь без цього ніяк не хочеться існувати просто та ясно, поряд з іншими, здавалося б, простими і ясними, не месіанського самопокликання й месіанського самозвеличення.
IX. У прекрасній тетралогії Ф. Абрамова "Брати й сестри" зустрічаємо Єгоршу-баляндрасника й шалапута, залицяльника й п'яницю, не позбавленого чоловічого шарму, не позбавленого і рис типової російської людини взагалі й особливо — колгоспної епохи. Побурлакувавши по світах, нарешті повертається в рідне Пекашине до друзів-алкашів. "...балачка на якийсь час пішла на суто чоловічий манір. Скрізь побував Єгорша, весь Сибір уздовж і впоперек об'їздив і жінок усяких перебрав — не злічити".
"—А сибірячки... вони як? З яких більше націїв? — уточнював запитання за запитанням Філя (він розхвилювався так, що заїкатися почав).
А всяких там націїв вистачає. І росіяни, і казахи, і чукчі, і корейці...
І ти це... — у Філі голос від заздрощів затремтів.
Еге, еге, це..."
А богобоязливому Овсію Мошкіну він у п'яному захваті розповідає: "Ух, скільки я цих жінок та дівок перебрав! У всі нації, у всі народи заліз. Таке собі завдання поставив, щоб усі взнати. Казашки, німкені, корейки, якутки... Бухгалтерію треба заводити, щоб усіх перелічити... Одна святенниця мені на Сахаліні трапилася — ну стерво! Без молитви та без хреста на це діло ніяк!.."
П'яний Єгорша, оця простонародна безпосередність, вихваляється, гордий — у всі нації, у всі народи заліз, таке собі завдання поставив, а скільки й де позалишав байстрюків — і не згадає, і не скаже... А мільйони таких алкашів, як Єгорша?.. Щира, відкрита душа російської людини, якій не дано ні осмислити, ні усвідомити. Ось така собі запрограмована "безодня!"
Ще не можу не згадати й одне чудове оповідання В. Астаф'єва – забулася назва. Машина, що взимку роз'їждженою-розгаслою дорогою везла в сільську лавку повний кузов ящиків зі "шмурдяком" найнижчої якості, перевернулася, пляшки з вином розбилися, все це позамерзало в снігу. Як тільки про аварію довідалися мужики, всі рвонули за село, авжеж, не для того, щоб пособити в аварії. Всі накинулися на товар — пили з уцілілих пляшок, з розбитих, їли "п'яний" сніг, ведучи принагідні п'яні балачки та дуріючи мізками доти, доки вистачило "бою". Ось така оргія. Колоритна? Здавалося б, колоритна, але ж — таки буденна, коли поміркувати. Абрамовського Єгорші, звичайно, там не було, хоча цілком міг бути.
Хіба оповідання росіянина В. Астаф'єва про село кінця XX століття не перегукується з розповіддю американця Г. Кеннана про п'яне село кінця XIX століття? І таких документальних чи художніх свідчень можна наводити сотні й тисячі, відмінність може бути в деталях, тільки не в суті, суть — незмінна в усі століття що при царях, що при секретарях.
Ефект мухомора і нині, й прісно, й на віки вічні.
X. Основоположним у творчості Ф. Достоєвського, засадничим у його реалізмі було: "Что в целом народе, то и в отдельных типах, говоря, впрочем, лишь вообще". Сприймати це можна як аксіому — і не тільки щодо одного народу. У передмові до "Братів Карамазових" автор заявляє про необхідність "объединить частности и найти хоть какой-нибудь общий толк, толк во всеобщей бестолочи" російського буття. Розказуючи про Федора Павловича Карамазова, письменник акцентує: "именно бестолковость, да еще какая-то особенная, национальная". Підкреслено особлива, національна безтолковість — це вже з метафізичних "безодень" російського менталітету, з "мертвого дому" жорстокої дійсності, яку він спізнав власною шкурою. За чаркою коньяку Федір Павлович проголошує: "А Россия свинство. Друг мой, если бы ты знал, как я ненавижу Россию... то есть не Россию, а все эти пороки... а пожалуй, что и Россию". Старець Зосима повчає в романі: "...у бедных неутоление потребностей и зависть пока заглушаются пьянством. Но скоро вместо вина упьются и кровью, к тому их ведут". Петро Ілліч міркує в творі: "Напьются и подерутся, подерутся и помирятся. Разве это люди дела? Что это за "устранюсь", "казню себя" — ничего не будет! Тысячу раз кричал этим слогом пьяный в трактире. Теперь-то не пьян. "Пьян духом" — слог любят подлецы".
Отже, п'яний дух — чи то з допомогою горілки, чи то без допомоги горілки, але — п'яний дух, і він потребує хмелю, п'яності, сп'яніння, інакше він уже не спроможний бути не те що п'яним духом, а навіть просто духом, перетворюється на ніщо, на якусь прямо протилежну, на самогубну субстанцію, і як тільки звільнитись від неї, як повернутися до самого себе?
"Началась почти оргия, пир на весь мир. Грушенька закричала первая, чтоб ей дали вина. "Пить хочу, совсем пьяная хочу напиться..." А далі — розгул, оргія, дикі пристрасті, циганщина, всілякі смертовбивства й кровопускання, злодійство. "Одним словом, началось нечто беспорядочное и нелепое, но Митя был как бы в своем родном элементе, и чем нелепее все становилось, тем больше он оживлялся духом".
Оргія — вона оргія і є, і не було б самих оргіястів, то не було б оргії, але в тім-то й річ, що п'яний дух, дух-безодня, потребує ще й безодні оргії — для свого нескінченного поглиблення, для виходу свідомості за межі, в ірреальні потойбіччя, а коли дійсність прибирає ірреальних форм, а ірреальні форми прибирають форм дійсності, і людська наркотична збуджена психіка є як u всеможним продуцентом, так і її щасливо-трагічним споживачем, і весь довколишній світ з його реаліями та пристрастями немов бере участь в оргії, теж стає світом-оргіястом, наче и весь цей стан є станом найбажанішого, найблаженнішого озаріння-осяяння, котрий начебто увічнює душу, даруючи їй сподіване безсмертя!.. а будь-яке протверезіння не те що не передбачається а ц ковито виключається...
Істинно, що в цілому народі — те й в окремих типах, але ж із такою самою неминучістю, навпаки: що в окремих типах — те й у цілому народі.
Не хотілося б, мабуть, говорити про російську історію як про оргію, але коли вдивишся в неї, коли вдумаєшся в думки бодай одного Ф. Достоєвського (а він же далеко не один!), то ця аналогія напрошується сама собою, і, будучи правильною настільки, наскільки може бути будь-яка аналогія, вона і унаочнює, і пояснює, і лякає — і не самих лише нас, а й того ж таки Ф. Достоєвського, хоч у нього тут значно складніші почуття, не без замилування, не без ідеалізації: "страданием своим русский человек как бы наслаждается"; "мы должны преклониться перед народом и ждать от него всего, и мысли, и образа"; "богатырь проснулся и расправляет члены; может, захочет кутнуть, махнуть через край. Говорят, уже закутил. Рассказывают и печатают ужасы: пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, нищета, бесчестность, безбожие".
Хто заперечить, що сказане не віддзеркалює наш нинішній день, який і Ф. Достоєвському, не тільки комуністу М. Хрущову, уявився світлим майбутнім, котре так красномовно перегукується з неминущим темним минулим?
Ефект мухомора...
1994
ГУСЯЧІ БАГНЕТИ, АБО Ж Г. ДЕРЖАВІН: "ПОЛЯ И ГРАДЫ — СТАЛИ ГРОБЫ"
(Продовження на наступній сторінці)