«Хомкові радощі й печалі» Євген Гуцало

Читати онлайн оповідання Євгена Гуцала «Хомкові радощі й печалі»

A- A+ A A1 A2 A3

— Та ти ж до мотузків не дістанеш... Е-е, який із тебе дзвонар! Треба ще рости... Може, тебе підсадити?

— Підсади, — прошепотів Хомко.

— А ти з дерев'яною крашанкою більше не ходитимеш?

— Ні,— пообіцяв Хомко.

— Ну, тримайся за мою шию.

Нарешті, Хомко вчепився за мотузки, потягнув до себе — і залізні била у великому та малому дзвонах торкнулися міді, а мідь озвалася мелодійними голосами, раз і вдруге, ті голоси затремтіли, легесенько так загойдались — і полились на село, вже освітлене сонцем. А що Хомко неспроможний був сильно бити, то дзвони озивалися слабко, майже дитячими голосами, і розповідь вели хутенько, наче побоювались, що зараз ось забракне їм повітря.

Зінькові було важко тримати, він сопів:

— Хіба так б'ють? Сильніше треба! А не можеш — злазь!

Востаннє в повітрі розпачливо, згасаючи, заколивалася журлива, болісна нота...

По тому стояло тепло, сухе, багате на весняні пахощі; щоночі небо сяяло рідкісним урожаєм зірок. Уже ніхто не чекав на комету, стали потроху й забувати про неї. Засадили городи, обсіялися в полі, вже вигонили худобу на пашу, перші табунці жовтих гусей повиходили надвір і, скубучи траву, переверталися назад. Посеред сухого дня напливли лілові хмари, з нервовим тіпанням блискавок, стрельнуло донизу порским дощем, під яким затанцював порох на дорозі, вітер прискочив подихом небезпеки; навкруги зчорніло.

Хомко сидів у хаті, щось малював, як раптом на вулиці вродився крик:

— А-а-а!

Хлопець метнувся до вікна: бігла простоволоса сусідка, спотикаючись та розставляючи руки, і постать її вже танула в дощовій сутіні. Хомка винесло надвір, кинуло до воріт. Побачив, що хтось попереду теж біжить, і він гайнув слідом, ще не знаючи, куди й навіщо біжать люди і він разом з ними. Неспогадано в грозовому хлюпотінні озвався дзвін, як важке зітхання, далі ще зітхнув. І Хомко глянув туди, звідки линули швидкі вибухи мідних дзвонів.

Горіла церква. Дерев'яну баню охопило полум'я, воно слалося понад самою її цибулиною, час од часу зринало вгору, проте зразу ж під силою води, що котилася з хмар, осідало, прищулювалось, наче набиралося снаги. Похололо в Хомкових грудях, на мить він завмер, та одразу ж кинувся ще прудкіш, обігнав сусідку, ще якихось людей і скоро був коло церкви. Тут уже метушились, щось кричали, зойкало кілька молодиць, проте ніхто не знав, що слід робити, аби загасити пожежу.

Надходили люди.

— Загорілось од блискавки,— шепотіли.

— Вдарив грім із блискавкою.

— І як же того вогню не погасить дощ...

— Баня ж із дерева, геть зовсім висохла.

— О господи, святий та кріпкий... Зглянься ж на свою обитель.

Господь, либонь, не хотів ізглянутись: верх церкви розгорявся ще дужче, полум'я гуготіло, а краплі дощу, які сіялись, тхнули димом і були забарвлені попелом.

— А де батюшка?

— Справді, де батюшка? Чому його нема?

— Либонь, у районі...

— Кажуть, що поїхав у район.

— Церква горить, а він у районі, бачте!

— Вже сказали голові, щоб прислав пожежну команду! І дзвонять по телефону, щоб інші села теж...

Лазар стояв якось трохи осторонь від натовпу, що все збільшувався, і на обличчі його гадючилась посмішка. Він то задирав голову, дивлячись на полум'я, то скидав оком на людей і притупував ногою. Ногу ту, озуту в черевик із високими халявками, виставив Лазар уперед, ніби черевиком новим своїм хизувався, і притупував швидко, хвацько.

Хтось із дядьків виліз на дзвіницю — і бив, бив! Хлопці крутилися поблизу, сподіваючись, що, може, і їм удасться потягнути за мотузок, проте до дзвіниці їх не підпускали.

Нарешті, прийшла Хтодонька... Йшла так, як би йшов поранений на обоє крил старий лелека. З уст її зривалося чи то важке дихання, чи то уривки слів. Жінки обернулись до неї, чекаючи, що баба скаже.

І Хтодонька, зіпаючи, сказала:

— Наказаніє боже, так...

Помовчала, суворо дивлячись на односельців, і знову, вже міцнішим та строгішим голосом:

— Наказаніє!

Раптом усі розступилися — стугоніли по дорозі машини: прибула, нарешті, пожежна команда. Машини, ревучи, в'їхали на подвір'я, повискакували пожежники, тягнучи шланги. Спирали на стіни драбини; перші тверді струмені скочили у вогонь.

— А не гасіть! — закричав раптом Лазар у запалій тиші.— Нехай горить!

Всі почули, і всі обернулись до Лазаря. А він, випинаючи худенькі груди, кричав:

— Нехай сам бог погасить, коли це його! Нехай сам! Чому він не може?

Хтодонька хрестилася, складаючи неслухняні пучки докупи й важко несучи їх до лоба, до пліч, до грудей. Лазар підбіг до пожежника, взявся виривати з рук шланг. Пожежник ліктем штовхнув дядька, і той беркицьнувся на спину. Звівся і закричав:

— А-а, ви всі однакові! А-а, всі ви заодно!.. Сьогодні ж піду й скажу, як гасили церкву! Давно вже треба було її розібрати чи спалити, а ви державну команду викликали! І ще побої оці зніму, — тицяв пальцем у пожежника, — і тебе посаджу куди слід, попомниш мої слова!

Дуже поволеньки, ніби несучи гору на плечах, підійшла до нього Хтодонька і, склавши з неслухняних пучок важкий свій перст, перехрестила Лазаря. Спершу він, мабуть, не втямив нічого, бо навіть не здивовано, а якось журливо дивився на неї.

— Згинь, маро! — вилетіло з Хтодоньчиних уст.

Її голос пробудив Лазаря.

— А-а-а! — закричав.— І ти прибігла на пожежу, відьмо, теж прибігла? Чому ж твій бог не заступиться?

Хтодонька, зігнувшись, дивилася на нього похмуро. Коли ж Лазар замовк, вона знову склала докупи колючі свої пучки, вдруге перехрестила. А потім і втретє.

— Згинь, нечиста сило! — сказала спокійно і твердо.

Лазар підняв кулак, помахав погрозливо перед самісіньким бабиним носом і... повернувся, геть пішов. Проводжали його глузливими і веселими поглядами.

А Хомко з дітлахами гасали біля церкви. Весело їм було й добре. Вогонь бадьорив їх, і чим вище бурхало полум'я, тим кращий був у них настрій. Дощ уже поволеньки переставав, тільки грізно переверталось у хмарах щось важке й тверде, бо ж гуркотіло так, наче з гори каміння падало. Хтось невидимий і гнівний раз у раз підморгував зловтішно, посилаючи довкіл примарне світло... Церква згасала. Чорніла вгорі блискучим вугіллям баня, а ще недавно білі стіни були вимережані брудними потьоками. Люди гомоніли:

— Бачте, не хату підпалило, а церкву таки...

— Е-е, неспроста все це, неспроста.

— Баба Хтодонька молиться, а вона горить,— і засміялися. Сміх перекинувся на весь гурт, ніби вогонь блискавки.

— Якщо вже сам бог не заступився, то баба Хтодонька не поможе. І всі баби не поможуть.

— А тільки пожежна команда,— кинув хтось. І знову засміялись — наче й не стояли біля погорілої церкви.

Скоро розійшлися; пожежники склали своє причандалля, машини їхні свиснули заливчасто й покотили з подвір'я. їх проводжав спокійний і ситий грім у небі. Лишились у дворі тільки дітлахи та Хтодонька. Вона, зігнута, спиралася на костур і, вперто дивлячись перед собою на почорнілі від сажі стіни, про щось думала. Хомко, бігаючи з хлопцями, крадькома стежив за нею. Ось баба покрутила головою, наче комусь дорікала за щось, а потім, як стара лелека з обома перебитими крильми, подибала геть. Ішла, ніби волокла оті зранені крила, а вони чіплялися за землю, не пускали.

Вже вечоріло; випогодилось. Хлопці все бігали навколо церкви. В Хомкових грудях горіло сонце величезної радості, запалене недавньою пожежею; він сміявся, щось кричав, падав, коли його збивали з ніг, зводився, знову падав. Жовтів у чорних водах неба ріжок молодого місяця, і в уцілілих стрільчастих шибках церкви тремтіло щось холодне й непевне.