«Хомкові радощі й печалі» Євген Гуцало

Читати онлайн оповідання Євгена Гуцала «Хомкові радощі й печалі»

A- A+ A A1 A2 A3

Коли настала весна, чекав на Великдень. Хоч мати й не готувалась до нього, та зате Хомко прочув, що за тиждень — великодня неділя. Похолодало, повітря порізкішало, наче в небі не хмари пливли, а крижані гори. На сірому гіллі дерев бруньки понастовбурчувалися замерзлими пташенятами, а на зеленій траві щоранку їжачився іній. Хомко хоч і зодягнув свою зимову шапку, зате ходив лише в сорочці — так мало швидше потепліти. І справді, десь у середу ополудні все пом'якшало: повітря, далекі обриси обрію, табуни яблунь по садках, і вітер накочувався на губи та очі шовковий. Наступного дня припекло, і бруньки зітхнули звільна, заблищали, наче всміхнулись, і дитинно-свіже листячко надвечір заплакало зеленою втіхою. Ніч запахла вогким туманом, густа й непроглядна ніч, що повкладала всіх спати, а сама не спала — продиралися із землі паростки, по березових жилах дзюркотів сік, набрякали брості... І до самої неділі вже стояли такі дні й такі ночі, коли захмелілі півні співали, як не перед добром, а потім і неділя настала — в сонячному блиску, в блиску очей.

Хомко здибав Лазаря на вигоні. Дядько йшов у нових смугастих штанях і в старому своєму картузі з високим синеньким околишем.

— Ти куди? — запитав, зупиняючись та — з усього видно — намірившись приязно побалакати з Хомком.

— Нікуди, — відповів хлопець.

— Ти христосатись умієш?

— Ні.

— А крашанка в тебе є?

— Немає.

— А ти хіба не материн син?

— Материн,— похнюпився Хомко.

— Може й материн, та не батьків,— дуже весело сказав Лазар.

Хомко насурмонився. Те, либонь, дуже сподобалося дядькові, бо він зареготав.

— Батьків,— нарешті, видобув Хомко.

— То й добре,— просто сказав Лазар.— А я тобі крашанку дам!

І він дістав із кишені довгасте голубе яєчко з червоними смужками від гострого до тупого кінця. Хомко несміливо простягнув руку, а Лазар одсмикнув хутко — й засміявся на всеньке горло. Хомко ще дужче насурмонився.

— Оце ти такий батьків? — реготав дядько Лазар.— Оце ти такий материн? Простягає руку по чужу крашанку? Агрономові діти такі, еге?

Знічений Хомко пішов геть. То дядько Лазар став кликати:

— Візьми крашанку! Я для тебе й розмальовував, а ти гніваєшся! Вже й пожартувати не можна.

Хомко ледь-ледь повернув голову — дядько Лазар стояв на моріжку й простягав крашанку. Обличчя дядькове було неприємно розгублене.

— Ну, візьми! Ось я покладу на землі, а сам піду. Тільки ж ти забери, бо хтось інший візьме. Чуєш?

Він і справді поклав крашанку на траву, а сам хутенько, наче його вітер у спину підштовхував, подавсь у бічну вуличку й скоро зник там. Голубе яєчко яскравіло неподалік, і Хомко, зупинившись, не міг одірвати від нього очей. Узяти чи ні? Коли не візьме — комусь іншому дістанеться, а дядько Лазар таки ж для нього залишив, таки ж для нього розписував... І Хомко поволеньки повернув назад.

Хлопців здибав Хомко на дорозі. Котили вони м'яч, а коли бігла назустріч їм машина, то прискали врозтіч. Запримітили в Хомковій руці крашанку — зупинились.

— Ану чия візьме! — закричав Зінько, прозваний Хлястиком, бо завжди ходив з одірваним хлястиком.— Умієш?

— Ні, — зізнався Хомко.

— То я тебе навчу,— підморгнув товаришам Зінько.— Давай.

Він ударив гострим кінцем своєї крашанки по тупому кінці Хомкової — і його крашанка розбилася. Ударив тупим своїм — те ж саме. Хлопці засміялись. Ображений Зінько відійшов убік. Хтось іще дістав крашанку — Хомкова виявилась міцніша. В нього аж губи тремтіли від радості. Хлопці повіддавали йому свої програні крашанки.

— Що ж ти з ними робитимеш? — запитали.

— А хіба я знаю... — мовив Хомко.

Раптом Хлястик підійшов до нього, вирвав із рук голубу крашанку й щосили кинув об дорогу. Крашанка навіть підскочила трохи, але не розбилась. Хомко сам був уражений, не тільки хлопці.

— А-а, то ти обдурювати! — кричав Зінько, що раптом повеселів.— То ти хитріший за всіх! Таке мале, а вже навчилося тесати з дерева крашанки. І розмальовує ж як, що й не розбереш!

Голубу крашанку підняли і знову вдарили об дорогу. Вона підскочила й одкотилась убік.

— Це мені Лазар дав,— нарешті спромігся на слово Хомко. — Я не брав, а він поклав на траву і сам пішов...

Його не слухали. Знову стукнули крашанкою — не розбилась.

— За те, що обдурював нас, мусиш поїсти побиті крашанки.— І Зінько засміявся, радий придуманому.— А ні, то наб'ємо!

У Хомкових руках було п'ять крашанок... Він поволеньки облупив одну, з'їв; потім ще одну з'їв. На третій почав давитись, проте якось домучив. Четверту лише надкусив...

— Ну! Ну! — кричав Зінько.

— А можна з водою?

Веселим гуртом повели його до ставу, і тут, нахилившись та зачерпнувши зі ставу води, Хомко доїв четверту крашанку. Зосталась іще одна...

— А можна, — несміливо попрохав Хомко,— я її завтра з'їм?

— Е-е ні, їж зараз!

Щоб з'їсти п'яту крашанку, він запивав уже не тільки ставковою водою, а й слізьми, яких не міг стримати, хоч і силкувався...

Через цю оказію з Лазаревим гостинцем померкла для нього неділя, пригасла радість... Уночі просинався і все думав: "А що ж це мене чекає?" Напружував пам'ять і, не пригадавши, засинав. Снились йому гусята поміж лататтям, гострозуба щука, й ті малі гусята пливуть їй просто в роззявлену пащу. Хочеться Хомкові крикнути, щоб налякати гусят, аби не пливли, та голосу нема; хочеться йому палицею кинути — й рукою не поворухне.

Перед світом згадав: казала Хтодонька, аби перший ішов дзвонити до церкви. Темніло у вікнах, а Хомко заспішив, захвилювався — чи не пізно? Скрадливо встав, скрадливо сінешні двері відчинив, а поріг переступити боїться. Став і стоїть, ноги тремтять, а в роті терпне-терпне; та раптово кинувся вперед, наче в холодну воду, й побіг попід хатою, звернув на причілку і... знову завмер. Вулиця попереду сіріє, холодок по ній білий бреде, ранковий, а ген високо в небі велика зоря соковито блідне й примружується. Хата кликала до себе затишком, у хаті не було ніяких страхів, і ноги самі вже хотіли повернути назад, проте Хомко зуби зціпив та й подавсь вулицею.

Все ще спало. Терпко й солодко спала сама вулиця, сумирна, вгамована, обіч неї яскріла зарошена кропива. Кожне дерево додивлялося свій ранковий зелений сон, кожна хата куняла, і лише небо поволеньки прокидалося, набрякало світлом і роздавалося вшир та глибшало-глибшало, наче хотіло якомога вище підняти над селом прозоре склепіння світанку.

Церква зависочіла на горбку — цибулина дерев'яної бані, високі стіни й тонесенька гілочка хреста на самісінькому вершку. Хомко наближався — і церква виростала, стрункішала, погордної величі в ній більшало. І вже зовсім не було Хомкові страшно, а лиш якось безмежно добре й незбагненно зворушливо.

Щойно підійшов до церкви, як прохолодна тиша, як усміхнене над головою небо розкололися — тут басовиті звуки дзвонів гойднули повітря й попливли, попливли і сколихнули малим Хомком. Він аж присів од несподіванки, затерпла в ньому душа з переляку. А звуки погойдувались над ним, угорі густо спалахувало велике торжество ситої міді, й хлопцеві починало здаватися, ніби то голова в нього так гуде, ніби то вуха в нього так дзвенять.

Коли глянув угору, побачив чиюсь ногу, сорочину, що висмикалась із штанів. Хто ж це? Чи не Зінько?.. Невже випередив?

Хомко видерся вгору, й справді Зінько натягував мотузки, і два дзвони — один великий, а другий менший — напруженою скоромовкою розповідали щось добре й радісне. Хомко стежив ізнизу за спотвореним од зусиль Зіньковим лицем, як той, хилячись то вперед, то назад, впирається ногами в дерев'яний настил,— і поволі на його вуста виповзав усміх.

А Зінько бив і бив. Уже захекався, і було видно, як зіпає широко роззявленим ротом і по скроні в нього цівочкою заблищав піт. Раптом глянув униз і побачив Хомка. На мить очі його наллялись пильною увагою, а далі підморгнув (знай, мовляв, наших!) і ще дужче, ще завзятіше вчепився за мотузки.

Зрештою, таки стомився і опустив руки. Довгі звуки дзвонів косичились і косичились навсібіч, потроху завмираючи, і саме повітря теж встоювалось, аж поки зовсім погасло.

— Ти чого тут, га? — закричав Зінько, наче він за верству був: заклало йому вуха від того калатання.

— Так, — одказав Хомко.

— Хотів перший, еге? — допитувався Зінько, і вузеньке його лице, побите віспою, цвіло допитливістю.— Ох і вушлий же ти! То крашанку собі додумався дерев'яну змайструвати, то найперший до дзвіниці хотів прийти! Зовсім іще малий, а хитрий!

— То Лазарева крашанка,— пробубонів Хомко.

Проте Зінько наче й не чув його. Далі кричав:

— Тільки кого-кого, а мене ти не перехитруєш! Я, може, всеньку ніч не спав, аби випередити всіх, я, може, на кулаці лежав, а не на подушці, щоб сон не зморив... А ти?.. Слухай, а хто сказав тобі про дзвони?

— Хтодонька...

— І мені вона сказала... А ти повірив?

— Повірив...

— І я повірив! Хочеш дзвонити? Ну, вилазь, дзвони! Мені зовсім не шкода, хоч я й перший прийшов.

Хомко став на дерев'яний настил, простягнув угору руку. І Зінько раптом зареготав:

(Продовження на наступній сторінці)