«Гриць Золотесенький» Євген Гуцало

Читати онлайн оповідання Євгена Гуцала «Гриць Золотесенький»

A- A+ A A1 A2 A3

— Послухайте ось...— Гриць Золотесенький дістав із кишені згорнуту трубочкою газету, неквапливо розклав на колінах. Далі голос його залунав так, мовби чоловік виступав перед великим загалом: — "А Лукашу Демидовичу після цього ніби хтось масла за шкіру залив. Не міг він ніяк забути самоправства сусідів, не міг змиритися, що так усе закінчилося. Зі злості минулого року зрізав сусідську сливку. А гарна сливка була, родюча. Загинула тоді, коли плоди вже зеленіли".— Тут Гриць Золотесенький обірвав читання й важко подивився на вчителя.— "А місяць тому Мельник не пошкодував і красеня ясена. Не свого, щоправда, чужого знищив..."

Не дочитавши, гість згорнув газету, знову заховав до кишені і, прокашлявшись, мовив:

— Моя стаття на моральну тему. Називається "І сусідів треба берегти". Не читали?

— Ні,— відповів учитель.

— Жаль,— дорікнув Гриць Золотесенький.— Такі статті слід читати не тільки колгоспникам, а й сільській інтелігенції.

— Навіщо? — не переставав дивуватись із самовпевненості самодіяльного кореспондента Василь Кіндратович.

— Щоб життя вивчати, щоб розширювати свій світогляд, невже не зрозуміло? — В голосі пробивалось неприховане обурення учителевою нерозважливістю.— Так от, не буду критись од вас із своїми намірами: я хочу написати до газети статтю на морально-етичну тему. Про трагедію, що сталась у нашому селі. А могла й не статись. Як ви вважаєте, варто братись?

— Пишіть,—невпевнено промимрив учитель.—Тільки чому ви прийшли до мене?

— Так трудно здогадатися? — заграв чорними очима Гриць Золотесенький.— Сказати вам?

— Скажіть.

— Тому що ви безпосередньо причетні до того, що сталось.

— Тобто? — отетерів учитель, і кров шугонула йому в голову.— Як причетний?

— Золотесенький ви мій,— майже ласкаво мовив Гриць,— невже не здогадуєтесь? Ви ж там усякі інститути закінчували, не те, що я, маєте міркувати.

— Даруйте, в чому ви мене звинувачуєте? — розпачливо розвів руками.— Ви сількор, гаразд, давайте поговоримо... Тільки як причетний? Кидати мені таке серйозне звинувачення!.. Не розумію.

— От я до того й веду — як причетний? Тут вас можна судити по-різному...

— Тобто як судити? — не стримався Василь Кіндратович. Відчував, що довкола нього зараз сплітається якась павутина, й він не хотів бути безпорадною мухою в цій павутині.— Кривуля стріляв? Стріляв. Кривуля й відповідатиме. Тут усе ясно, навіщо ж заплутувати?

— Скажіть, а дитину можна повернути назад? — гостро запитав Гриць.

— Яку дитину?

— А Мирона Байдака.

— Як же ти її назад повернеш, коли таке лихо скоїлось? — торопів учитель.

— У тому й уся справа! — переможно проголосив Гриць і щось записав до блокнота.— Назад уже не повернеш, ваша правда. А тепер скажіть: як ми всі прогледіли Кривулю?

— Як прогледіли Кривулю? Що ж тут говорити? Компетентні органи з'ясують...

— Ось воно як! — лукаво підморгнув Гриць Золотесенький.— На компетентні органи все звикли валити, хай вони віддуваються. Знайома психологія! А ми, значить, усі збоку? Ваша хата з краю? І Гнат не винуват, і Килина не винна, тільки хата винувата, що пустила на ніч Гната! Еге?

— Який Гнат? — розгублено промимрив учитель, нічого не тямлячи.

— А такий! — торжествував Гриць.— А на нас із вами схожий!.. А ще належите до сільської громадськості! Чи й тут умиєте руки?.. Так ось, Кривулю прогледіли!

Василь Кіндратович сів до столу й зціпив зуби. Не обмовиться жодним словом, бо хіба вгадаєш, що саме понаписує до газети оцей Гриць Золотесенький! Справді, потім і сокирою не вирубаєш те, що він напише пером. Демагог, та й годі, але який войовничий!

— Можна сказати, виростили вбивцю у власному колективі. Та ще й дали йому накивати п'ятами, тепер ходить по світах, вишукує свіжу жертву. Згодні зі мною чи ні?

Вчитель дивився у вікно — під місячним промінням стояв лагідний сад, мовби заворожений.

— Значить, Кривуля на нашій совісті, бо вчасно не додивились, не зуміли запобігти злочину. З цього маємо зробити висновки, взяти уроки. І знаєте які? Треба, щоб таке в нашому селі більше не сталось. Мусимо пильно приглядатись до кожного. Й одне до одного. Правильно я кажу?

Сад за вікном світився, мовби гілочка кожна й листочок кожний назавжди пройнялися місячним промінням, так ним і сяятимуть довіку. Й тиша в саду стояла глибока, мов безодня, та срібна.

— Тепер, мабуть, треба подумати, якої моральної шкоди заподіяв Кривуля нашому селу. Чи, може, ви не бажаєте задуматись над цією проблемою? — погрозливо мовив.

— Кожен мусить задуматись,— мимоволі обізвався вчитель.

— Але ж злочину могло не статись, правда?! По-перше, якби громадськість не проґавила, що на нашому здоровому тілі є отакий Кривуля. А по-друге, якби школа виконувала всі ті обов'язки, які на неї покладаються. І був би зараз Мирон Байдак живий та неушкоджений! Так? От ви не хто-небудь, а вчитель, і Мирон ходив до школи. Він був у вашому класі?

— В молодшому, я викладаю в старших.

— То не важить, що в молодшому, а ви в старших. Важить, що ви учитель, а Мирон ходив до школи. Значить, не додивився весь педколектив, не додивились і ви.

— Що ж я не додивився? — ховаючи роздратування і злість, запитав учитель.

— Знову не здогадуєтесь? — примружив свої соколині очі Гриць.— Ухиляєтесь од відповідальності? Не вдасться, золотесенький ви мій, не вдасться! А тільки якби виховання в школі було поставлено на належному рівні, то Мирон Байдак не подався б із хлопцями красти кавуни! То зараз би не лежав у землі невинною жертвою! Хіба не так? Дивно, як ви не хочете бачити очевидних істин. Невже ваше сумління спить, невже не можна розбудити совість — і в неї запитати?

— Послухайте,— тремтячим голосом обізвався Василь Кіндратович.— Я поважаю роботу сількорів, іноді навіть читаю районну газету, але послухайте... Тут дикий випадок, жахлива трагедія, в мене волосся на голові стає сторчма, я б сам одвів рушницю вбік, якби опинився тоді на баштані... А ви розмовляєте зі мною так, наче то я послав дітей на кавуни, наче й Кривуля на "моїй совісті.

— Е-е, не пересмикуйте моїх слів! — запротестував Гриць Золотесенький.— Я стріляний вовк, мою думку не перебрешете. Я про що вам? Я про виховання в школі. Якби Мирон Байдак одержав належне виховання, то не пішов би красти, ось! А виховання хто дає? Школа, вчителі. І ви!

Гриць Золотесенький, роздимаючи ніздрі, щось знову записав до блокнота. Вчитель, відчуваючи, що втрачає самовладання, підійшов до нього впритул і запитав притишеним гнівним голосом:

— Послухайте, хто ви такий? — І коли Гриць Золотесенький із гордовитою незалежністю підніс голову, збивши назад смоляний чуб, повторив: — Хто ви такий, питаю вас!

— А ви не кричіть! — спокійно сказав Гриць.— Вам не вдасться залякати мене.

— Хіба сількори так поводяться? Так розмовляють? Мастодонт печерний — ось ви хто!

— Чому? — спокійно поцікавився Гриць, який досі не чув такого слова — мастодонт.

— Якщо йти за вашою логікою, то весь світ можна звинуватити. Весь світ!

— Коли хочете, то весь світ теж не безгрішний,— з похмурою твердістю сказав Гриць.

— Не безгрішний? — І вчитель засміявся беззвучною, якоюсь негарною усмішкою.— Теж винуватий?

— Винуватий.

— У тому, що сталось у нашому селі?

— А чом би й ні? Думати треба, думати ніколи не зашкодить, а не сваритись і залякувати. Ви, золотесенький мій, ще зеленушка, мало бачили, а ще менше розумієте. Нічого, досвід прийде з роками. Але не давайте заснути своєму сумлінню, бо тоді самі себе й скалічите.

Ця розмова вже перестала казити вчителя — оговтався він, упевненіший став.

— Слухайте, ви про все це напишете в своєму дописі на морально-етичну тему? Про те, що весь світ винуватий?

— Напишу,— сказав Гриць Золотесенький і звівся.— Ніхто не заборонить написати так, як воно є.

— Так, так... А з головою сільради і з директором школи ви розмовляли так само, як зі мною?

— А чом би мав говорити інакше?

— Слухайте, коли так... І на вас вина лежить! Ви теж громадськість — сількор! І ви не додивилися за Кривулею, і ви могли б вплинути на дітей, щоб не йшли на баштан. То чому ж ви з себе знімаєте відповідальність?

— Я не знімаю,— з гідністю заперечив Гриць,— так що ви помилились.

І вчителю здалося, що він починає розуміти цю людину: саме отака вдача дала Грицеві право прийти сюди й так руба повести розмову. Він уважніше поглянув на Золотесенького — як той зодягнутий, як тримається; вираз упертих очей вловив — зосереджений, непримиренний...

— З іншими людьми теж говоритимете? — лагіднішим тоном поцікавився Василь Кіндратович.

— Аякже! З усіма, з ким слід. З кожного спитаю... Вибачайте, що часу забрав багато, але такий уже мій обов'язок!

— Який?

— Обов'язок сількора, золотесенький ви мій.

(Продовження на наступній сторінці)