Ні, добре знаю, не було ніякої музики... ніякого співу, виспівував тільки жайвір. У кущах скреготали сороки. На недалекій копиці сіна стояв у задумі бузько. Світ був знайомий і по-новому, до найменшого листочка, до найдрібнішої бадилинки бачений. Я чомусь вірю, що такий момент приходить до кожної людини. Важливо тільки не проґавити, коли пробуджується у тобі душа.
— Це тобі Скрипаль заграв, Володьку,— сказали мені тато.
Володимир Іванович Шагала із своїми малюнками, із своїм розумінням громадянського обов'язку, із своїм твердим переконанням, що душа повинна пробудитися і трудитися, нагадав мені старого вчителя Олексу Сав'юка (по батькові, на жаль, не знаю і уточнити ніде не зміг), який на початку шістдесятих років приходив до мене з грубезним томом своїх спогадів про передумане й пережите. Сав'юку було на той час, мабуть, ген-ген за вісімдесят, але тримався він ще бадьоро, я інколи бачив його в Івано-Франківську, коли він їхав на старому деренчливому велосипеді з неодмінним бідончиком для молока і потертим шкіряним портфелем на кермі.
Я запам'ятав його ще з дитинства.
Батькова хата стояла недалеко від сільської школи, в якій Сав'юк разом із дружиною учителював, і я не раз потрапляв у "панські покої" — водили мене туди Сав'юкові сини. Десь у 1935 чи в 1936 році він пішов на "емеритуру", тобто на пенсію, купив під Станіславом кусник грунту, побудував будинок і жив собі серед приміських полів, старий, усіма забутий і не раз у Братківцях похований, бо де Станіслав, а де Братківці,— світ колись був далекий. Сав'юк, однак, смерті не піддавався, час від часу появлявся на міських вулицях на розгойданому своєму велосипеді, і сільські ґазди, побачивши свого старого вчителя, знімали перед ним шапки, кланялися й несли додому радісну звістку, що ще живе "наш Сав'юк", а разом із Сав'юком жило також їхнє далеке дитинство.
Олекса Сав'юк учителював у Братківцях, здається, із 1905 року, нічого, отже, не було дивного в тому, що майже все село вважало його своїм "професором", і я, бувало, у розмовах із старшими постійно натикався на прізвище цієї людини, його доля була міцно пов'язана з селом тисячами ниток. І ось він сидить у мене вдома, тримає на колінах грубезний том спогадів і, зазираючи мені у вічі сірими своїми очима, запитує наївно і щиро, "як цю писанину видати друком, щоб нові покоління знали: народний учитель у старі часи не сидів дурно, заклавши руки, а постійно трудився на народній ниві, бо була в цьому велика необхідність".
А може, він сказав: "Була в цьому народна потреба"? Я не хочу сьогодні "підганяти" давню свою розмову з Сав'юком до бесіди з Володимиром Івановичем Шагалою, цілком може бути, що старий учитель висловився інакше; я тільки хочу сказати, що спогади бувалих людей треба якщо не видавати, то неодмінно систематично збирати й нагромаджувати в наших архівах і музеях... спогади старих педагогів, лікарів, діячів КІЇЗУ, учасників Великої Вітчизняної війни, організаторів колгоспного руху; в їхніх спогадах б'ється сама історія краю... історія в образах людських, в епізодах житейських, у мудрих роздумах.
Читаючи Сав'юків рукопис, я був вражений різнобічністю діяльності народного вчителя: він організував читальню і сільську кооперативну крамницю; він із дружиною створив і драматичний гурток; він боровся з попом із корчмарем; він виписував сільськогосподарські книжечки і вчив селян, як робити компости, як закладати і доглядати сади, як боротися з хворобами домашніх тварин; він мав десятки інших обов'язків, навіть медичних, навіть нотаріальних — і скрізь у нього до всього "доходили руки", скрізь він устигав. Він мусив устигати, бо називався народним учителем, а це в його часи означало не тільки вчити у школі дітей; це означало більше — учити і виховувати народ.
— Крім цього манускрипту,— розповідав Сав'юк,— який вам показую, маю удома іще два: "Хроніка братковецьких родів", у якій описую життя і смерті, роботу і "веселіє" більше десяти "фамілій" — Вариш-ків, Івасюків, Королюків, Федорівих, Микитюків, Качурів та інших, які у Братківцях живуть уже, як я в архівах уточнив, по 200— 300 років. А ще маю описи звичаїв, коли хтось умре або ж народиться, як святкують різні свята, якими примовляннями починають ту чи іншу роботу.
І він, захопившись, почав оповідати безліч жахливих подробиць з життя багацького роду Варишків, з яких австрійські монархи та польські правителі вербували, як звичайно, війтів, солтисів і писарів. "А старий війт, до речі, як його називали у Братківцях на початку століття, не вмів ані писати, ні читати, тільки й знав прикладати печатку до документа. Зате вовком зиркав на мене, на вчителя, "бо нащо, панедзєю, хлопові школа... хлопові дай вола і плуга, хлопові потрібні гній і поле — бо з цього живе, а з книжки хліба не буде їсти".
Я тоді записав від Сав'юка звичай проводжати душу померлого танцями у вечірню пору із засвіченими свічками, що їх устромляли в густу кукурудзяну кашу; я від нього дізнався, що ще на початку століття молоде подружжя у першу свою шлюбну ніч ночувало не в коморі, як це було прийнято в інших селах, а нишком молодята бігли в поля, щоб набратися од них живучості і плодючості; я тоді довідався про язичницьке поклоніння-віддяку деревам, які рясно родили, про їх закосичування стрічками і квітами та про погрозу сокирою тому дереву, яке кілька років не плодоносило.
А що ще відкрилося б мені, коли б попрацював над його рукописом з олівцем у руках?
На жаль, я так і не побачив ні "Хроніки родів", ні описів звичаїв. Старий забрав свої спогади, обіцяючи колись "на довше вибратись" до мене, коли буде "мати час". Часу, однак, було в нього обмаль. Згодом я дізнався, що він помер, рукописи десь запропастилися у його родині. А місце їм було в архіві або ж у музеї. Старий учитель тому й працював, що хотів лишити по собі слід, збагатити самого себе і через свої записи збагатити інших. Він, правду кажучи, не дуже й сподівався, що все ним описане побачить колись світ у друкованому вигляді, він "У друк не поспішав". Бо не в друкові суть... суть у тому, що був зобов'язаний заглядати у душі людям.
Нагадує про себе Володимир Іванович:
— Мені деколи докучають: "А може, ви мріяли стати художником і ваші малюнки історичних пам'яток та побутових речей є мовби утвердженням давньої мрії?" А я з того сміюся... а я твердо знаю, що ніяким художником не збирався стати: я любив землю і роботу на ній... любив косити, ходити за плугом. Життя кидало мене то в один бік, то в другий. Освіта, господи ж, мізерна... чотири класи. Був завклубом, кіномеханіком. На меблевій фабриці в Нижанковичах різьбив примітивні штампи.
А малювати... а малювати почав стихійно. Якось схотів показати своїм дітям, як виглядала хата мого батька... а сам був здивований до краю, що моя душа, мої очі, мої руки пам'ятали кожний сніпок на татовій хаті, кожне надтріснуте бревенце, вікно, поріг, призьбу. Очевидно, татова хата відбилася у моїй душі, як у глибокій криниці, і це було закономірним, бо я у ній народився, десь там під вуглом був закопаний мій пупець. Закономірним було й те, що я знав, як би то сказати, "техніку малюнка". У нашій родині була жага до творчості: мама гарно співали і самі складали співанки, я змалку тягнувся до вуглини, до кусника крейди.
Татова хата була моїм першим "твором"; я повісив її на стіні і тішився нею, я геть чисто забув, що малював її на кшталт малюнків у старих шкільних читанках.
Скептики часом насміхаються з мене:
— Чи не простіше взяти "Смену"? Цок — і маєш фотографію. Без біди і клопоту, га?
Я пробував порівнювати намальований і сфотографований об'єкт: фотографія мовби лише фіксувала об'єкт... фотографія була мертва, мій же малюнок жив і дихав, мій малюнок був зігрітий моєю душею.
Володимир Іванович продовжував:
— Я відкриваю себе постійно. Мені навіть цікаво приглядатися до самого себе зблизька: помічати в собі зміни на добре, а буває, що й на зле. Пам'ятаю, років, мабуть, п'ятнадцять тому я випадково потрапив на румовище середньовічного замку поблизу села Мурованого, що в нашому ж таки районі. Руїни тут не вельми мальовничі, час і дощі (а може, і люди) поступово розмивали, розколювали, розносили цеглини — лишилися вали, зарослий оборонний рів та ще каменюка. Я сів оддалік і почав замальовувати рештки колишньої могутності і шляхетської пихи. В цьому замку жила колись і панувала вельможна Марія Мнішек, та сама Мнішек, яка була дружиною Лже-дмитрія І; недалечко звідси — чи то в Старій Солі, чи то в Новому Місті вони брали шлюб, а з цього замку Лжедмитрій вирушив у свій ганебний похід на Москву.
Чи повернувся він сюди, плюгавий, обезславлений, чи згинув десь в іншому місці?
І де знайшла останній свій притулок ясновельможна пані Марія?
І чим довше я малював, тим глибше проникав роздумами в далеку історію, тим щільніше мене обступали тіні минулого. Ні, я не боявся їх; я стояв збоку, спостерігаючи за їхньою метушнею, історія була близько, за цим ровом, за цим валом, за цим каменем. Побачене, передумане, уявлене — я не побоюся цього сказати — збагатили мене. Я відчув у собі вміння фантазувати, чого раніше за собою не помічав. Мені навіть здається, що я міг би, якби була потреба, реконструювати до останнього камінчика замок Марії Мнішек, хоч діло це, звичайно, нікому не потрібне. Важливо, що я тоді уяснив для себе раз
(Продовження на наступній сторінці)