І знову про потребу.
У Снятинському районі на Івано-Франківщині мені розповідали, що в селі Видинові є учитель математики Василь Олексійович Куфлюк, який вчить дітей... музики.
Кажуть:
— Бо Куфлюк має дар прозорювати — сидить чи не сидить у дитині музика. Тепер мода повелася: мучать дітлахів скрипками, піаніно, акордеонами, а тому дітлахові та музика й не снилася. Зате батьки, чуєте, того знати і чути не хочуть, гейби прив'язують дитину до того інструмента: "Вчи-но, тренуйся, бо шля к тя ясний трафить!" Або й пасок хапають, щоб дитину таким способом до музики заохотити. А яка музика, прошу вас, з-під паска?
То щоб цього не було, ведуть дітей до Куфлюка.
Одно слово, розповідали мені про Василя Олексійовича цілі легенди, кликали у Видинів, щоб на власні очі побачити дар Куфлюків, його уміння "ставити" учневі слух, полюбуватися його дивовижним талантом, помноженим на багаторічний досвід працювати з дітьми, надивуватися його фанатичній безкорисливості. Він живе у своїй хатині посеред розлогого подвір'я, зарослого вербами і високою травою, посеред якої в'юниться тоненька стежка... стежка біжить до школи;
у школі, серед дітей, він прожив ціле своє життя, із школою і дітьми пов'язані всі його радощі і, безперечно, болі, які теж мусили бути на життєвій ниві. А все ж таки, як пов'язати основний його фах — викладання математики — з музикою? Не будемо мудрствувати лукаво й згадувати, що, мовляв, музику з математикою багато що єднає. Мовляв, великий Енштейн теж любив після математичних занять потерликати на скрипочці; не будемо також твердити, що нібито математика була для Куфлюка хлібом насущним, а музика — так собі, щось допоміжне, аматорське. Що це не так — свідчать його наукові статті на музично-педагогічні теми, його лекції в Івано-Франківському музичному училищі імені Січинського та у Львівській консерваторії, його високопрофесіональні виступи перед педагогами в Інституті удосконалення учителів. Отже, кожної хвилини він мав змогу перекваліфікуватися; стати, як на те йдеться, учителем музики в школі, викладачем вузу або ж технікуму, і тоді музика, а не математика стала б його "насущним хлібом". Та все ж він продовжував залишатися математиком, знав і любив свій предмет, ніхто в школі не міг чимсь йому дорікнути, математичні уроки, як звичайно, завжди проводив блискуче.
А після уроків математики... а після уроків біг "на пробу" шкільного хору, занурювався у звуки музики, в розмови з дітьми: він відкривав у них не просто слух, відкривав їм музику — світ звуків, злету високих почуттів, гармонії, краси; він учив їх не так грати, як розуміти, а головне — слухати музику. І певно, завдяки Василеві Олексійовичу вийшло з Видинова чимало професіональних музикантів і співаків. А ще більше тих, які, полюбивши музику і спів, залишилися у селі... залишились, щоб у тихі весняні, літні вечори село обізвалося де співанкою, де сопілкою, а де — скрипкою.
Як не схилити чоло перед щоденною внутрішньою потребою старого вчителя ділитися з людьми своїм даром пізнавати музику?
І-—Із ваших малюнків видно, що ви багато подорожуєте,— продовжую розмову з Володимиром Івановичем Шагалою.— Як це вам вдається? І що, власне, це вам дає?
— Я справді об'їздив чи не всю Україну. Мене цікавили музеї... і ще цікавила, якщо хочете знати, душа міста. Я хотів чути, як живе, дихає, розмовляє Київ чи Львів, Тернопіль чи Кдм'янець-По-дільський. І даремно було б вважати, що шукаю у містах самої тільки старовини. Я прецінь людина теперішня...
Звичайно, це не означає, що заледве забагши поїхати, скажімо, до Дніпропетровська, щоб походити залами музею, який створював колись Дмитро Яворницький, купую квиток — і гайда в дорогу. Не так усе легко... Треба було чекати відпустки, бо я був людиною робітничою, а не вільним художником. Та й, відомо, зарплата моя, а тепер — пенсія — не бозна аж які великі. Крім того, треба зважити, що в нас із дружиною росло троє дітей.
— І все ж ви їздили багато?
— їздив і їжджу. І не обов'язково тільки в міста. Якось, пам'ятаю, з дітьми і дружиною ми вибралися у гори до витоків Дністра. Я не пейзажист, а мабуть, скоріше топограф, але тоді не втерпів, щоб не змалювати Дністрове джерело. Розумію, справжній художник зробив би це краще... але кращої для моїх дітей пам'ятки не зробить ніхто. Тепер вони вже дорослі (старша Ганна стала економістом, син Ігор — будівельник, наймолодший Мирон — зв'язківець), однак вони дотепер пам'ятають свій подив: ось із цієї кринички, з цього струмочка випливає могутня рікаї Для дитини, підлітка та, мабуть, і для дорослого багато важить відчувати, зрозуміти свою причетність, свою кровність з деревом у лісі, з каменем, який за традицією називається Довбу-шевим, із струмочком, який наречений Дністром; відчувати свою кровність з тим, що народжується, і з тим також, що вже відбуває свій вік. Я, наприклад, люблю малювати старі бойківські хати. Нема, може, у них, як у гуцульських ґраждах, чогось фортечного, неприступного, заслоненого з усіх боків. Бойківська хата в моїй уяві схожа на велике лелече гніздо, повне тепла, старих запахів, сутінків і згадок про тата-маму. Коли я малюю стару хату... будь-яку хату, то чомусь у віконечку бачу самого себе.
І знаєте, що думаю при тому, коли малюю стару бойківську хату? Міркую собі: як добре, що в підсліпуваті маленькі віконця не виглядають мої діти...
Коли ходиш по землі з писалом і білим папером, коли душа в тобі відкрита і грає-грає тобі старий Скрипаль на тисячолітній своїй скрипочці, то відмикаються перед тобою простори і глибини, мовби тримаєш у руці чарівний ключ. Виявляється, нема на рідній землі нецікавих, сірих, непотрібних місць. Ось я змалював будинок-зеленівку на горі Кичера біля села Лужок Великий. Нібито нічого особливого. А тим часом від старих людей я дізнався, що на Кичері споконвіку молодь справляла Івана Купала... тут "у зелі купалися і сили набиралися". Тепер на Кичері тихо... а язичницькі зела ростуть, як і колись.
А хіба міг я обминути долину, де колись лежало село Лопушан-ка? Розповідають, що село було велике, мальовниче, у минулому столітті чи ще раніше винищила його холера. Я півдня сновигав тією долиною. Ні голосу, ні згуку. Лише ліс шумить навколо. Поряд жебонить потічок. І ще стирчить поміж деревами самотній хрест.
Долина печалі, правда?
— Може бути, що майбутньому історику-досліднику мій малюнок якимось чином знадобиться. А може, просто подорожній зупиниться і скаже: тут жили і вмерли в тяжких муках люди. Згадаймо їх добрим словом.
То чи обов'язково їхати тільки у великі міста?
Тепер хочу розповісти про дерев'яний міст через Дністер поблизу
Старого Самбора. Власне, цього моста вже давно нема, зрушила його повінь, решту розібрали люди.
І всі про старий міст забули. А він, певно, служив людям і сто, і двісті років. Майстри тільки міняли то "плиницю", то підгнилу колоду, то дошку на настилі, з'їджену колесами і копитами.
Хтось може сказати: Бог з ним, був дерев'яний міст, послужив людям, навіщо будемо його марно згадувати. Маємо ж бо на його місці міст залізобетонний.
Може, воно й правда, Володимир Іванович, однак, думає інакше: "Не повинно такого бути, щоб завтра-післязавтра ніхто не цікавився... не зацікавилися письменники, художники, учені тим, як у давнину будували великі дерев'яні мости. Адже в народному мостобудуванні вироблялася певна практика. Невже знання, зібрані по крихті не одним поколінням майстрів, повинні пропасти за одним махом тільки тому, що на сьогоднішній день вони не мають актуального значення? І, зрештою, хто сказав, що вони втратили своє значення? Хіба, наприклад, ще недавно про солом'яні стріхи не говорили, що вони архаїчні і ніяк, мовляв, не вписуються у проекти нових сіл. А недавно я десь вичитав, що у Скандинавських країнах визнано, що і в наш час найкращим, найдешевшим покрівельним матеріалом є... відповідно оброблена хімікатами солома.
Володимир Іванович вибрав час і поїхав на Дністер змалювати міст; це була довга і, правду кажучи, клопітлива робота. Адже йому йшлося не про те, щоб змалювати стометрову споруду в загальних контурах. Він прагнув розібратися у кожній деталі, вникнути в конструкцію. Заковика була в тому, що ні сам Шагала, ні цікаві люди, які спостерігали за його креслярством, не знали, як називається та чи інша конструкція. На щастя, знайшовся старий тесля Васюнець, "останній з могікан", який допоміг Шагалі: оце, брате, називається брусом колесовідбійним, оце насадка, підбалка, верхній настил, хватка, льодокол і т. д. Запиши-но, небоже, кожне слово, бо слово-назва разом зі мною та із старим мостом підуть у небуття. А він же, цей міст, не одну війну вистраждав... його спалювали, підривали, нищили, проте люди неодмінно його відновлювали.
Тепер про старий міст лишилася людська пам'ять... і лишилися слова-назви його деталей. А кожне добре слово — це ж скарб, який на певний час може потьмяніти, покритися патиною, щоб колись знову зблиснути. Хіба ми не знаємо, як стираються, забуваються і наново воскресають слова?
Знову про потребу... про потребу душі трудитися.
(Продовження на наступній сторінці)