— Для мене не завжди головне — знайти. Важливий також процес пошуку, знайомства з новими людьми. Ти кажеш: бартка — легенда... Може, воно й так. Але й цікаво, захоплююче відчинити двері, за якими починається легенда, яка приведе тебе в кузню славетного майстра.
Роки гнули його в каблук, а він виприскував з-під долоні часу, як гінкий явірець.
Ходив по горах легко, мовби серед гір народився. Наспівав якось мені коломийку:
Не той гуцул, пане-брате,
Що в горах родився,
А той гуцул пане-брате,
Що огуцулився.
І в будень, і в свято носив білу вишивану сорочку, часом брав з собою в гори киптар і постоли.
— Народний одяг століттями вивірений. Справа не лише в красі, а й зручності та доцільності. Постоли в горах незамінні, киптар теж — не перестудиш поперека.
Верховинці мали його за свого. Коли б хотів їм розповісти, що народився над морем, що приятелями були в нього професори і відомі художники, не повірили б. Тримався з ними просто, розмовляв без запобігання, сивим ровесникам подавав руку і запитував традиційно: "Чи дужі? Чи худібка здорова?"
Я був свідком, як у Ворохті дід, портрет якого Євген Якович змалював до свого альбому, говорив:
— Виглядаєте, прошу вас, на поважного ґазду, а пензлями бавитесь, як студент з міста. Чи то дає вам хліб?
Євген Якович, правду кажучи, аж знітився він несподіваного й прямодушного запитання. /
— Кожний по-своєму, бадіко, з розуму сходить. Прагне душа моя малювати.
— То інша справа,— подобрішав дід.— Не одному череву, прошу вас, треба догоджати. Хочеться чогось чоловікові й для душі. Чи можу вас спитати, на якій полонині маржи ну плекаєте?
— Широка моя полонина, бадіко...— І замовк.
Не міг першому-стрічному оповідати, що його полонина кам'яниста. Та й не вельми дбав, щоб вона родила насущний хліб. З власної творчості не умів жити, та й не хотів. Вистачало чи бракувало викладацької зарплати, а пізніше пенсії — цим не переймався. Гропгі його ніколи не цікавили.
Полонина Сагайдачного почала родити хліб аж після його смерті, коли Зоя Антонівна продала львівським музеям тридцять картин.
— Що казав би Євген Якович про сей продаж? — журилася Зоя Антонівна.— Осудив би мене? Ні, напевно, зрадів би, не тому зрадів би, що завелися гроші, а тому, що картини потрібні музеєві, а отже, й людям. Був би для нього цей хліб солодким.
Розповідав:
— Дехто собі думає, що все з моєї колекції придбане на гроші. А де б насправді я їх набрав стільки? Є, певна річ, щось і куплене, є обміняне, а є й подароване. Ось, приміром, візьмімо цю рахву,— він узяв в долоні прочорнілу різьблену посудину з розколеною накривкою.— Я натрапив на неї випадково за Магуркою (місце за Верховиною) в оселі, яка належала старій самітній жінці. Звалася вона, здається, Анною Гараджучкою... у Зої в записнику десь точно занотовано її ім'я. Надибав, отже,— і очі загорілися. Прошу жінку: "Продайте, нащо вам без діла, прецінь пилиться у запічку. А в мене люди будуть її оглядати". Вона ж, господиня, курить люльку, позирає на мене кривим оком, довго мовчить. Врешті відповідає: "Рахва мені самій потрібна. Бувайте здорові, бадіко".
Три рази приїжджав я до Верховини, дерся на верхи до баби Гара-джучки, і три рази вона відмовляла: то "дай сотку", бо "рахва — цілий скарб", то вона взагалі не продає, то ще щось вигадувала. Бачу, що чим більше я проявляю наполегливості, тим їй жалкіше розлучатися із звичною річчю.
На четвертий раз Гараджучка сама винесла рахву на поріг. Простягнула її мені, каже: "Вже-м боялася, що не приїдете. А ви, слава Богу, тут. Отож беріть задурно. Виджу, потрібна вона вам. В добрі руки дарую. Бо рахва направду для мене дорога. Коли віддавалася-м за
Гараджука, то мама небіжка дала її мені з посагом, я згарди* в ній тримала".
Радість Євгена Яковича:
— Ні, це не радість,— мовив Сагайдачний, відкладаючи газету. Витер хустиною очі, що сльозилися.— Це щось більше... я відразу й точного слова не підшукаю. Ось щодня читаємо в газетах: дружба радянських народів-братів, чуття єдиної родини. Та чи завжди до дна осягаємо ці поняття? Вони стали для нас звичними, як звичний майо-вий дощ і липневе сонце. Буденними стали такі факти, що хлопець з Гуду л ьщи ни вчиться у Ленінградській Академії мистецтв, а юнак із Тамбова, який служив "при війську" в Станіславі, захопився народним мистецтвом і після служби в армії вступив на навчання в косівське училище. Одна родина...
Колись на Гуцульщині, не так уже й давно, коли я тільки-но приїхав до Косова, сини тутешніх багачів, тих, які мали череди корів і отари овець, сто-двісті моргів полонини, із "шкіри лізли", щоб посіяти серед простого люду недовір'я до росіян.
Сліду, щоправда, не лишилося від проповідників націоналізму. Народ же у своїй масі сьогодні не уявляє життя поза здруженою родиною, без тих же росіян, латишів, білорусів, грузинів... хоч про це серед простого люду спеціально, може, й не говориться, бо це само собою зрозуміло, що дихаємо повітрям.
Якось мене і Зою запросили на весілля до Білоберізки. Є таке село. Було це десь на початку п'ятдесятих років. І я, і Зоя сиділи за столом побіч молодих, їли, пили, як ведеться, і боялися не пропустити ні однієї, як кажуть, титли й коми з того празника, що зветься гуцульським весіллям. Моя Зоя попервах мовчала, а потім, скомпанував-шись зі свахами, вчилася весільних співанок, так званих "ладкань", пробувала танцювати "гуцулку" і "коломийку". На той час вона тільки-но почала опановувати українську мову, й тому в бесіді калічила слова, врешті-решт перейшла на російську. Нікого з весільних гостей це не зачіпало. Зоя почувалася серед них, як серед рідних. Наостанку нарядили її в гуцульський одяг та й кажуть:
— Ади, ади, як гуцулка файно по-російськи щебече.
Самі теж намагалися вставити якесь там слово-друге російське, щоб Зої зробити приємність.
Після цього весілля Зоя попросила:
— Принеси мені підручники української мови, словники... Буду вчитися. Негарно інтелігентній людині не знати мови людей, серед яких живеш.
* Згарди — гуцульське коване намисто
Сагайдачний читав лекцію:
— Власне, це не лекція, а тілька вступна бесіда — перша з мого курсу. Тому не випадково проводжу її тут, у музеї училища. Гляньте, які скарби тут зібрані. Полюбіть їх, ці скарби, приходьте сюди в кожну вільну хвилину. Захоплюйтеся ними. Вчіться заздрити майстрам, які їх створили. Без доброї заздрості нема доброго митця. Справа від вас — вироби майстрів давніх, зліва — дипломні роботи випускників, які вчилися тут перед вами. Воістину: древо мистецтв. Роботи давніх майстрів — це його коріння, традиція, дипломні ж твори наших сучасників — крона. Та ще й яка пишна крона! Був час після війни, коли дехто сумнівався: мовляв, народне мистецтво своє віджило. А от неправда! Потрібне воно й сьогодні народові. Древо росте, квітне, як ніколи дотепер.
Залишив Зою Антонівну на півдорозі між гірськими селищами Микуличином і Ворохтою, а сам подався на верхи.
— Не можу тебе взяти з собою,— вибачився.— Справа делікатна, маю розмовляти з цією людиною сам на сам.
І пішов стежкою вгору. Скоро його постать зникла в заростях смеречини. День видався похмурий, збиралося на дощ. Хоч тільки-но кінчалося літо. Зої Антонівні, однак, докучав холодний вітер. Довелося сісти на "остриву" сіна: "остривами" — стіжками була всіяна вся долина, і через те видавалося, що це стоять вої у почорнілих гостроверхих шоломах.
Євген Якович повернувся через дві-три години.
— Розумієш,— присів поруч,— я щойно бачив ціле клубище змій.
— Змія в горах не дивина.
— Не в горах, люба, не під корчем їх бачив, а в чистій світлиці, в того господаря, до якого ходив. Мені сказали, що ніби той чоловік "знається" з гадюками. Я не один раз повертав до нього і все не заставав: шоферує у Ворохтянському лісокомбінаті. Сьогодні, на щастя, він був удома. Так і так, кажу, хотів би-м довідатися, чи направду "знаєтеся з зміями". Мені переповідали, що одного разу, коли якийсь там начальник не давав вам запасних деталей до лісовоза, то ви, щоб його налякати, покликали на поміч змій. Вони нібито заповнили весь кабінет. "Не знаю,— каже на це той чоловік,— як воно було насправді з тим начальником. Вас, однак, можу налякати. Тільки не бійтеся, жодна не вкусить". При цих словах він відчинив двері, глянув уважно на мене, потім наказав: "Ану, любі, сюди, до мене". В кімнату одна за одною вповзли змії. Вони клубились, стріляли в мене своїми язиками. І я, Зою, задеревів. Опам'ятався від сміху господаря. "Уже по всьому,— каже.— Тепер вірите?"
Я мусив вірити в те, що бачив. Просив його, щоб розповів про свою таємницю, а він крутить заперечливо головою. Так і пішов я ні з чим. Що б то могло значити, га? Сон? Навіювання? Реальність? Надприродні сили? У наш раціональний час?
— Думаю, Женю, що це звичайнісінький гіпноз.
(Продовження на наступній сторінці)