— Може бути, може бути,— кивнув Сагайдачний.— Та сьогодні, моя люба, я зрозумів, що замало одному Сагайдачному шукати в горах Чугайстра. Потрібні десятки... потрібна кількарічна постійна експедиція, комплексна, солідна, яка б вивчала не тільки народні промисли і фольклор, але й народну медицину, ворожіння, властивості лікувальних трав, їх приготування. Розповідають, ніби "діди" (так у горах називали знахарів) знали, як лікувати рак. Щось у цьому всьому, про що кажу, є фантастичне, розраховане на марновірство, але є і розсипи знань, надбаних народом протягом століть, є народний досід, який, може, знадобився б нам, людям другої половини двадцятого століття. На Гуцульщину не треба дивитися лише як на край екзотичний, а й як на об'єкт наукового дослідження.
Через чотири роки після смерті Євгена Яковича я забіг на квартиру до Зої Антонівни. Вражало запустіння, що виглядало з кожного кутка: хата не прибрана, колишнього затишку не стало. Зоя Антонівна, постаріла, сухенька, сиділа над рукописами своїх спогадів про чоловіка.
На столі поруч з паперами — незакінчена захолола вечеря.
— Отак і живу сиротиною,— скаржилася.— Ніяк не можу повірити, що його нема. Скільки років була з ним, а ось лишилася сама. Соромно признатися, але не можу збороти свою тугу, зрідка знаходжу розраду в вині. Сусіди кривляться... Я їх розумію, вони мене — ні. Ось написала спогади про Євгена Яковича. Посилала в центральні журнали... приїжджали до мене з різних редакцій, запевняли, що надрукують. Тепер чекаю...
Я тоді узяв рукопис і пообіцяв видрукувати в журналі "Жовтень".
— Буде скоріше?
— А чом би й ні? — відповів.— Хіба працею своєю, служінням людям і мистецтву Євген Якович нього не заслужив? Хай це буде скромним пам'ятником на його могилу.
Зоя Антонівна збиралася дописати ще один розділ, казала, що пришле мені до Львова. Однак обіцянки не виконала. її спогади були опубліковані під заголовком "Чуйне серце художника" в десятому номері журналу "Жовтень" за 197Ї рік. Ми послали їй у Косів сигнальний примірник. Через ісілька днів бандероль повернулася з написом: "Адресатка раптово померла".
За рік до смерті Сагайдачний говорив:
— Косів дав мені багато... люди дали, цілий край. Я на старість зробився багачем. Косів дав мені в борг, а що я містові поверну? Якби був молодшим, то, може, згадав би, що колись ліпив скульптури, і створив би пам'ятник Созонту Букатчуку, косівському післявоєнному голові райвиконкому. Був це комуніст з душею прозорою, як вода в гірських потоках. Скільки в житті натерпівся — підпілля, панські тюрми, голод, холод,— а прозорості тієї не втратив. Люди дотепер згадують його добрим словом. У Кобаках, де він народився, побудували йому пам'ятник, та не дуже гарний. Коли б сила — зробив би кращий, гідний Букатчука.
Він залишив по собі інший пам'ятник.
"Перша посмертна виставка творів Євгена Яковича Сагайдачного у Львівській картинній галереї — значна подія у культурному житті республіки",— писала 1967 року наша преса.
Для широких кіл шанувальників образотворчого мистецтва виставка, по суті, стала відкриттям ще одного непересічного таланту.
З розмови на виставці:
— Дивний пензель Сагайдачного. Співучий якийсь, тонкий, ліричний. І водночас по-сучасному декоративний.
Повідомлення косівської районної газети "Радянська Гуцуль-щина":
"В нашому місті відкрито музей гуцульського народного промислу. Основою музейної експозиції стала багатюща колекція покійного художника і педагога Є. Я. Сагайдачного".
Кожного разу, коли буваю в Косові, заходжу до музею на Москалів-ці. Влітку тут особливо глітно. Євген Якович дивиться з великого портрета, що висить на чоловій стіні. Веду німу розмову з художником:
— Хіба не про це ви мріяли, Євгене Яковичу, щоб ваші скарби оглянуло якнайбільше людей? їй-бо, для цього варто було жити — подарувати місту, яке вам стало рідним, майже цілий музей.
Він мовби посміхнувся, а з глибини очей сіється смуток.
— Я багато не встиг...
...Він чимало встиг зробити за довге життя: день при дні шукав Чугайстра — добра і краси. Чи знайшов? Мабуть, що так. Бо он скільки зібрано і створено ним. Аж розгублюєшся від багатства, аж дух забиває від звихреного танцю Чугайстра. Він уловив його танець, побачив, полюбив, зберіг і передав нам, живим — теперішнім і майбутнім.
СКРИПКА, ЩО ГРАЄ ТИСЯЧУ ЛІТ
Він запитує:
— Хіба не чули про музику-скрипаля, що терликає на скрипці тисячу літ?
Я киваю головою... пригадую... я направду чув, у дитинстві ще, мабуть, казку про скрипаля, який грає уже тисячу літ. Але ж... при чому тут, скажіть, будьте ласкаві, давня казка? Адже стоїть цілком реальний львівський дощовий день, а в тому дні — редакційні клопоти, повні рукописів, гранок, версток, зривів графіків, вимогливих телефонних дзвінків. І ще в тому дні сидить переді мною прозаїчний на перший погляд чоловік, такого на вулиці зустрінеш і не запам'ятаєш: нижче середнього зросту, щуплавий, у новому недорогому костюмі, при краватці. Років йому за шістдесят, але в його словах, у жвавих рухах, у в очах — допитливих і цупких — іще не відчувається пенсіонерського всепрощення чи старечої, як це трапляється, злості. Рука його тверда, мозоляста, робітнича. Зрештою, так воно і є. Володимир Іванович Шагала до самісінької пенсії працював на Нижанковиць-кій мебльовій фабриці, що у Старосамбірському районі на Львівщині. Та ще й тепер, дарма що на пенсії, підробляє якусь копійку в місцевому Будинку культури: то намалює лозунг, то зіб'є щит, то сповнить якусь іншу роботу, одне слово, цілком нормальний пенсіонер... і "ненормальний" водночас, бо нема, мабуть, на Україні більш-менш відомого музею, у якому він не побував би, і нема на Старо-самбірщині, у цій прегарній бойківській колисці, пам'ятки історії та культури, цікавої культової споруди, фігури, старого млина, панського палацу з минулих століть, водоспаду, взагалі цікавого місця, де б Володимир Іванович Шагала не побував і якого б не замалював до свого блокнота.
Він приніс із собою товстелезну шкіряну торбу і, поклавши її на стіл, виклав із неї купу саморобних альбомів, товстих зошитів, окремих аркушів паперу. Все це було списане і замальоване кульковою ручкою, кожний альбом і зошит старанно пронумеровано й підписано, і я, беручи по черзі то один альбом, то другий, правду кажучи, попервах не дуже-то й вірив, що вони створені однією людиною, оцим немолодим уже робітником. І річ зовсім не в тому, що малюнки виконані на якомусь незвичайному художньому рівні,— ні. Володимир Іванович і не пробував по-художницькому відтворити на папері побачене, він ставив перед собою іншу мету — точно змалювати чи то топографію місцевості, чи архітектурну деталь, і можна лише дивуватися, що він цього успішно домагається: здається, Шагала мав за зразок офорти минулого століття, які друкувалися у тодішніх журналах.
Переглядаю альбом за альбомом: "Історичні та культурні пам'ятки Старосамбірщини", "Все про коней", "З побуту минулих літ", "Дитячі забави", зошит казок, зошит приповідок, записи про "нечисту силу" тощо. Не скажу, що фольклорний та етнографічний матеріал записаний так, як сьогодні вимагає наука, він робив це самотужки, але малюнки пам'яток і речей вражають сумлінністю виконання, ретельністю.
— Слухайте,— питаю його,— що це у вас? Хобі, як тепер прийнято говорити? Прагнення якось убити вільний час? — Очевидно, мої запитання були не вельми ввічливі, я побоювався, що Володимир Іванович образиться, але він сидів спокійно, і в кутиках його вуст блукала весела посмішка.
— Хіба отак з душею, з серцем "убивають", як ви кажете, вкорочують час? Хіба, гадаєте, просто було, коли в тебе росло троє дітей, вибрати час у суботу чи в неділю й махнути де автобусом, де велосипедом чи попутною автомашиною за тридцять-сорок кілометрів, а то й більше, щоб змалювати, приміром, поміщицьку ґуральню з минулого століття?
— Ну, гаразд, але навіщо це вам? — Я вже навмисне підохочую цього спокійного і, як уже встиг помітити, знаючого собі ціну чоловіка. Він тішився своєю роботою, своїми дітьми, своїми малюнками, записами, це було ціле його життя, його шістдесят перший рік; він радів, що життя його простелилося цікаве й повне, що він не змарнував його ні на горілку, ні на дрібниці, не розпродав його по днях і по годинах, усе залишилось у ньому і при ньому.
(Продовження на наступній сторінці)