У чудесному і розлогому селі Рожнів, що під Косовом, розповідають про звичайного і водночас незвичайного чоловіка, що звався Михайлом Дмитровичем Боруком. Його вже давно на світі нема, бо народився ще 1880 року, але люди не лише на присілку Долина, а й у цілому селі згадують про нього добрим словом. Крім того, що він був потомственим хліборобом — орав, сіяв, випасав маржину, чоловік прагнув також уділити частку своєї душі сусідам близьким і далеким: заохочував до театрально-аматорської роботи, прихиляв молодь до народних танців. А основне: учив неписьменних читати і писати. Вивішував на вербі— саморобну чорну таблицю, запасався у Косові крейдою і терпеливо вчив жінок і газдів, старих і молодих... учив пізнавати літери, відкривав їм світ, розширював обрії.
І ще дотепер у Рожневі розповідають, що кожному, хто "старався", старий Борук дарував книжку віршів Шевченка або ж Франка, приговорюючи при цьому:
— Тепер ти уже, чоловічку, не жебрак... тепер ти вже багач, бо слово тобі відкрите, як тайна. По собі знаю, яка це благодать.
Він служив у 24-му Коломийському піхотному "регіменті", а оскільки був височенного зросту, то його взяли для варти в покоях самого .цісаря Франца-Йосифа.
— Якби тільки хто знав, скільки я зазнав у тих покоях знущань від цанів офіцерів... а все через те, що був темним. Тоді я заповзявся: вивчу письмо і своє, і німецьке, щоб міг вище голову тримати... щоб мав у голові трохи "олії" і сонця.
Тепер ділюся сонцем із людьми: беріть, не лінуйтеся! Так, переповідають, він любив говорити.
Володимир Іванович Шагала знає, що у світі, близькому і далекому, людей, схожих на нього, таких, які приросли стожильним коренем до рідної землі... таких, які роботою своєю, захопленням, цілим своїм існуванням день при дні, не виголошуючи високих слів, множили і множать добро... які не тримають свою душу за образами в лінощах, а примушували і тепер змушують її повсякчас трудитися, було і є багато і багато.
Той, крім основного свого заняття-чинбарства, яким заробляв родині на хліб, ходячи мандрівним "бундарем" село від села, залюбки вирізав, вифантазовував з липи, з верби, з трепети "ружні забавки" — коней, ведмедів, птахів,— роздаровував їх направо і наліво дітворі, Володимир Іванович ходив його, того бундаря-чинбаря, старими стежками. Хоч ніхто не запам'ятав його імені-прізвища, зате казали: був згорблений, добрий... був Бундар, і була радість у дорослих і малих від давніх його вже призабутих статуеток.
Той був вівчарем, ціле літо перебував на полонинах, але ранньою весною завжди знаходив час, щоб ходити по селах і нащеплювати людям груші і яблуні, знаючи живлющі таємниці садового вару із смерекової живиці та ще з якихось там компонентів. Під його садовим ножем ні одна гілка не всохла, прищеплені груші і яблука вкривали свої гілки плодами густо і медяно. Ще й дотепер то в цьому селі, то в тому, то в десятому (а одного разу аж на Поділлі) люди показували Володимирові Івановичу грушу, старезну й високу, яка родила "дзбанки", і казали: її нащепив той чоловік.
Той ходив весіллями старостувати: це була тяжка робота, особливо восени, бо тут же треба власну картопельку копати, зерно кинути в грунт, отаву викосити, а люди, однак, на всі його турботи не зважали, в одно кликали і кликали в старости: весілля під його рукою не забувало ні тієї хвилини, коли настав час молодій поплакати, коли треба молодих зерном і цукерками обсипати, коли дати знак, щоб дорогу барвінком встеляти; старий староста не забував у весільному обряді жодного слова, танцю, руху, співанки, погляду; він був великим артистом, може, навіть більшим, ніж ті, які грають на сцені, бо грав він сам і примушував грати інших... грав, примовляв, пританцьовував, припрошував і при тому по-селянському журився, що цьогоріч жито не вродило, бо стояла посуха, а дітям, крім їжі, постолята треба розстара-ти і одежину; він і на весіллі носив у собі буденні свої клопоти, але весільні гості цього не знали, не сподівалися навіть, що він свої клопоти і свої хворощі носить із собою, і дивом дивувалися, що одного понеділка він раптом умер. Гей, як же він міг умерти, коли старі та молоді ґазди й ґаздині пам'ятають весільне його благословення і чують на своїх тепер уже сивих головах ваготу весільного хліба і його, старости, тверді, як підошва, долоні.
Той лікував травами людей; хата його, гбрище, стодола, ціле обійстя влітку і взимку пахли арнікою, підбілом, бабкою, рум'янком, заячою крівцею, малиною, липовим цвітом, ожиною, свербигузом і ще десятками інших сушених трав, корінням, зерном-насінням, квітками...
До нього, до цього лікаря-цілителя, ішли "всі гори і всі доли", як казали в селі Великому на Старосамбірщині. Не згубилось у безпам'я-ті і його ім'я — писався Іваном Голубцем. Добрі люди навіть показали на місцевому кладовищі могилу народного лікаря, яку Володимир Іванович змалював до свого блокнота.
Володимир Іванович стояв посеред могил, свіжих і давніх, забутих і доглянутих, посеред дерев, що врочисто і сумно шуміли кронами у високостях, посеред хрестів і пірамідок... стояв і думав, що все на світі минає, забувається, перетліває, навіть зло з плином часу втрачає свою оголену мерзенність, а рани, які воно спричиняло, загоюються, і лише ДОБРО вічне, незнищенне, бо творене воно душею недремною і діяльною.
Чи чуєте, як грає скрипка, що має тисячу літ?..
КВІТИ З ДУБОВОЇ ПОЛУМІНІ
Уже збігло багато років, як Косів провів її в далеку дорогу, а я думаю про неї як про живу і кожного разу, коли сюди приїжджаю, мимохіть шукаю її на вулицях; вона любила бувати серед людей, прислухатися, вступати в розмову навіть з незнайомими. Коли розповідала, що іноді нападає на неї нудьга, чогось їй раптом забракне, і забагнеться їй кинути глину, гончарний крут, а то й розпалене горно, і вона таки кидає все це і, мовби рятуючись від самотності, виходить за ворота. "Потопчуся, бувало, між молоддю в училищі, посеред робітників у керамічному цеху або у натовпі на ринку — і ніби води нап'юся. Вертаюся до свого круга — робота йде гладше. Я між людьми розгублювала свою журбу, а може, це й не журба, а радше незадоволення собою; люди знімали з моїх плечей ваготу, замість неї дарували легкість і прозорість, обдаровували чимсь, я й не знаю, як воно називається".*
В її лексиконі не було слів, як-от "натхнення", "муки творчості"; вона, напевно, не один раз їх чула, але ніколи не вживала. Коли, траплялося, кореспонденти запитували її: "А що нового, Павлино Йосипівно?" — то вона відповідала:
— А нічого, нічого такого не витворила,— й при цьому в її очах на самому дні спалахувала хитринка.— А робити — то щось таки роблю: кручу миски, жбани, глечики, куманці.
Робота для неї — це і є стан творчості. Вона не знала, що означають "творчі спади", "застої", "мовчанка". Ці поняття були для неї чужими. Вона любила повторювати стару приповідку: "Бог дає день, а в тому дні — роботи гори. Роби — не переробиш". Тому так багато залишилося після неї творів у різних музеях нашої країни і за кордоном, тому й досі в сільських і міських житлах надибуєш її таріль, куманець або жбан, на денцях яких стоїть підпис — Цвілик. Більшість щасливців, які користуються її виробами, навіть не підозрівають, що володіють шедеврами мистецтва. І, мабуть, так повинно бути. Прикладне мистецтво тому й називається прикладним, що воно поруч з естетичними функціями має цілком практичне призначення.
Вона належала до тих митців, про котрих ще за життя говорять — видатний. Спеціалісти, визначаючи етапи розвитку гуцульського народного мистецтва, і зокрема кераміки, називають в одному ряду з Олексою Бахметюком, Петром Кошаком, Йосипом Баранюком також Павлину Цвілик — нашу сучасницю. Це, так би мовити, класики народного гончарства.
Вона знала своє місце в почесному ряду славетних майстрів, хвалилася при нагоді дипломами і відзнаками (серед них були всесвітні), але слава для неї нічого не важила. Коли хтось із приїжджих шанувальників хвалив її, коли заходила про неї мова на зборах і засіданнях, вона, бідолашна, не знала, куди подітися.
— Де ж то можна,— нарікала,— так наговорювати на чоловіка. Хоч крізь землю провалися від встиду.
Інколи читаємо: такий-то письменник або художник побував у гостях у робітників, колгоспників, школярів і т. д. Павлина Йосипівна теж нерідко навідувалася до школи, але найчастіше бачили її серед учнів Косівського училища прикладного мистецтва. Та це не було празникове гостювання. Вона заходила в майстерню, де біля гончарних кругів працювали хлопці і дівчата, засукувала рукави, і починався непередбачений програмою урок: тому — покаже, цьому — підкаже; вона звертала увагу й на те, як учень брав глину. Коли ж помічала, що котрийсь з вихованців училища кидав глину на круг абияк (вона казала: "навідліть"), то в цьому вбачала мало не зневагу до себе, до глини, до гончарного мистецтва взагалі. Вона хитала докірливо головою, на її обличчя падала похмура тінь. Майстрові або викладачеві потім гірко виговорювала:
— Вчите їх премудростей книжних і техніки гончарної, а любові до діла, якому збираються присвятити життя, не прищеплюєте. Якщо в одного-другого нема любові до діла, то він буде схожий на надтріснутий глек. А яка користь з такого глека? Тільки деренчить. Глина оживає під чутливими, теплими пальцями; під пальцями холодними вона так і залишиться болотом.
І виходила геть.
Бувало, учні запитували, як стала кераміком, відповідала:
(Продовження на наступній сторінці)