Коли розійшлися послідні гості, Яць почувся таким щасливим, таким супокійним і здоровим, як ніколи. Якесь розкішне тепло розлилося по всім його тілі. Ані сліду недавньої пожираючої і гризучої гарячки. Сидів на лаві, опершися обома ліктями о стіл і стискаючи в обіймах свої справджені мрії, свій мільйон, що лежав ось тут в запечатанім мішку. Всміхався і повторяв якісь слова без зв’язки. Силувався пригадати собі щось, але довго не міг. Вкінці пригадав-таки, що треба би за гістьми двері позамикати, але не чув в собі настільки сили, щоб устати.
"Е, що там мені двері! — подумав. — Маю міліон, міліон, міліон!"
І, шепочучи ті слова, склонив голову на мішок з грішми й заснув. Олійний каганець стояв насупротив нього на столі і своїм мигкотячим огником надармо силувався заглянути йому в очі.
По хвилі тихо-тихесенько отворилися хатні двері і, осторожно ступаючи на босих пальцях, увійшов Мендель.
Приступив просто до сплячого, оглянув його, а відтак спокійно підняв вгору його лікті, виняв з-під них мішок і підложив кругле поліно, що лежало під лавою. Затим узяв мішок під паху і направився до дверей. Але швидко вернувся, взяв із стола каганець і поставив на землю, на котрій, ще відучора розстелений, лежав околіт соломи. Велика купа соломи лежала під лавою, на котрій сидів Яць.
— Так ліпше буде, — прошептав Мендель. — Сліду не лишиться.
І поквапно вийшов з хати, замкнув з сіней передні двері, вийшов задніми і засунув їх знадвору шнурком, прив’язаним до засува і протягненим надвір крізь дірку, проверчену в стіні. Засунувши засув, він шарпнув міцно і відірвав шнурок, так що кождому мусило здаватися, що й ті двері засунені були зсередини. А затим щез у пітьмі.
— Осторожне з огнем! — кричав протяжним голосом вартовий громадський, проходячи здовж улиці. Нараз кинув поглядом на хату Зелепуги, що стояла сприбоку, о яких сто кроків від улиці.
"Що до біса той старий хрін там виробляє? — подумав вартовий. — Чи ще в печі топить в таку пізну ніч?"
Але в тій хвилі думки його нараз перервалися. Могуче світло, що наповнювало хату Зелепуги, нараз величезними кровавими язиками вискочило на стріху крізь вікна, крізь двері, обхопило цілу хату, котра відразу запалахкотіла, як свічка ярого воску.
— Горить! Горить! — заверещав вартовий, що мав сили, і полетів до дзвіниці, щоби на ґвалт ударити в дзвони.
На другий день рано знов здвиг народу стояв коло Яцевої хати, тільки що замість хати було тепер чорне згарище: лиш глиняна четверогранна піч стирчала серед сумовитої руїни. З-під печі відгребли люди й напівперепаленого трупа Яця Зелепуги. Очевидно, небіжчик, пробудившися серед огню, хотів сховатися під піч, але не встиг се зробити. Запхався тільки половиною тіла; ноги і нижча часть тулуба стирчали з-під печі і сталися жертвою пожару. Зате лице, притулене до землі, і руки були зовсім здорові. В руках замість мішка з грішми держав грубе поліно.
— Нещасний! — міркували люди. — Певно, здрімався над грішми і зіпхнув каганець зі стола в солому. А коли збудився, то в нетямі, замість рятувати гроші, вхопив поліно. А гроші всі згоріли. Так-то вже, очевидно, сам бог не щастив єму з тим скарбом!
А труп Зелепуги лежав перед хатою, стискаючи ще й по смерті поліно в обіймах так міцно, що годі було його виймити. Його посиніле, перелякане лице звернене було до неба, немов з-поза тих судорожно затиснених зубів от-от і вирветься питання:
— Боже, невже ти все те бачиш? Невже се все — твоя свята воля?
________________________________
* Дивись на нього (євр.). — Ред.
* А, дурний мужик! (євр.) — Ред.
* Либаками звалися давніше в Бориславі ті, що при помочі кінських хвостів згортали з поверхності води, калюж та джерел бориславських виступаючу на них "кип’ячку" (т[о] є[сть] занечищений олій земний) і продавали її на смаровило до возів.