"Що їм з моєї потіхи, — думав, ідучи дорогою. — Ту треба по́мочі, не потіхи. От, коли б так мені докопатись кип’ячки на своїм полі, маєток зробити, — ну, тоді б і всіх їх можна притулити. Правда, швагер погано з нами обійшовся, але єго жінка й діти нічого не винні. Ні, ні, треба радити, треба шукати підмоги, чень то господь милосердний змилуєсь над нами".
В брудній, занедбаній і слізьми просяклій хаті швагрової знайшов Яць несподівано те, чого там, певно, не шукав, знайшов близько, — дотикальну ціль своїх мрій і змагань. Скарб природний, схований в його землі, набрав безмірно більшої вартості, відколи Яць почув, що скарб той потрібний йому не тільки для збудування церкви і справлення церковних апаратів, але також для притулення зруйнованої і збіднілої швагрової родини.
Його м’яке серце в одній хвилі всі ті справи пов’язало докупи міцними і тривкими вузлами. Відколи вияснилась йому ціль життя, то бачилось, що разом прибуло йому й сили, енергії і смілості, і, немов відмолоділий о десять літ, скорою ходою почимчикував до хати другого швагра, того самого, котрому ген-то жінка окропом ноги обварила і котрого через те в цілім Бориславі прозвали Недовареним. Жив він на другім кінці Борислава, під самим Ділом, де вже зовсім не було ґрунтів нафтових, і був справді заможним господарем. Тільки відколи його опарено, на ноги не статкував, ходив з костуром в руках і серед розмови часто сичав, коли зле вилічені рани починали його пекти і свербіти. Особливо перед кождою зміною воздуху чув в ногах великий біль і тоді бував злий та дражливий, немов голодний медвідь. На Яцеве лихо, якраз сьогодні була така пора.
— А, швагерок коханий, ссс! — крикнув Недоварений, здалека запримітивши на ходу Зелепугу. — А яке-то лихо несе тебе до мене, ти, душе жебрацька, а? ссс!
Яць Зелепуга тільки головою покивав. На висотах своїх мрій і замислів він чувся недосяглим для такого роду привітань.
— Ей, швагре, швагре, — сказав, наблизившись і припіднімаючи кучму, — чи много-то я тобі порогів наоббивався за жебраним хлібом, що так мене вітаєш? Фе, встид тобі, що так дуже розгордівся своїм багацтвом!
— Дивіть, який мені навчитіль, ссс! — крикнув Недоварений. — А я голову свою даю о заклад, що ти таки за якоюсь жебраниною приходиш. Чим дужча у жебрака нужда за плечима, тим більше фуми на язиці. Ану, скажи-но, чого ти притриножився?
— Привели мене сюди дві справі, — сказав спокійно Зелепуга, сідаючи на колоді насупротив швагра. — Одна справа не моя, але швагра Чаплі.
— Того жидівського заплечника і п’яниці! Знаю, знаю, пропив послідну крихту розуму, продав жидам решту ґрунту, а тепер пропиває гроші в Дрогобичі. Так єму, дурневі, й треба.
— Що ж, я про него й не говорю нічого, нехай єго бог судить. Але єго жінка — се ж вашої і моєї небіжки сестра! І діти дрібні, що вони кому винні? І всі лишилися без хліба, без батьківщини. Що з ними буде?
— А що то мене обходить? Чи я їх батько? Чи на мні лежить обов’язок о них старатися, ссс?
— Але ж бійтеся бога, пане швагре! — скрикнув Яць. — Чень же не дамо власній крові марно загибати? От тілько що був я там — содома, кажу вам. Стара плаче, що аж серце краєся.
— А нехай собі плаче! — злобно відказав швагер. — Поплаче та й перестане. Моя хата скраю, я нічо не знаю. Не моє просо, не мої воробці, ссс!
Говорячи се, раз у раз сичав і стискав зуби. Здавалось, що чужі терпіння робили йому в тій хвилі якусь особливу, дику приємність.
— Ну, се одна справа, — сказав, хвилю перемовчавши, Недоварений. — А яка друга?
— Бог з вами, — відказав Яць. — Бачу, що я з своїми справами не на ту вулицю вибрався. Ліпше дати спокій тій розмові.
— О, бачиш єго, вже злий, ссс! Чисто жебрацька натура. Відмов єго претензії, то вже зараз пісний вид зробить та й мамляє: біг заплать і за те! А в дусі собі думає: щоб тебе чорти вхопили! Ну, ну, говори, яка друга справа. Хочу знати, ссс!
— Щоб ви не думали, що я направду злий, то й скажу вам. Купіть собі мій ґрунт на Волянці, чотири морги в однім куснику. Дешево вам продам.
— А мені пощо того ґрунту на Волянці?
— Як то пощо? Грунт до ґрунту, все придасться; хоч би мав і облогом лежати, то бодай коні попасете чи віднаймете кому під овес, все-таки дохід буде.
— А чому ж ти сам тої штуки не зробиш?
— Зробити б то я зробив, тілько що мені тепер грошей треба.
— Нащо тобі грошей? Певно, не стало за що пити, та також грунт продаєш? Ех, ви, жебро́то неполатана! Ту мені вертить, щоб тамтому помагати, а ту й сам не ліпший від него, ссс! Ну, кажи, нащо тобі грошей?
— Ет, що я вам буду говорити! Се вже моя річ.
— Не хочеш ти зо мною говорити, то й я з тобою не буду.
І Недоварений засичав і відвернувся.
— А коли не хочете ґрунту, — сказав, нічим не знеохочуючись, Яць і понизив голос, — то знаєте що: вступіть зо мною до спілки.
— До якої спілки?
— Ну, виджу, що вам все треба сказати. Тож слухайте! В тім ґрунті, що вам моя небіжка відступила, жиди викопали жерела кип’ячки, от уже рік черпають і маєток роблять. Напосілися й на мій кусник, що з тамтим межа в межу: певна річ, що і в нім мусять лежати такі самі скарби!
— Ну, і що з того? То й продай їм!
— Чи так гадаєте? — звільна сказав Зелепуга. — А я гадаю, що то був би гріх. Дав бог скарб в наші руки, тілько троха потрудись, і бери, і черпай, — ні, ми мусимо задарма віддати його жидам, а самі йти до них на службу!
— Ха, ха, ха! Скарб! Ссс! — засміявся і засичав с болю Недоварений. — Що то за скарб: проклята ропа вонюча! Чоловікові християнському гріх навіть нею бабратись. То жидівське ремесло.
— А не гріх християнському чоловікові копати і черпати єї в наймах у жида?
На се Недоварений не мав відповіді, — очевидно, правда била в очі. Та все-таки знайшов з другого боку зачіпку.
— Ну, ну, не дуже ти решетись! Відки знаєш, що саме на твоїм грунті кип’ячка? Я думаю, що коли жид сумежний грунт перерив, то і з твоєго давно вже до єго ям усе стекло.
— А я думаю, що жид чує, де можна покористуватись, і недармо мені пороги оббиває, щоб єму той ґрунт продати.
— Е, і жид так само насліпо шпекулює, як ти. Ну, але чого ж властиво хочеш від мене? До якої спілки мене кличеш?
— Хочу сам копати на своїм ґрунті і єм певен, що докоплюся кип’ячки. На копанє треба буде со сто ринських, а у мене тепер свищи в хащі! От я й думав...
— І не думай навіть, ссс! — перебив його Недоварений. — Дурна твоя шпекуляція, а я і грошей не маю, і охоти не маю вдаватися в такі хисторії. Ще жиди на мене роз’їдяться, то й що їм значить спалити мене або й забити? Хто їм ту дасть раду?
Яць Зелепуга сумно звісив голову: була рація в послідніх швагрових словах. За тих кілька літ жиди в Бориславі сталися силою. Раз у раз напливаючі хвилі всякого суспільного по́тереб’я зробили неможливим ніякий лад в громаді. Перекупства, споювання і шахрайства здеморалізували уряд громадський і зробили його послушним знарядом в руках багатших жидів. Поліції не було ніякої. Жиди робили, що хотіли, а повітові уряди дрогобицькі, мабуть, і рукою махнули, почуваючи свою неспромогу завести в Бориславі який-небудь тривкий порядок. Тим-то й не чувся ніхто безпечним свого добра, а навіть життя. Часті нещастя в ямах уходили властивцям безкарно, а до тої рубрики "нещастя в ямах" зачислювано багато дечого й такого, в чім перелякані бориславські люди бачили очевидні злочинства і забійства.
— Так, значить, гадаєте, що з того нічого не буде? — запитав Яць швагра.
— Розумієся, що не буде, — відказав той далеко вже м’якшим голосом, ніж уперед. — Бо скажи ти мені, чи то твоя, чи то наша, хлопська, в тім голова? А найгірше то, що треба би війну починати з жидами. Ні, ні, нічого з того не буде.
Зелепуга ще хвилю посидів на колоді зі звішеною головою, але звільна погляд його прояснився, голова піднялася, він встав і, стукнувши паличкою об землю, сказав наупір:
— А я вам кажу, що таки буде! Хоч би мені прийшлося головою наложити, а я свого доконаю. Пристаєте до спілки?
— Йди, йди, старий безуме! — відказав йому швагер. — Досі я думав, що ти тілько дурний, але тепер бачу, що ти пропив і тоту крихту розуму, що тобі мати дала.
— Так не йдете до спілки?
— Ані мені сниться.
— Воля ваша. І без вас обійдемось. А я вам кажу, що пожалуєте того.
І, не вклонившися, рішучим кроком пішов до своєї хати. А швагер довго ще сидів на приспі і думав:
"Гм, дурень той Яць, бо дурень. Сам хоче копати і ще й мене до спілки тягне. Знаю я, що ті спілки значать. Позич йому гроші, одні проп’є, другі закопле, от тобі й спілка! Ні, на таку полову ти мене, братчику, не зловиш, ссс!"
"А тамтій жеброті справді допомогти треба, — думав дальше. — Добре Яць каже: що винна жінка, що винні діти, що такого батька мають? Треба там буде навідатись до них сьогодні. Треба буде з старою порадитись, баба такі річі все ліпше зробить, ніж хлоп. От нещастє! Розпилася бестія, і з пам’яті його вибило, забув, що родину має!"
І засичав, пригадавши собі, що і з ним могло бути те саме, коли б його жінка не була окропом обварила.
(Продовження на наступній сторінці)