Але інші душі були прості тіні, то й не могли нічим допомогти йому. Лиш він один між ними був сильний. Тож, ухопивши чортівську дрючину, заважив нею в діру так здорово, що аж склепіння затріщало і відразу викришилася в ньому величезна діра. Крізь ту діру видно було долішній поверх пекельний. Се була також величезна рівнина, по якій, мов звізди на небі, були розсіяні незліченні великі огнища з приставленими до них кітлами, ще більшими, як панви в солеварні. Між огнищами, як величезні чорні гадюки, снувалися незліченні ріки і потоки плинної смоли, видаючи з себе досить приємний і дуже здоровий на груди смоляний запах.
— Чи бачите їх? От бестії чортяки, як вони собі тут приємно устроїли свою домівку! — крикнув Русин. — А ви, бідні душі, дзвоніть зубами від холоду та душіться тут у смердючих болотяних випарах! То така в пеклі правда? Го, го, панове анциболоти, ми вам не жаби, щоб у болоті сиділи! Годі вам підіймати нас на кпи! Раз уже чоловік дістався до пекла, то бодай пекельна справедливість мусить йому бути! Гей же за мною, кому тут негоже! — крикнув до грішників і з дрюком у руках скочив крізь діру в долішній поверх. Як непроглядна хмара, поперлися за ним грішні душі, наповнюючи все пекельне підземелля невимовним пискотом та свистом.
— Гей, а се що? — заверещав один чортяка, що стояв біля найближчого кітла і підкладав огонь під котел та доливав до нього смоли, в якій, мов галушки в окропі, плавали та булькотали грішні душі.
— А ти, проклята машкаро, — крикнув до нього Русин, — то ти тут собі забавки робиш, а про нас ані тямки? А се по-якому, га?
— Гевулт! — заверещав по-жидівськи чорт, бачачи діру в стелі і ті грішні душі, що товпилися крізь неї вниз. I чорт ухопив свою здоровенну лопату, якою мішав смолу в кітлі, і замахнувся на Русина. Та Русин не дожидав удару, але, поки ще чорт устиг гаразд замахнутися своєю лопатою, вцідив його своїм дрюком так здорово по макоїдах, що чорт перевернувся горілиць і покарбулявся ще пару кроків узад, поки не впав у смоляну ріку, в якій тільки затріпотав ногами. Інші чорти від сусідніх кітлів завили з жаху дивними голосами, бачачи пригоду свого товариша; деякі кинулися було йому на підмогу, але що солідарність не належить до чортівських чеснот, то зараз же й махнули рукою і, мов чорні хмари, покопотіли, хто куди бачив.
— Добре йде, лиш голову набік несе! — кричав регочучися Русин, бачачи ту їх утеку. — Ну, а тепер побачимо, що вони тут варять у тих кітликах.
Наблизився до першого кітла і, аж нахилившися над його берегом, почув якийсь тихий глибокий зойк, мов шемріт кипучого самовара. Вслухавшися ще ліпше, пізнав, що се — людські стогнання, що доходили до нього десь немов із глибочезної глибини.
— Гей, хто там? — кричав Русин, нахилившися над кітлом, у якім кипіла-клекотіла смола. — Всякоє диханіє да хвалить господа! Чуєте там? Озивайтеся.
— I ми хвалимо! I ми хвалимо! — пискотіло щось із глибини.
— Випливайте наверх, бідні душі! — крикнув Русин, але душі не випливали, тілько все пискотіли.
— Господи, змилуйся! Господи, змилуйся!
— Ага, то бачу, — ви самі руснаки! — жартував Русин. — Без божого змилування навіть пальцем не рушите, хоч вам пекельна смола вухами ллється. Ану но, кому там негаразд, хапайтеся мойого дрюка, я вас повитягаю!
Пискотіння затихло. По хвилі Русин ухопив обіруч за дрючину і почав тягти догори. Ані руш! Дрючина немов примерзла до дна котла. Ще раз попробував, аж зуби закусив — куди тобі, ані не рушить!
— А там що за дідько такий тяжкий? — крикнув Русин, спльовуючи в долоні.
— Гріхи наші! Гріхи наші! — мимрили грішні душі в смолі. — Господи, змилуйся, відпусти нам наші гріхи!
— Во ім’я отца, і сина, і святого духа! Ану, догори!— крикнув Русин, і дрюк з наліпленими до нього душами легко, як пірце, вилетів у повітря, аж кипуча смола оббризкала Русинові всю крисаню. Обтріпалися грішні душі, мов мухи, видобуті з води, і, глибоко зітхаючи, полетіли вгору.
— Кому гаряче, нехай іде охолодитися! — мовив їм Русин. — Бачите он ту діру в стелі! А я піду до інших кітлів.
I йшов Русин зі своєю дрючиною від кітла до кітла, витягаючи намучених грішників і випускаючи їх на холод, аж усі чортяки завили з лютості і обурення на таке заворушення пекельного порядку.
III
До найстаршого чорта, Луципера, прилетіла ціла юрба чортів, кричачи і падькаючи на Русина.
— Ваше величество, — кричав один, — прийшов тут до нас якийсь гайдамака і збунтував нам усе пекло.
— Мені відібрав паличку і самого мало не скалічив, — стогнав другий.
— Діру в стелі провертів і порядок нарушив, — галякав третій.
— Мені десять зубів вибив, — гугнявив четвертий.
— Душі з кітлів повитягав, — падькував п’ятий.
— Що се за гайдамака? — питав зачудуваний Луципер.
— Або ми знаємо? Якийсь Русин, — відповіли хором чорти.
— Що ви верзете, недоріки! — гаркнув на них Луципер. — Хіба не знаєте, що від р. 1860 niema Rusi?* А коли її нема, то й русинів ніяких не може бути. Може, се якийсь москаль.
— Ні, ваше величество, ми москалів знаємо. То Русин.
— Верзеш нісенітниці один з другим. Русі нема, то й Русина ніякого не повинно бути.
— Що ж нам робити, коли єсть? — простогнали чорти. — Та й ще такий здоровенний і страшний!
— Не сміє бути, і шабаш! — грізно крикнув Луципер. — У наших пекельних реєстрах нема такого народу, то й пекло не може приняти нікого такого, хто признається до того народу. Розумієте?
— Розуміємо! — сказали чорти.
— Хто знає, може, то який побожний підступ тих паничів із неба! — мовив далі Луципер. — Вони на всякі штуки хитрі, особливо відколи ми дали їм відчіпного — кількох єзуїтів. Може, то вони навмисно утворили такий привид, таку мару, таку фікцію і наслали її сюди нам на клопіт. Але не діждете тішитися, панове! — і він своїм здоровенним п’ястучищем погрозився в напрямі неба. — Агей, біжіть усі щодуху і випросіть мені того гайдамаку з пекла за двері. I накажіть йому остро, аби не важився вертати сюди більше!
Як вихор кинулися чорти сповняти накази свого володаря.
— Ей, хахол, — гукав один здалека.
— Брацє русінє! — кричав другий зблизька.
— Чловєку! — гримнув третій над самим вухом Русина, який усе ще працював та мучився, витягаючи душі з пекельних котлів.
— А чого вам? — запитав Русин.
— Будь ласкав, забирайся звідси! У нас нема місця для тебе.
— Як то нема? А де ж моє місце?
— Де хочеш, лише не у нас. Іди собі хоч до пана-бога! А пекло не для тебе.
— А прошу панів, чому ж ви мені се не сказали швидше? Даремно чоловік напрацювався, роблячи тут у вас порядки. А що мені буде за мою роботу?
— Іди лише, йди, вже ми тобі при виході заплатимо, що тобі належиться, — уговорювали його чорти.
— Га, що ж, коли йти, то йти, — мовив Русин і, не випускаючи з рук чортівської дрючини, окружений цілою хмарою чортів, полетів до пекельної брами.
— Ну, якої ж ти заплати хочеш за свою роботу? — запитали чорти, коли Русин зупинився у брамі і, впершися, мов віл рогами, не хотів іти далі.
— Знаєте що, — мовив Русин, — живуть там на світі три великі доктори, що мене лікували за життя. Хотів би я тепер побачити їх на хвилину і сказати їм пару слів. Приставте їх мені сюди живцем.
Чорти глипнули по собі, пошептали щось, і зараз три з-поміж них знялися і полетіли в безмежні простори. Не встиг іще Русин оглянутися гаразд, а вже всі три лікарі, принесені за волосся, стояли перед ним з лицями, перекривленими смертельною тривогою. Якусь хвилину вдивлявся в них Русин напів з жалем, а напів з погордою, а врешті промовив:
— Ну, що, панове! Чув я вашу премудру орацію над моїм трупом. Спасибі вам за ваші турботи коло мого здоров’я. А замість подяки прийміть по слову правди. Ти, колего з правої руки, — дурень. Ти старався вичерпати мої сили, — сам умреш на вичерпання своїх власних. Ти, колего з лівої руки, лічив мене на стеклизну, — і сам зазнаєш її болів. А ти, пане протомедику...
Не договорив і, замість закінчення, плюнув пану протомедикові в лице, відвернувся, натиснув крисаню на ліве вухо і потюпав угору до райської брами.
IV
Важка була дорога, терниста і стрімка, і хоч здавалося, що райська брама ось-ось близенько від пекельної, так що лиш рукою подати, то коли прийшлося йти від одної до другої, Русинові видалося се безмірно важкою працею. Він ішов і йшов — здавалося, віки, тисячоліття, а брами раю як не було, так і не було. Сотки разів ослабало його тіло, не ставало духу в груді, тьмилося в очах і зневіра кліщами стискала серце, але його тверда воля, ота стара руська упертість, усе наново попихала його в дорогу. Нарешті, задиханий, утомлений, ледве живий, він застукав до вузької небесної фірточки.
— Хто там? — запитав ізсередини святий Петро.
— Я, Русин, — відповів наш герой.
— Русин... Русин... Русин, — муркотів святий Петро. — Чекай хвилину, нехай я лише загляну до твойого кондуїту. Е, братку, та бо ти гайдамака!
(Продовження на наступній сторінці)