«Як пан собі біди шукав» Іван Франко

Читати онлайн казку Івана Франка «Як пан собі біди шукав»

A- A+ A A1 A2 A3

Швидко по весіллі вона захорувала і вродила синка. Коли прийшла до здоров’я, погнали її враз із мужем на панський лан. Положила дитину до кобелі і пішла. Клала її разом з кобелею в борозду і обставляла довкола снопами, аби лежала в тіні. Жиючи вісім літ у дворі, відвикла від тяжкої праці; жала кепсько, поволі і мучилася при тім дуже. Польовий, котрий віддавна мав її на оці, тепер, коли була жінкою другого, дуже часто заохочував її до праці ударами канчука; жала, поливаючи сльозами колосся. Польовий не пускав її до дитини, яка плакала в кобілці до розпуку і рвала своїм голосом її материнське серце. Муж її не любив, дитину її ненавидів і, коли прийшла зморена і освягла, докучав їй тим, чому не була винна, або бив її за леда слово. Так плили її літа, ті молоді літа, котрі в житті чоловіка звичайно бувають райським огородом серед нужденних піль і пустирів.

За два роки почорніла, висохла, збридла так, що годі було пізнати її. Погасли живі іскорки в її очах, сміх утік і і уст. Почала напиватися. Такою бачив її не раз панич, коли вернув зі шкіл на вакації. На панщині співала розпусні пісні, сміялася, відбираючи удари канчуками, а відбирала їх немало, хоч польовий уже без гніву і завзяття підганяв її, чи то махнувши на неї рукою, чи то з іншої якоїсь причини, про котру йшли голосні бесіди в селі і в дворі.

Бачив також панич її дитину, тоту нещасну, опущену і занедбану дитину. Лазила довкола хати, брудна, замурзана, в одній сорочині, обливаній щодень борщем і посипуваній порохом, лазила, то плачучи жалібно з голоду, то знову муркотячи щось собі і співаючи підносом та з подивом і страхом витріщаючи свої великі, гарні, сині оченята на кождого прохожого. Яким глибоким болем проймає тепер ще панське серце сама згадка про ті очі, такі подібні до його власних! Живо, з убійчим упором стає перед ним думка: "Адже ж се був мій брат! Де він тепер? Що з ним сталося?"

— А, знаю! — відповів сам собі на те питання з тою самою поражаючою ясністю. — Там він на печі лежить, я бачив його вчора! Знаю, знаю,— додав, згадуючи його історію. Коли дійшов до десяти літ, узято його до двора за підпасича. Пас телята, потому корови в лісі, а коли раз погубив худобу і вернув з одним лише батогом до двора, ко́пнув його розгніваний завідатель у груди чоботом так, що відразу почав плювати кров’ю, а потому казав його ще висікти канчуками. Не встав від того дня,— отець і мати понесли його з плачем на ношах до хати. То було перед двома роками.

I пан в одну мить скочив на припічок і поглянув у темний кут на великій глиняній печі. Під брудними шматами лежав там другий кістяк посеред убійчо смердючого повітря. Лице подовгасте, висохле, віддавна немите, лише очі, великі, сині, майже зовсім уже вигаслі, недвижно поглядали на стелю. Ані голосу, ані стогнання не було чути, лише рідкий, тяжкий віддих підносив груди. Ноги були вже холодні. Очевидна річ, що остатня іскра життя ледве вже тліла в тім до решти виссанім тілі.

— То твій брат! — крикнуло щось внутрі у пана так голосно, що він перелякався того свойого власного, внутрішнього голосу.

I, відчуваючи серцем усе те, що ті люди перетерпіли в своїм житті, відчуваючи як близький, як коли би вони були частиною його самого, він почув, як холодний піт краплями виступав на його чолі. Тільки тепер він пізнав, що єсть біда, пізнав, що вона таке. Не сам біль тілесний, не гризота сумління, не знеохота, безнадійність і розпука, але все разом — ті рухи хробака, настоптаного ногою, те ламання і нидіння живої людини під важкими колесами суспільної несправедливості.

— Боже мій! Досить, досить того виду! — зойкнув пан з глибини душі і кинувся до конаючої невісти, яка знов почала кашляти.

 

VII

Довга тінь закрила віконце; дерев’яним костуром застукано о шибу.

— Гей, Грицьку, ти ще дома? — кликав знадвору голос отамана.

— Дома,— відповів пан.

— Збирай же ся на панське, сіно возити!

— Не можу,— відповів пан.— Жінка моя конає, дитина вмирає.

— Покидай їх, нема часу! — крикнув отаман.

— Як же ж покидати близьких смерті?

— До сто чортів,— крикнув отаман,— нехай і без тебе здихають, а ти йди! Пам’ятай, що як другий раз тут прийду, щоб я тебе вже не застав!

Отаман пішов, а пан стояв коло вмираючої, як оголомшений, дивуючися сам собі, в який спосіб він назвав її своєю жінкою, для чого відізвався на поклик "Грицьку", для чого не дав отаманові пізнати себе яко пан. Стояв так довгу хвилю, подав води хорій, поправив лахмани на хлопцеві, що вже ледве дихав, хотів ще щось робити, сам не знаючи, що має робити, коли втім скрипнули двері і ввійшов отаман.

— Ти ще тут? — крикнув він замість поздоровлення.

— Але ж... Але ж...— простогнав пан, чуючи, що дрижить перед своїм власним слугою.

— Я тобі казав, лайдаку, йди! — крикнув отаман і щосили вдарив його костуром по плечах, потому вхопив за волосся і поволік від постелі до сіней. Пан ішов, як неживий, ані не думав супротивлятися.

— Бери шапку і вила! — крикнув отаман і, вдаривши його в карк так, що йому аж свічки в очах засвітилися, попхнув його вперед себе.

— Грицю! Грицю! — почувся з нутра хати протяжний, жалібний голос.

— Марш, нехай здихає стерво! — крикнув отаман.

Похиливши голову, як віл під обух, з вилами і граблями на плечах пан вийшов на вулицю.

Вулиця була пуста. Сонце вже високо підійшло. Очевидно, всі вже пішли на панське — він був остатній. Почав бігти, гнаний якимось глухим звірячим страхом і прокльонами отамана, а в душі його ненастанно лунав страшний кашель і крик конаючої: "Грицю! Грицю!"

На луці вже кипіла робота, шелестіли вила, обертаючи сіно, ішли розмови, жарти, чулися навіть співанки. Завідатель ходив по луці, розставлені гайдуки з канчуками пильнували працюючих і підганяли лінивих.

— Га, прецінь і сей кум іде! — крикнув завідатель, побачивши пана. — Вітайте, куме! Ви, певно, ще не по сніданю! Гей, хлопці, дайте-но йому сніданє як належиться!

В одній хвилі гайдуки кинулися на пана і повалили його на землю. Один сів йому на голові, другий на ногах, а два почали молотити канчуками. Завідатель сміявся і похвалив їх зручність.

— Ну, а тепер, покріпившися, марш до роботи! — сказав весело завідатель. Пан мовчки взявся до праці. Не думав ні про що, добував останків сил, щоби зрівнятися з іншими, але не міг.

— Е, як бачу, куме, ви нині не в гуморі! — крикнув над ним пан завідатель і скропив його канчуком. — Скорше, скорше!

Спотілий, змучений, ледве живий, грабав пан сіно, нічого не мовляючи, нічого не думаючи, як машина. Одне лише слово повторяв, те саме, що ще вчора здавалося йому підлою брехнею, а нині набрало для нього так величезного значення:

— Біда! Біда! Біда!

А коли врешті, в хвилі найвищого змучення, пан думав, що тут упаде без духу посеред луки і не встане більше, коли вже руки, ноги і груди рішуче відмовляли служби, завідатель крикнув нараз:

— Досить, ідіть їсти!

Самі випали з рук панових граблі, самі опустилися руки, він усів на тім місці, де стояв, і не говорив нічого, лише віддихав і шептав:

— Боже, чи ще не досить?

Кілька селян зблизилися до нього, розпитуючи про жінку і дитину. Пан мовчав, хмарний. Зрозуміли його і, киваючи головами, шепотіли:

— Со духи праведними упокой їх, господи!

Якась милосердна душа ввіткнула йому в руку кусник чорного разового хліба, печеного з помішаних останків муки житньої, ячмінної, вівсяної і стоколоси. Пан був голодний, то й, не надумуючися, почав гризти той твердий хліб. I разом з хлібом якесь огірчення, обезсилення й роздражнення опанувало його. Досі він неясно якось представляв собі своє положення і вірив, що все те або страшний сон, або лише хвилева проба долі, кара за його твердий упір, і що леда хвиля якимось чудом усе зміниться і він верне на своє давнє місце. Але, коли попоїв хлопського хліба, що каменем заляг у його жолудку, та віра почала розпливатися в нівіщо, і він почав розуміти, що те, що сталося вчора, вже не відстанеться ніколи... "А до тої хати ввійшов ти на те, щоб більше не вийти з неї", — пригадалися йому слова дивного молодця, і він похилив голову, як засуджений злочинець, і сидів у німім остовпінні.

Не жаль йому було за минувшиною, та проте теперішність боліла його ненастанно, тягом, як болить хробачливий зуб. Нараз здригнувся і напружив слух. Тут же за ним на копиці сіна сидів завідатель, занятий живою розмовою з завідателем сусіднього маєтку, який перед хвилею приїхав на коні. Говорили по-німецьки, очевидно не боячися, щоб їх хтось підслухав, і знаючи, що жаден мужик по-німецьки не розуміє.

— Коли ж купуєте те село? — питав чужий завідатель місцевого.

— Перед новим роком тяжко буде.

— Ов, а то чому? Прецінь здавалося мені, що капіталу вам не забракне.

— В тім-то й клопіт, що не стає ще двох тисяч до заплати з контракту.

— Через літо і осінь, певно, заощадите таку суму.

— А, розуміється. Урожаї маємо гарні, сіно також гарне. Можна буде продати сто кірців пшениці для себе, ну, і сіна півстирти можна буде на моє нове господарство відставити. Я вже з властителем умовився.

— Ну, то для чого ж хочете зволікати до нового року?

— Бо то, бачите, в тім сільці нема лісу з будівляним деревом, а тут узимі зачнуть рубати, то можна буде яких двісті сосен для себе відложити. Прецінь знаєте, як там усі будинки занедбані.

(Продовження на наступній сторінці)