— Те, що чуєте. Десь одна наймичка підгледіла Мошка вночі, як сипав із якоїсь флящини якісь кроплі до тої фляшки, в якій держить для вас горівку і з якої не дає нікому, крім вас.
Настала важка мовчанка. Юра чув, як щось стискає його за серце. В ухах у нього шуміло, мов чотири вітряки. Серце товклося прискорено, аж боляче в грудях. Ціле тіло дрижало.
— Я би вас одно просив, дєдику,— мовив далі Василь. — Я зладжу візок, сідайте, поїдемо до Жаб’я до дофторя. Най вас огляне, скажете йому, як вам є,— що він на се повість.
Юра пристав на се. Поїхали. Лікар, старий практик, лиш глипнув на Юру і буркнув:
— П’єш?
— Та бог має що та й за що пити, панчику пишний! — мовив Юра, кланяючись.
— А чого ж приходиш?
— Та то не я, то от син...
— А йому що?
— Та йому, богу дякувати, нічого, він лише задлі мене.
— Задлі тебе? А то як?
Тут Василь виступив наперед, поклонився і почав говорити, що чув у селі.
— Слухай, хло! — мовив сердито лікар. — Ти мені харамана не гни! Знаєш, то кримінальна справа, якби показалося се правдою. Присягнеш на те?
— Та госпідку! — мовив переляканий Василь. — Я сам при тім не був, видіти не видів, то як мені присягати?
— А ті, що тобі се говорили, присягнуть?
— Або я знаю? Присяга — страшна річ. Хто сам на очі не видів...
Лікар довго оглядав Юру, велів йому роздягтись, навіть сорочку скинути, клав його на лавці, обертав на різні боки, стукав у груди і в плечі, оглядав язик, розпитував і крутив головою, бурчав та плював, а далі велів дати собі ринського і відіслав Юру додому.
— Стидайся, старий! Маєш сина, маєш унуків, а записуєш себе жидові! Зараз верни до сина, з жидом не заходи собі більше, його страви не їдж, його горівки не пий, а заживай оте лікарство, що я тобі запишу. А за тиждень прийди знов.
Юра послухав, не говорячи Мошкові ані слова, перебрався до сина, але за тиждень, ані за місяць до лікаря не ходив. Він заживав лікарство, чув, що йому ліпше, руки й коліна перестали трястися, а йти до лікаря то знов треба наслухатися проповіді та й заплатити хоч корону. Пошкодував грошей.
Мошко також приняв Юрові переносини зовсім спокійно. Не ходив за ним, не розпитував, не переказував, але кілька день по його відході зробив із його хати хлівець на свої телята, збирав із поля, косив сіно і господарював на Юровім полі, як на своїм. А восени почали Василь і невістка намовляти Юру, аби розв’язався з жидом. "Обчисліться при людях, що видав на вас, зверніть йому, а ґрунтець і хату нехай віддасть". Юра пішов з тим до Мошка, але сей чемненько відповів йому, що він уже подав до суду, аби грунт і хату записано на його власність.
— Ба, а се по-якому?
— Ви мені записали, Юро.
— Я тобі? Але ж аж по моїй смерті. А поки я жию, то я своїй дідизні пан.
— А мій кошт, що я видав на вас?
— Я тобі зверну.
— Що ви мені будете звертати? Я вам не зичив. Я давав на рахунок грунту і видав більше, ніж той ґрунт варт.
— Мошку, що ти говориш? — скрикнув Юра, мов ужалений.
— А ви що собі гадаєте?
Перемовилися Юра з Мошком кількома острішими словами. Вибіг Юра з коршми і побіг до писаря, дав йому "баночку" і просив написати до суду на Мошка. Писар скаргу написав і вислав. Минала осінь. Жид зібрав з Юрового поля, виорав коло хати під огородину, переробив хату на стайню. Минула зима, минула весна. Жид почав орати на Юровім ґрунті. Юра з Василем зігнали жидових робітників зі свого поля. Жид вивів провізорію і виграв, Юру засудили на 10 банок коштів. Минуло ще пару місяців. Нарешті Юра діждався терміну в суді на свій позов. Станув Юра в суді, станув і Мошко. Розповів Юра всю справу, але промовчав про свою слабість та про чутку, що його Мошко потроху труїв, промовчав, бо боявся, що се кримінальна справа, а йому веліли би присягати. Мошка потвердив Юрові зізнання, показав контракт, легалізований у нотарія, показав рахунок того, що видав протягом року на удержання Юри, і показалося, що він видав ще більше, ніж варт був той ґрунт з хатою. Судія не входив ближче в розбір рахунку, не придивлявся, чи по правді оцінено Юрів ґрунт, йому досить було, що на однім і на другім документі була громадська печатка та підписи війта, присяжних і таксаторів. Даремно Юра божився, що Мошко не видав на його удержання й десятої часті того, що тут зараховано, що його грунт варт учетверо більше, ніж його оціновано. Суддя признав Юрову скаргу неоправданою і відіслав його, коли хоче, до дальшого процесу. Юра вийшов із суду розбитий, зломаний. Його син узявся потішати його.
— Ви, дєдику, не журіться. Що то значить косівський суд? Овва! Ми ще до Коломиї ходімо, а як там не знайдемо правди, то й до самого Львова, навіть до самого цісаря трафимо. Впадемо перед ним на коліна і все розповімо. Най цісар знає, як тут пани судять!
Юра хитав лише головою і не відповідав нічого. Де вже йому до Львова та до цісаря! Е, якби у нього давня сила! А тепер він старий, гостець по костях ходить. А Мошко має всюди плечі. Він багатир, надрав з гуцулів і не дбає. За ним адукати, за ним судії потягнуть, а за бідним гуцулом хто? Адже в Мошка таких самих годованців, як він був, ще тепер три в селі, а ось перед місяцем один умер, та й то не такий харлак, як він, а багатир на все село. Самої полонини за день не обійдеш! І все то тепер Мошкове. Що Юрі мірятися з Мошком!
— Знаєш що, синку,— мовив Юра до Василя, коли вони по нещасній розправі зайшли до шинку і поснідали. — їдь ти собі з богом додому, а я піду до Коломиї.
— Самі підете?
— А що ж! Пошукаю й собі адуката. Там, кажуть, є така щира душа. Допитаюся до нього.
Василь не догадувався, що в Юри зовсім не адукат на думці, повірив батькові, лишив його й поїхав додому. А Юра, проблукавши до вечора по Косові, над вечором вибрався з міста в той бік, як до Пистиня. Кілька знайомих гуцулів, що вертали з Коломиї, здибали його за містом на горбі коло каплиці, побалакали з ним, розпитали, куди й за чим іде. Юра все розповів їм. Але, дійшовши до лісу, коли зачало смеркатися, скрутив управоруч, лінією вниз, на Старий Косів та Монастирське, перехопився, ніким не спостережений, на противний верх і верхами, знайомими плаями та стежками, оминаючи людські оселі, зимарки та дороги, де можна було надіятися людей, поспішав до свойого села. Не спочиваючи ані хвилі, він над ранком опинився на версі, відки видно було його село. Тут, вишукавши на одній полянці оборіг з торішнім сіном, виліз на нього, зарився в сіно і, перекусивши та випивши горілки, заснув після тяжкої втоми і проспав увесь день.
II
Смеркалося. Кровава заграва, що, розітлівшися на заході, обхопила була все небо, починала звільна погасати, бліднути, зразу на сході, потім на середині неба, і лиш де-де огнистими платами висіла на хмарах та палала пурпуровою пожежею на снігових шпилях далекої Чорногори. Відтам потягало холодним вітром. Віковічні смереки від часу до часу вибухали голосним шумом, мов прокидалися з тужливої полудрімоти, і, неначе величезні птахи, напруго шелестіли всім пір’ям, зриваючися до лету: се одна-друга хвиля полонинського буйного вітру, що тяг горою понад верхами, впадала вниз і вривалася в їх темну гущавину.
Юра йшов довгий час верхом, плаєм, лишаючи село по лівій руці. Він уважно роззирався довкола. Черемош, що гадюкою вився здовж села, щез уже під густим завоєм мряки, білої, як молоко, і гладкої, як простелене полотно. Із хат, розкинених по верхах та збоччях гір, вився клубами дим, але голосів ніяких із них не було чути — вони були далеко від Юри. В селі видно було декуди світло. Нараз із одного верху затужила голосна трембіта; з другого верху їй відповіла друга; у Юри мороз пішов поза плечима. Перша трембіта заголосила знов — аж надто добре звісну йому мелодію — знак, що там, де трублять, у тій хаті хтось умер. Юра напружив зір і слух, щоб зміркувати, де се. Він зупинився на хвилю, слухав, а потім покивав головою.
— А-йи, а-йи! Не як, лиш так, що Олекса Пилип’юк. Мусить так, що він умер. Мошків годованець. Другий до місяця. І так само з ним було, як зо мною. Здоров чоловік був, а нараз ноги під ним почали дилькотіти, голова трястися, пам’ять його покинула, їсти відхотілося. Зовсім так, як мені. А-йи, певно, що се вже йому вічну пам’ять трембітають.
Він обхопив рукою топорець за своїм поясом і пустився йти далі. Звернув наліво, на стежку, що вела до села, і, роззираючись уважно, аби не здибати нікого, гуторив сам до себе:
— Нема старшої ради, нема! Вже як-сми наважився, так мусю зробити. То людоїд, не чоловік. За такого й гріха не буду мав. А втім, що? Нехай мене карають, нехай вішають! Хіба мені жаль життя? Що воно варто? Тепер як мене нетрудний обдер із усього! Але я помстюся! За своє й за людське! Досить нажерся, досить накривдився. Я більшу штуку вдам, як пани. Я покараю такого, що його їх кара не досягає. Я буду для нього карою божою. Нехай інші каються, на нього дивлячись.
(Продовження на наступній сторінці)