— Я не пожалую нічого, аби лише я чув себе безпечним. А то тепер і спати не можу, все здається: ось підпалять, і всі ми в хаті згоримо живцем. Пару разів уже й снилося мені таке, і за кождим разом я зривався зі страшенним криком і мокрий, як у воді вижмиканий.
— То недобрий знак, — поважно мовив о. Квінтіліан. — Видко, нашествіє духов воздушних. А против них треба твердого закляття. А молитвою і постом їх не прогониш. Пошукаю тої молитви, пошукаю, хоч досі ніколи не доводилось уживати її. Ох, тяжкі часи настали! Духи воздушні зворушилися і каламутять серця людські!
І він побожно завернув очі догори і перехрестився. А коли пан пішов від нього, він довго ще стояв і міркував, чи справді пан такий дурний і, не вірячи в бога, дійсно вірить у охоронну силу якоїсь молитви, чи, може, він і сим разом підіймав його на кпини. Тих панів ніколи не зміркуєш.
IV
Ой, несподіванки, ой, несподіванки впали на пана Суботу! Всю ніч його мучили страшенні сни: то він кипів у смолі — проклятий піп наврочив! — то пікся в огні і чув по всьому тілу страшенну спеку, поки не прокинувся, то збунтовані мужики клали його на землю і бралися приволочити його бороною. Ой господи! Що збудиться, то весь мов у лазні викупаний, а засне знов на хвилю, то знов йому всяка погань на сон набивається.
А рано, ще не світало, чує крізь сон тупіт коней, брязкіт ланцюгів, гейкання мужиків — ой господи, бунт! Ідуть руйнувати, грабувати, різати й палити. Зривається, — справді, на ганку купка мужиків, а за парканом на дорозі довгий ряд коней. Мужики стукають до дверей. Пан перехрестився і вийшов до покою, з якого вели на ганок скляні двері. Не відчиняючи дверей, він запитав крізь шибу:
— А чого вам треба, люди?
— Та на роботу приходимо.
— Як то на роботу? Хто вас пригнав?
— Та ми не худоба, прошу пана, аби нас гнати. Самі прийшли.
— Самі прийшли, — повторив пан, вухам своїм не вірячи. — Адже вчора клялися та зарікалися, що не підете, а сьогодні що вам сталося?
— Та то Дум’як оголосив по селі, що можна йти.
— Чому ж сьогодні можна, а вчора не можна було?
— То того пан не знають? Адже ми до вчора вірили, що панщина ще не скасована, що цісар дарував її лиш на пробу, чи схочуть хлопи добровільно панам і далі робити. То ми й постановили собі, — аби нас різали, а на роботу не йти, хіба під цісарським примусом.
— Ото дурні! Та й за те за рік скілько канчуків наїлися! Ну, а що ж сталося тепер, що приходите добровільно?
— Та вчора Дум’як був у місті та чув, як там витрублювали та вибубнювали, що панщина пропала навіки, а пани дістануть за неї сплату облігаціями.
— Ото новина! — засміявся пан. — Та чому ж ви мене не спитали, я се ще перед роком знав.
— Як ми мали питати, коли пан усе такі забурені ходили та на нас вовком дивилися?
Отак розв’язалося непорозуміння, і мужики, немов на лотерію виграли, пішли на роботу до пана, щоб заробити хоч на тютюн та горівку, а пан, урадуваний та розсмішений їх непорозумінням, вернув до покою.
Його жінка мала спаралізовані обі ноги, і вже отсе п’ять літ її возили в кріслі. Зрештою вона була весела, жартовлива жінка і в противенстві до свого чоловіка не боялася нічого, а особливо мужиків.
— Я їм нічого злого ніколи не робила, а не одного й рятувала з біди, то в мене сумління чисте, і ніхто мені не зробить кривди. А ти, — говорила до пана, коли сей жалувався, що по ночах мучать його страховища, — ти, видно, маєш нечисте сумління, то терпи тепер.
— Що там сумління, — нерадо бурчав пан. — Я також нікому кривди не зробив. А що карав, та в арешти саджав, та сікти велів — то се ж моє право, сього вимагала дисципліна, без сього би чоловік між тим хлопством за пса поваги не мав. Без того не можна було.
— Ну, то й задоволяйся тим, що мав колись повагу, а тепер не маєш.
Пана ся резолюція мало заспокоювала, та тепер, вертаючи з ганку до покою, де вже на столі стояла заставлена кава, він був веселий і реготався сердечно.
— Представ собі, Мілечко, хлопи до вчора не знали, що нам за панщину буде плачено.
— Не знали? То як же вони думали?
— Мабуть, думали: один цісар подарував, другий може відібрати. І все боялися, що як лише вони добровільно підуть до панів на роботу, то панщина верне знов, цісар велить їм робити на віки вічні. І для того воліли торік буки брати від вояків, ніж іти добровільно на заробок.
— А, господи! — скрикнула пані. — І так вони через свій недогад канчуків набралися! І ти знав се і не заспокоїв їх давно?
— Я знав? Хіба я знав, чого бояться? "Не хочемо йти на роботу, хоч нам які гроші давайте, та й не хочемо". Що ж мені було робити? І по інших селах було так само, і скрізь аж під ландсдрагонськими канчуками робили.
— О господи, господи! — зітхала пані. — А я то скілько наплакалася, скілько їх напросилася!
— І шкода було твоїх сліз і слів. Дурня і в церкві, а руського хлопа й на свободі б’ють. Він не доріс до свободи, любить ярмо так, як кобила батіг.
В тій хвилі почувся знов рівномірний стук кінських копит і знайомий голос воєнної трубки. Се приїхали ландсдрагони. Пан Субота, голосно регочучись, вибіг на подвір’я і привітався зі знайомим капітаном.
— Пане капітане, запізно прибули! — кричав він.
— А що сталося? — з жахом запитав капітан. — Я й сам боявся, щоб не було якого конфлікту.
— Та нічого, богу дякувати! — сказав пан. — Усе минулося, весь страх, усе роздразнення, вся їх упертість, усе се була тілько одна помилка. Представте собі!
І він почав капітанові виясняти, в чім було діло. Капітан також засміявся.
— Ну, такого б і не придумав! От іще фанатики! І дістали ж торік за своє! Ну, але позвольте, ще піду вашій пані ручки поцілувати.
— А я так раджу, пане капітане. Вашу компанію велю тут троха погостити, бо задурно їхала, і нехай вертає назад, а ви лишіться сей день у нас. І так ваша служба тут почислиться.
— Добре, — мовив капітан і, видавши компанії відповідну інструкцію, пішов до покою.
Привіталися з панею Суботовою, капітан випив каву, яку подала Галя, і тільки зачав оповідати якісь міські новини, коли служниця ввійшла і сказала пошепки до пана:
— Хлопи прийшли, прошу пана.
— Що за хлопи?
— Та так, із села.
— Чого хочуть?
— Та хочуть поговорити з вельможним паном.
— А багато їх?
— Та два... чи три.
— Проси їх сюди
За хвилю ввійшов Яць Коваль і Степан Чапля, сей остатній держав хліб під пахою.
— Слава Ісусу Христу, — сказали вони.
— Слава навіки… А чого ви, люди?
— Прошу вельможного пана, просимо хліб святий на стіл положити, — сказав Коваль.
— Кладіть.
— Просимо вельможного пана, чи позволите нам сказати те слово, задля якого ми сюди прислані?
— Кажіть.
— Отже, ми ловці-молодці, сім літ на лови ходили, до сього краю заблудили. Прислідили ми куницю.
— Ах, ви, драбуги! — скрикнув нараз пан, зірвавшися з місця. — Ви смієте?
— Ми ж просили у пана дозволу, — сказав спокійно Яць.
— І ви сміли приходити до мене з такою безличністю? Хто вас прислав?
— Вельможний пан знають так само, як ми.
— Де він? Кличте його сюди!
Дум’яка не треба було кликати. Він весь час стояв у передпокої і шептав зі своєю улюбленою Галею.
— То ти, Костю, направду робиш собі сміх з мене? — визвірився на нього пан.
В тій хвилі капітан устав з місця, підійшов до Костя і подав йому руку.
— А, Дум’як! — промовив до нього. — Ти вже на урльопі?
— За абшитом, пане капітане. П’ятнадцять літ treu und redlich* прослужив.
— Ви його знаєте? — запитав пан.
— Ну, якже, хто би не знав Дум’яка, що був Vordermann* у гренадерськім полку! Любимець усіх генералів. А ви чули, як він грає? Знаєте, бувши в Відні, заслухався, як грав Паганіні, та й почав собі ж на той спосіб. Варто послухати! Граєш іще, Дум’як?
— У мене тепер роботи багато, рідко коли і в неділю за скрипку беруся.
— Генерал від гренадерів дарував йому скрипку. Талановитий чоловік, шкода, що невчений. Але що ви тут за комедію показуєте? Бо я не зрозумів, що сей чоловік говорив і пощо вони хліб на столі поклали?
— Се у них звичайні обряди при сватанню, — сказав пан. — Я також зразу не догадався.
— При сватанню? Значить, прийшли пана-дідича просити на весілля?
— Дідька лисого на весілля! — скрикнув пан. — Прийшли сватати мою дочку за отсього опуда!
— Ви? Дум’як? — дивувався капітан.
— Так, пане капітан, до розказу. Я чесного роду, тепер вольний чоловік і господар, панна Галя мене любить, до панства її не тягне, і дала мені слово, що піде жити зо мною. От я й приходжу до пана-дідича зі сватами.
(Продовження на наступній сторінці)