– Браво, браво! – загули панотчики і поперли о. Ілію до стола, де лежав уже лист паперу побіч бляшаної, в цвіти мальованої таци. На папері на самім версі було написано великими буквами: "Въ пользу редакціи "Слова" жертвы, собраныи отцом Иліею в Д… О. Илія – 10 зл.". Під о. Ілією підписувалися інші, а на тацю почали сипатися гульдени та дрібняки. Всі ті гроші носили на собі сліди поту, немитих, важких, грубих рук, а не один такий папір, бачилось, досить у долоні здавити, аби покапала з нього гаряча людська кров, аби роздалися і цього стогнання та зітхання тисячів нещасних, замучених, що з тими гульденами та дрібняками по частці життя і серця свого уткнули в жменю панотчикові. А завтра ті криваві, потом і сльозами напоєні гульдени та дрібняки підуть на руки "благородних" редакторів та "іздателів-патріотів", котрі своєю чергою порозкидають їх любенько по шинках, кав’ярнях і інших, не менше, як самі вони, "благородних" місцях!..
По сплаченні контрибуції у всіх гостей мов гора з плечей зсунулася. Панотчики вернули до тарока, молодіж до танцю, старші дами до розмови про торішній сніг, – одним словом, усе знов пішло звичайним ладом, а з хвилевого патріотичного пожару навіть іскорки, навіть попелу не лишилося…
Була дев’ята година зрана, коли скінчилася забава, а гості, дрімаючи та протираючи сонні очі, роз’їхалися. О. Ілія не лягав усю ніч ні на волосок, але його патріотизм не дозволяв йому й тепер заснути, поки не напише листа до пана редактора "Слова" і не відішле йому зібраних учора грошей. Він засукав рукави, протер очі, що непослушно раз у раз злипалися, розмахнув руками, аби надати їм більше сили, і, взявши за перо, почав писати лист. Але липли очі і рука відмовляла йому щораз голосніше послуху. Замість "Благородный" написав "Брагородный", а замість "Редакторъ" – "Ледакторъ", а побачивши нараз обі помилки, розлютився і роздер папір. В тій хвилі роздалося за дверми в сінях шуркання чобіт о підлогу – знак, що хтось із села прийшов до єгомостя.
– Хто там? – крикнув гнівно о. Ілія, маркітний, що "мара якась темлює тими хлопами тепер, коли у нього часу нема!".
Двері звільна отворилися, і несміло всунулася до світлиці бліда, вимарніла стать Максима.
– Слава Сусу Христу! – сказав він з низьким поклоном.
– А чого там? Чого тобі так рано? – запитав панотець.
– А, прошу єгомостя – жінка вмерла.
– Так? Ну, і що ж?
– Та я прийшов – що єгомость схотять, щоби грішне тіло поховати?..
– А, небоже, – відповів о. Ілія встаючи, – та-бо вона несподівано вмерла! Що то за порядок?
– Та… якось так, прошу єгомостя, відвелося. Я сам… І тут піди, і там, і сего доглянь, і того допантруй, і коло слабої день і ніч…
– Е, гореми-тереми, не було коли! А до коршми, і на торг, і всюди, то було коли, лиш до сповіді ні! А тепер, небоже, тринадцять паперків не мине тебе!
Максим пошкробався по голові і зачав проситися, відмовлятися, що-ді небіжка й так, слабуючи, винищила його до нитки, що не раз і на сіль не стає, що прийдеться й так зазичитися в жида на похорони.
– А мені що до того? – відрубав о. Ілія. – Про мене, зич, відки хочеш, – моє мусить бути!
Не знаю, чи в житті селянина, і так повнім нужди, пониження та деморалізуючих впливів, бувають хвилі тяжчі, більше понижаючі та деморалізуючі, як коли приходиться йому, з болем і жалем на душі в найбільшім нещасті, яким буває страта дорогої людини, торгуватися, як за худобину, з чоловіком просвіченим, котрий свою діяльність цінить, як йому забагнеться. Нема певної тарифи, яка усталювала би плату за церковні треби (приймаючи вже навіть те, що церковні треби мають бути плачені!), а як і є, то селянинові незвісна. На людські чуття, що в серці селянина так само глибокі, як і в серцях просвічених людей, при таких торгах ваги не покладається.
У тих людей, що самі проповідують відречення від розкошів світу, нема і краплини стиду витягати руку по послідній кривавий гріш народу, витягати так різко, гордо, зухвало! І ще потому моралісти та панотчики говорять та кричать про зіпсуття, здеморалізування та недостачу людської гідності в народі! Перестаньте, "благородні панове", уперед самі вбивати та здавлювати в тім народі кождий зарід, кожду іскру людської самостійності, характеру й думки, перестаньте деморалізувати його власними прикладами, власним життям та науками, пізнайте раз і в нім брата, рівного собі, пізнайте його життя й потреби, подайте йому щиру, не брудну та користолюбну руку, а побачите тоді, що народ наш не такий звір, яким його показуєте, і що коли хто завинив при його зіпсованні, то, певно, найбільше ви самі!
Довгий час тривав торг. О. Ілія лютився і кричав, що хлоп – то худоба, котра передусім потребує доброго бука, що кожде його слово – брехня і неправда і що хіба його огні признається до правди. Вкінці таки стало на його. Максимові духу не стало сперечатися з панотцем, і, зітхаючи, пристав на жадання о. Ілії. По відході Максима панотець тільки сплюнув і проворкотав:
– Тьфу, до чорта з хамами! Хвилі спокою чоловік не має!
І, облегшивши серце таким словом, засів о. Ілія знов до писання. Бесіда з Максимом і холодний поранок протверезили його. Прилагодив другий лист, і по хвилі намислу швидко забігало перо по папері, а лице о. Ілії роз’яснилося, просвітліло від припливу патріотичного чуття, котре в тій хвилі виливав на папір. Крізь хмари продерлося сонце і скісним світляним стовпом лягло поперек світлиці, але до сидячого не доходило світло. У сусіднім покої чути було стук і шелест служниці, що запрятувала по вчорашній гостині, а крізь отворені двері бачив там о. Ілія тільки стоячий насупроти фортеп’ян з розкиданими на нім нотами.
А в хаті Максима в тім часі сумно, понуро, мов у гробі. Небіжку вже обмили і нарядили на лаві. Кілька старих баб тихо-тихо крутиться по хаті, прибираючи та порядкуючи, а Максим з заломаними руками, німий, блідий і згорблений, стоїть у ніг тої, що мала бути його товаришкою і помічницею в недолі життя, а тепер стала тільки зайвим, важким тягарем. Ніхто не промовляє до нього, не потішає, не розраджує. Сам він стоїть у своїм горі, – хто знає, може, думає про те, відки тут узяти грошей на похорони? Звісно, прозаїчна душа!
Але гарячий, голосний патріотизм зі своїми великими абстрактами не бачить і не хоче бачити тої дрібної, щоденної прози!..
Примітки
Вперше надруковано в журн. "Громадський друг", 1878, № 1, с. 2 – 6. Передруковано в перекладі польською мовою під назвою "Patriotyczne porywy. Nowela" у львівському тижневику "Ruch", 1887, № 10, с. 299 – 302. Тоді ж цей польський переклад вийшов окремим відбитком (Львів, 1887. 13 с).
Оповідання ввійшло у збірку "Рутенці. Типи галицьких русинів із 60-тих та 70-тих рр. мин. в.", Львів, 1913, с. 34 – 42, з такою авторською приміткою: "Друковано уперве в часописі "Громадський друг", 1878, ч. 1, стор. 1 – 7".
Текст оповідання, надрукований у журн. "Громадський друг", майже не відрізняється від тексту збірки "Рутенці". Письменник зробив незначні стилістичні правки, у двох місцях опустив частини речень. Ось ці уривки (викреслена частина подається в квадратних дужках):
"Ви знаєте, – говорив знов о. Ілія по хвилевій перерві, – як тяжкі часи прийшли тепер на нашу народність, як наші відвічні вороги ляхи і тепер працюють на згубу руськості [(замітити треба факт, що всі наші патріоти в своїх промовах і письмах найчастіше уживають абстрактів: народність, руськість і т. д. замість конкретів. Що за високий, правдиво благородний політ мислі, котрий гірш усього боїться ткнути тої низької обдертої дійсності!)], як удалося їм усілякими хитрощами підійти часть нашої молодіжі, що, забувши свої святі обов’язки, чепилася якихось пагубних заграничних ідей і враз із ворогами працює над загладою руського імені!"
"Не знаю, чи в житті селянина, і так повнім нужди, пониження та деморалізуючих впливів, бувають хвилі тяжчі, більше понижаючі та деморалізуючі, як коли приходиться йому, з болем і жалем на душі в найбільшім нещасті, яким буває страта дорогої людини, [торгуватися про похоронення її тіла], торгуватися, як за худобину, з чоловіком просвіченим, котрий свою діяльність цінить, —як йому забагнеться".
Польський текст оповідання є перекладом українського першодруку цього твору з дуже незначними доповненнями (на кілька слів) проти оригіналу та скороченнями (опущено гострий сатиричний уривок з другої частини оповідання – викриття загребущості, зажерливості духівництва).
Подається за виданням: "Рутенці. Типи галицьких русинів із 60-тих та 70-тих рр. мин. в.", с. 34 – 42.
"Ruch" – польський громадсько-політичний і літературний журнал прогресивного напряму. Виходив у Львові в 1887 – 1888 рр.
…війна… на Балканах… – Російсько-турецька війна 1877 – 1878 рр.
"Слово" – щоденна газета, орган "москвофілів", монархічно-клерикальне видання. Виходила у Львові з 1861 по 1887 р. Орієнтувалась на російський царизм.
Обставини написання нарису докладно прокоментовані [Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко. – Льв.: 2004 р., кн. 4, с. 227 і наступні].