— Я думаю, що он там, у тій долинці... Як ви думаєте, Івануню, була би там швидше кип’ячка?
— А хто її знає.
— А я думаю, що там була би як не на п’ятім, то на шестім сажні.
— А почім ви міркуєте?
— Бачите, Нута Грауберг он там за межою в тій самій долинці копле.
— Та що з того, що копле? Ще нічого не докопався.
— Ропа вже показалася.
— Га, як показалася ропа, то, певно, швидко буде й кип’ячка.
— То що, може, зачнемо й ми там одну яму копати?
— Як міркуєте.
— Але тут жаль покидати.
— Та жаль.
— Якби знати, що тут швидше буде.
— Е, якби знати!
Так радився зо мною Йойна. Ховай боже, не міг сказати, щоб я намовляв його на сей або той бік. Я так само не розумівся на тім, де копати, а де не копати, як і він.
Ще кілька день Йойна ходив, муркотів, метикував, радився з іншими жидами, а далі сказав:
— Годі, хлопці! Забивайте ті ями! Зачнемо нові, в іншім місці.
Нам то байдуже. Зачнемо, то зачнемо. Нам іще й ліпше, бо наверха легша робота.
IIІ
Нута Грауберг — то був найближчий сусід і найтяжчий ворог нашого Йойни. Чи направду так було, чи тілько так здавалося Йойні, що Нута все робив йому наперекір. Наперекір йому купив частку зараз обік Йойни, і то так само запівдармо, як і сей. Наперекір йому він зачав так само копати дві ями, тілько що був осторожніший і один закіп зробив на горбику, там, де були Йойнині оба, а один на долинці, там, де тепер збирався копати Йойна. Оба сусіди ненавиділи один одного страшенно. Коли Йойна здибав рано Нуту, то плював услід за ним, а коли сам він перейшов Нуті дорогу, то сей ніколи не занедбав буркнути вслід йому сердечно:
— А Ruachn da’n Tat’n aran*!
Та коли Йойна був захланний, хапчивий, при тім облесливий і швидкий до гніву, то Нута був спокійний, любив жарти і кпини, а з робітниками поводився, як з добрими сусідами. Часом ставав він коло своєї кошари і, бачачи, як Йойна нипає коло своїх ям, та знаючи, як ріпники кепкують собі з него, починав і собі ж жартувати.
— Йойне,— мовив він.
— А що? — відмовляв Йойна по-жидівськи.
— А слиниться в твоїй ямі?
— А фрас на твої кишки! — відповідав Йойна і відходив до кошари. Покрутиться там, ніби забув щось, та й іде геть, а по хвилі вже чуємо оддалік, як Йойна говорить:
— Нуте!
— Ни?
— Накажи своїм людям, щоб не сипали мені леп на мій грунт.
— Обгороди собі свій грунт,— відповідає Нута.
— Я тобі насамперед загороджу зуби.
— Biste meschüge?* Чого чіпаєшся? — кричить Нута.
— Сам ти meschüge!* Сам ти чіпаєшся мене.
Свари бували з кождим днем частіші, поки вкінці оба противники не згодилися на одно: спільним коштом розгородити свої частки високим парканом. Але спокою між ними, проте, не було. Йойна зависливим оком дивився на Нуту, щодня бажав, щоб його ями позавалювалися, щоби Нута "зламав кишки" і щоб він ніколи не бачив його на очі. Здається, що й Нута платив Йойні такою самою монетою. Коли ж у Нути в тій ямі, що була в долинці, показалася ропа, себто рідкий чорний плин з нафтовим запахом, але нездалий до фабрикації нафти, хіба тілько на смар для возів, Йойна не міг заснути, не міг знайти собі спокою, поки не забив обох своїх ям на горбику і не почав копати дві нові ями в долинці.
— Йойне,— кпив собі з-за паркана Нута,— а слиниться в твоїх ямах?
— Так само, як у твоїх.
— А коли буде полуйка?
— Оба одного дня справимо.
— А маєш уже бочки на кип’ячку?
— Як буде треба, то знайдуться.
— То, певно, твій бондар пішов сьогодні в ліс по обручі?
— Такий самий мій, як і твій.
— А я тобі мушу за одну річ подякувати, Йойне.
— За що?
— За те, що ти вступився мені з горбика.
— Я — тобі?
— Ну, так. Ти викопав десять сажень і я десять. Тепер я прокоплю ще два, і вся кип’ячка з твойого закопу зійде до мойого.
— Бери її собі! Дай, боже, щоб ти довіку лиш тілько мав, що є в моїм закопі!
Нута жартував, а Йойна з цілого серця бажав йому того, що говорив. А тим часом доля інакше зажартувала собі з них обох. Не минули два дні, коли в Нутовім закопі на горбі показалася кип’ячка. Нута перший справляв полуйку і нас запросив на гостину. Йойна мало не стікся зо злості.
— Ай-вай! Що я наробив! Пощо мені було кидати свої ями! — кричав він, рвучи на собі пейси.— Я був би тепер мав кип’ячку, а так сей трефняк вибере всю! Його яма глубша, то з мого ґрунту вся стече до него.
— Не бійтеся, Йойно, — мовив я,— коли у Нути показалася, то і у вас буде. Викопав він дванадцять сажень то ви викопліть чотирнадцять, то тоді з єго закопу буде течи до вашого.
— Правда ваша, Івануню, правда ваша! — скрикнув Йойна.— Ану, хлопці! Покидайте ті нові закопи, вертаймо до старих.
— Слухайте, Йойно,— мовив я до него. — Не так ви зробіть. Лишіть одну компанію тут, нехай коплють тут один закоп, а одні нехай ідуть там.
— Добре мовите, Івануню, добре мовите! — лебедів Йойна.— Лиш ви мені все так файно радьте, то вже як у нас кип’ячка покажеся, то я вам таку полуйку справлю, таку полуйку, що аж!..
— Та вже ми надіємося, що ви не будете такі... кривди нам не зробите. Адже ви бачили, яку Нута полуйку справляв.
— Що Нута? До чого Нута? Нута капцан, парх, паскідник! Що він розуміє! Я ще надіюся побачити, як він буде тікати відси з торбами!
А Нута тим часом черпає із своєї ями кип’ячку та й черпає, денно по двадцять бочок відвозить до дестилярні. А Йойна стоїть перед своєю кошарою, рахує бочки та аж дуситься, аж зубами скрегоче зі злості та з зависті. У Нути коло кошари гармидер, крик, повно жидів, фір з возами і кіньми, а у Йойни пусто та сумно, тілько чути скрип корби, що двигає кибель, повний сухого лепу, та писк млинка, що жене до ями свіже повітря.
— Йойне,— кричить із-за паркана Нута.
— Що є? — відгукує Йойна.
— Чи то правда, що ти завтра забиваєш свою яму?
— Дай, боже, щоб твоє слово було сказане в щасливий час!
— Бо я хотів тобі щось сказати.
— А що таке?
— Як завтра не заб’єш, то продай її мені.
— Давися своєю.
— Ни, чого гніваєшся? Я тобі зверну кошт і дам п’ять шісток відчіпного.
— Щоб тобі язик відчепився від твойого трефного рота!
— А знаєш що, Йойне?
— Не потребую знати.
— Я виджу, що ти добрий чоловік. Як закоплеш усі свої гроші, то приходи до мене за касієра.
— А ти як будеш жебраком, то приходи до мене два рази на тиждень, за кожним разом дістанеш феника.
— Добре, Йойно! Запам’ятаю собі те, ти запам’ятай собі те, що я сказав. І пам’ятай, як будеш продавати закопи, то вже по сусідству удайся до мене першого. Добре заплачу.
— Щоб ти не дочекав платити, а я брати від тебе! — кричав розлючений Йойна і тікав до своєї кошари.
IV
І сим разом Нутові жарти мали справдитися. Отся пересварка була в четвер, а в п’ятницю пополудні роблю я шахту в ямі, чую — сопух підходить, робиться чимраз густіший, сильніший, починає мені памороки забивати. Дзвоню я до того, що при млинку, щоби дув щосили.
— А що там, Івануню! — кричить згори Йойна. — Є сопух?
— Та є.
— А слиниться яма?
— Ні, не видно.
— А не булькоче нічого?
— Ні, не чути.
Тут йому говорю, а тут дивись! Що вдарю дзюбаком у глину, а з-під дзюбака: пшш! Сопух іде, мов із ковальського міха дує. А далі починає проступати таке, мов піна, мов бульки.
"Е,— думаю собі,— буде завтра полуйка! Або ні, ще сьогодні буде. Але не Йойна дасть нам її. Добре, що у него швидко шабас заходить! Зробимо ми собі полуйку самі, та таку, що буде що споминати".
Тут собі міркую, а тут прислухуюся. А підо мною немов щось живе в землі рушається, булькоче, клекоче, здається: ось-ось бухне і заллє мене. А сопух дусить мене, хоч той при млинку працює з усієї сили.
Став я, міркую, що тут діяти, а Йойна вже кричить з гори:
— Ну, Івануню, чого ти стоїш?
— Бо змучився і сопух дусить.
— Може, слиниться?
— Та де там слиниться.
— А може, булькоче?
— Та булькоче, булькоче.
— Ой, чи направду? Ну, Івануню, кажи!
— Та булькоче, але мені в животі, бо пісно обідав сьогодні.
— А бодай ти жартував, а не хорував! Ну-ну, дзюбай, дзюбай, нехай кибель не чекає.
(Продовження на наступній сторінці)