От тут-то, в салоні цьоці Зюзі, я й пізнав свою будущу жінку. Я танцював з нею мазура, панночка подобалася мені, ми балакали про байдужні речі і розійшлися. В часі другої візити ми розговорилися троха докладніше. Вона була сирота, мала по матері маленький капіталець, скінчила виділову школу і думала йти ще до вчительської семінарії. Ще того самого вечора я говорив з цьоцею, виявив їй, що бажав би старатися о руку панночки. Цьоця заявила, що панночка має посагу півтори тисячі і що вона не мала би против мене нічого, але мусить побалакати з паном президентом. Третя візита – то були рівночасно мої заручини, а місяць по тім я йшов уже до шлюбу, одержавши того самого дня номінацію на посаду в отсьому місті. По шлюбі була маленька забава з танцями у цьоці, а о одинадцятій вночі ми обоє сиділи вже в вагоні другої класи – білети вільної їзди вручила нам цьоця по шлюбі – і гнали силою пари на своє нове життя.
ІХ
– Ну, се все, здається, досить звичайна історія, – промовив Євгеній, коли Стальський на хвилю перервав своє оповідання. – Я й перше чув про такі салони і про таких "цьоць", і сам мало що не вдостоївся бути гостем у одної з них. Та тілько се все ще не виясняє вашої... як би то сказати... антипатії до вашої жінки. Адже самі кажете, що вона сподобалася вам. Хіба потому сталося щось таке...
– Авжеж, що сталося! Зараз першого дня нашого спільного життя я пізнав, що кепсько трафив. І то не тому, що моя жінка не любила мене. Знаєте, я ніколи не був у претензіях і не дурив себе тим, що якась жінка може справді щиро полюбити мене. Мені байдуже було до того. Навіть навпаки. Велика любов – то так, як високе шляхетство: noblesse oblige1. А я все волів бути свобідний від усяких зобов’язань. Я знав з досвіду, що, не збуджуючи зовсім любові, можна з женщиною дуже добре бавитися, і веселитися, і навіть жити. Правда, так жити, щоб забавляти її, бути її слугою, паяцом, невольником і банкіром – се не був мій смак. Усякі балакання про альтруїзми, про абнегації і такі інші дурниці я все вважав дурницями. Признаюсь вам, я хвилю дурив себе, міркуючи: "Беру бідну, беззахисну, то чей же вона, бачачи, що я вдержую її своєю працею, даю їй становище і повагу в світі, схоче бути мені вдячною, буде йти мені під лад". І ось від першої хвилі нашого супружого життя я переконався, що моя жінка навіть поняття не має про се. Не то поняття – навіть фізичної здібності. У неї нема темпераменту. Вона холодна, як риба, понура, все задумана, а ніколи нічого не видумає, без ініціативи, а при тім уперта і завзята там, де можна мені зробити якусь прикрість. Одним словом, усі ті хиби, які я досі бачив урозбрід у різних блондинок, у неї я знайшов при купі в найвищій мірі. Наш сімейний віз зачав скрипіти від першої хвилі. Кілька день я ще пробував дійти з нею до ладу, але стрічав холод і апатію з її боку. По кількох днях прийшла катастрофа, певно, що неприємна, але не для неї самої.
Стальський устав і пройшовся по комнаті. Було вже досить темно, то Рафалович засвітив лампу і поставив на столі.
– У мене була служниця. Чудова молодичка, весела, палка, така, яких я любив. Вечором, коли повечеряємо, жінка мовчить, дивиться в вікно і зітхає; я сиджу при столі, читаю газету, пробую заговорити до неї, вона мов і не чує. Ну, я попробую раз і другий, а далі подумаю собі: "Мара тебе бери!" Та й іду до кухні. Тут моя Орися пряче посуду, чистить чоботи і співає собі тихенько. Прийду, сяду, балакаємо, жартуємо... Жінка постоїть при вікні, потуманіє та й іде спати, а мені й байдуже. Мені весело з Орисею. Так було раз, другий раз. Далі чую, моя жінка вночі встане з ліжка і тихесенько крадеться до дверей, що ведуть до кухні. "Ага, – думаю собі, – заздрісна! Підглядає. Ну, ну, може, хоч заздрість розігріє її риб’ячу кров". І жартую собі далі з Орисею, щипаю її... знаєте... Жінка послухала, послухала з півгодини, а потім чап-чап-чап, на своє ліжко. Я десь так по півночі іду також на своє ліжко, чую: вона хлипає. "Овва, небого, – думаю собі, – тим мені не заімпонуєш, я на таке оружжя твердий". Удаю, що не чую, лягаю на ліжко і сплю собі спокійно. На другий день вона дується, не говорить. А мені байдуже. Не говориш – як собі хочеш. При обіді насуплена, при вечері мовчить. То я, скоро по вечері, – до кухні і знов з Орисею пробарашкував до півночі. Іду спати – вона знов хлипає. Мені байдуже. Так було кілька день. Вона, певно, думала, що переможе мене своїм хлипанням і своїм сумуванням, а мене се ще дужче дразнило, ще гірше затверджувало против неї. Вперта ти, небого, але я ще впертіший!
Він оповідав се байдужно, майже жартливо, навіть не почуваючи, яке огидливе вражіння викликав тим у свойого слухача. Євгеній сидів при столі, підперши голову долонею і зажмуривши очі; нізащо в світі він не був би глянув тепер у лице Стальському.
– Вкінці моя пані таки заговорила і, розуміється, підняла річ з такого боку, що, замість поправити, погіршила справу. Коли одного разу я прийшов із канцелярії і тілько що сів до обіду, вона випалила:
"Слухай, Валеріане, се не може так далі бути".
"Що таке?"
"Ти знаєш що. Або я твоя жінка, або ні".
"Ну, і що ж з того?"
"Мусиш відправити Орисю".
"Мушу?"
"Так, мусиш".
"Не бачу того мусу".
"Я не можу з нею жити в однім помешканні".
"Та й не жиєш. Ти жиєш у покою, а вона в кухні".
"Я не можу стерпіти, щоб вона довше була в кухні".
"Зле варить?"
"Не жартуй, Валеріане! Ти дуже добре розумієш, про що я говорю".
"А коли знаєш, що розумію, то знов я не розумію, пощо ти се говориш. Орися добра служниця, мені вона подобається, і я не бачу причини відправляти її".
"Значить, хочеш, щоб я забралася від тебе?"
"Також не бачу до сього ніякої причини. Недогода тобі?"
"Валеріане! Невже ти можеш так питати?"
"Бачиш, що можу, коли питаю. Та ні, не буду питати, а скажу тобі попросту, що не бачу причини, чого тобі злоститися. Ти заздрісна на Орисю?"
"Заздрісна? На Орисю?" – скрикнула вона, вміщуючи в тих словах стілько погорди, кілько лише у неї знайшлося на складі.
"А коли не заздрісна, то чого тобі треба?"
"Того, щоб ти вважав за жінку мене, а не її".
"Се від тебе залежить. Якби я при тобі знаходив більше приємності, то я б не шукав її в товаристві Орисі".
Вона замовкла. Я думав, що, виговорившись, вона вспокоїться. Але де там! Я пішов до канцелярії, а вона покликала публічного послугача і веліла йому забрати Орисин куферок, а самій Орисі заплатила за місяць і відправила її геть. Орися зо слізьми прибігла до мене до канцелярії і розповіла мені, що сталося.
"Ов, подумав я собі, – моя молода пані зачинає показувати характер. Се грізний знак. Коли я уступлю їй тепер, на першім кроці, то вона швидко поб’є мене на другім, на третім зробить зовсім своїм невольником. Е, ні, моя пані, се у нас так не йде! Я не на те взяв тебе, щоб підлягати твоїм капризам".
"Моя пані, – сказав я їй вечором, вернувши з канцелярії. – Позвольте спитати вас, яким правом ви позволили собі віддалити Орисю зі служби?"
"Бо так мені хотілося".
"Се дуже важна причина, – мовив я солоденько. – Але позвольте спитати вас, чи моя воля має тут у домі яке значіння?"
"Кухня і служниця – то моя річ".
"Але якби я просив вас, щоб ви приняли Орисю назад?"
"Хочеш її приймати, то собі приймай, але я в сій хвилі забираюся геть".
"А якби я просив вас дуже, щоб ви приняли Орисю і не робили скандалу?"
"Ха, ха, ха! Що за дика претензія!"
"Ні, моя пані, нема чого сміятися. Я сю справу беру зовсім поважно, дуже поважно і ще раз прошу вас подумати про се".
"Думай ти сам. Я стою на своїм. Або я тут, або вона".
"Моя ласкава пані! Звертаю вашу увагу на те, що робите мені сим велику прикрість".
"А ти то мені робиш велику приємність".
"Зробите ви мені малу приємність, я вам зроблю більшу, а зробите ви мені велику прикрість, я вам зроблю ще більшу".
Вона луснула дверми і замкнулася в своїй спальні. Другого дня рано не показалася. Я пішов з дому без снідання і мусив снідати в каварні. Обід зварила сама – і, розуміється, погано, а вечором знайшла собі служницю, якусь погану, стару бабу. Я ще раз пробував усовістити її.
(Продовження на наступній сторінці)