— Чого гримаєш? — суворо запитав Прокопа Спориш.
— Я... я... ні, — відповів Прокіп кулячися, ніби для одержання ударів. — Я... я… сплю.
— Спиш? А хто ж так до дверей гуркоче?
— Та-бо я... я хочу їсти.
— А наївся б ти смоли гарячої, тумане! — крикнув другий дозорець. — Повісити тебе варто, а не їсти тобі дати. А не міг ти вночі отак загримати до дверей, заким той злодій штаби на печі поперерізував?
Спориш тим часом кинув оком по казні і в першій хвилі побачив два срібні кружечки, покинені на Прокоповім тапчані. Вхопив їх, оглянув і весь задеревів: відразу пізнав половинки того самого срібного ринського, який він учора дав Панталасі, відразу догадався зв’язку сього ринського з утекою Панталахи.
— А се що? — запитав Прокопа, показуючи йому кружечки.
— Се моє! — крикнув плаксиво Прокіп і простягнув руки до блискучих цяцьок. — Віддайте мені, се моє!
— Твоє! А відки ти маєш се? Хто тобі се дав?
Прокіп станув, широко роззявивши рота, не знав, що відповісти на се питання. Пригадав собі острий заказ Панталахи і тремтів при самій думці про те, що сей "нанашко" може виконати свою страшну погрозу, значить, може якимось чудом винести його з отсих мурів і занести до дому родичів, де його били, поштуркували та морили голодом і де йому було далеко гірше, ніж тут, у криміналі.
— Говори, хто тобі се дав? — крикнув йому над самим вухом дозорець і скріпив своє питання сильним бухняком, виміреним у Прокопові плечі.
— Йой-йой-йой! — запищав Прокіп, скулився, як уперед, і закрив лице руками.
— Ну скажи, скажи, хто тобі се дав, — мовив лагідно Спориш, знаючи, що строгістю від сього ідіота нічого не діб’ється. — Скажи, не бійся, нічого тобі за се не буде.
— Ага, не буде? — хлипаючи, промовив Прокіп.
— Я ж тобі говорю, що тебе навіть пальцем не торкнуся.
— Е, ви, я вас не боюся, — мовив ідіот, осмілившись ласкавістю Спориша.
— Ну, а кого ж ти боїшся?
— Панталахи.
— Панталахи? А що ж він може зробити тобі?
— Візьме мене звідси і занесе до тата.
Оба дозорці розсміялися на такий доказ.
— Га, га, га! Чи бачив хто, чого сей дурень боїться! — мовив дозорець. — То інший утікає звідси, щоб дістатися додому, а сей боїться, щоб його хто не викрав із криміналу та не заніс додому.
Але Спориш промовив поважно:
— Ну, ну, не бійся, дурний, Панталаха вже тобі не зробить нічого.
— Ага, не зробить? А ви почім знаєте, що не зробить? — мовив Прокіп, обтираючи сльози рукавом.
— Бо його вже нема на світі.
— А де ж він?
— У трупарні.
— А він там що робить?
— Що має робити, лежить. Хіба не знаєш, що впав із даху і забився на смерть?
— Е, а може, він іще й з трупарні втече?
Знов засміялися дозорці над дурнотою Прокопа, але Спориш знав, що з ідіотом треба говорити його мовою, і мовив далі поважно:
— Не бійся, звідтам уже не втече. Ще сьогодні прийдуть дохторі, відріжуть йому голову, руки, ноги, ну, а без них то як же він утече?
Прокіп витріщив очі на ключника, мов не міг зразу йняти йому віри, а нарешті захихотався голосно.
— Гі, гі, гі! Будуть різати Панталаху, як кабана! І живіт йому розпорють?
— І живіт розпорють.
— Гі, гі, гі! А мене пустять подивитися?
— Авжеж, авжеж! Я сам тебе поведу. Лише скажи мені, хто тобі дав отсе?
Прокіп, немов засоромлений, похилив лице до землі і закрив очі рукавом.
— Я... я не знаю.
— Говори до дурня! — скрикнув дозорець, виведений із терпцю тим глупим упором. — Чому ж не скажеш відразу, що Панталаха?
— Ну, скажи, скажи! — мовив Спориш. — Панталаха дав, правда?
— Панталаха.
— Ну, так, то добре. А за що він дав тобі се?
— За що? За нізащо. За те, щоб я спав уночі.
— Ага! А не казав тобі, щоб ти нікому нічого не говорив?
— Казав.
— А не казав тобі, відки він дістав сю забавку?
— Казав.
— А відки? — запитав цікаво ключник. Він тремтів при самій думці, що Панталаха міг сказати отсьому дурневі, що дістав того ринського від Спориша. — Ну, відки він дістав її?
— Від святого Миколая.
— Що? Від святого Миколая?
— Ну, так, — мовив осмілений Прокіп. — Святий Миколай прийшов до нього і мовить: "Не плач, Панталахо! Били тебе пани за те, що ти втікав. Маєш ось тут ключове зілля, воно тобі всі замки відчинить, і ти знов утечеш". А Панталаха прийшов до казні дуже веселий. Насамперед хотів мене з’їсти, а потім розколов се на дві половинки і видобув відтам ключове зілля.
— Яке ж то було зілля?
— О, гарне! Таке синеньке, а тоненьке, а довге-довге. Тут у тім лежало скручене. А потім Панталаха мовить до мене: "Дам тобі се, але щоб ти вночі спав; нехай тут і громи б’ють, не смієш пробудитися. І щоб ти не знати що чув або бачив, то не смієш чути, ані бачити нічогісінько".
Спориш відітхнув свобідніше. Очевидне діло, Панталаха не зрадив його перед Прокопом. Дурень нічого не знав про те, що се він дав злодієві того ринського, значить, можна буде вийти чистим із сеї поганої історії. Бідний ключник аж дебелів, скільки разів подумав, що якби не обачність Панталахи та не тумануватість Прокопа, то історія з тим ринським могла б була навести на нього велику біду, втрату служби, а може, навіть і кримінал. З облегшеним серцем випитував, отже, Прокопа далі, що робив Панталаха вечором, що робив уночі, як утікав. Та швидко показалося, що Прокіп дуже мало знав про се все.
— Вечором нанашко Панталаха скакав на одній нозі, потім поліз під тапчан і знайшов там щось, потім лазив на вікно, потім майстрував щось, потім краяв мій хліб, але не їв, а потім... потім я заснув і не чув уже нічого більше.
— Ну, а не мовив тобі Панталаха, — запитав Прокопа другий дозорець, — який то святий Миколай дав йому те ключове зілля?
— Який святий Миколай? — повторив дивуючись Прокіп і витріщив очі. — Святий Миколай, то що в церкві на образі намальований.
— Ну, а відки він узявся тут?
— Сього не знаю. Прийшов.
— А коли ж то він дав се Панталасі?
— Як його вибили, тоді йому дав.
— А не мовив тобі Панталаха, як виглядав той святий Миколай?
— Не мовив нічого.
Ясне діло: від Прокопа годі було дізнатися щось більше. Почали дозорці ревізувати казню, перетрясати сінники, заглядати до кожної шпарки, до кожної щілинки, і справді їм удалось повіднаходити багато всяких металевих предметів: бляшок, дротиків, штабок, шматочків міді і т. і. Але нічого такого, що могло б навести на який дальший слід. Усі віддавна знали, що Панталаха не лише працює в слюсарській "лабаторні", але також у казні виробляє різні предмети, то й ніколи не забирано у нього при ревізіях дрібних та нешкідливих предметів, так що й тепер дозорці не здивувалися, познаходивши їх стільки в його схованках.
Утомившися безплідною шуканиною, вже забиралися до виходу, коли втім Прокіп, що під час усеї ревізії скулений і недвижний сидів на своїм тапчані, нараз ісхопився й заступив дорогу Споришеві, простягаючи до нього обі руки.
— А ти чого хочеш? — запитав його ключник.
— Віддайте мені те... моє! — мовив Прокіп.
— Що тобі маю віддати?
— А тото... таке гарне, що мені дав Панталаха.
— Іди, безуме! — сердито буркнув Спориш. — Адже ж мушу показати се директорові.
— А він мені віддасть?
— Або я знаю?
— А... а... але ви прецінь обіцяли мені віддати, — відповів Прокіп.
— Ну, що ж із того, що обіцяв, коли не можу.
— Але я вам за те оповів, що мені сказав Панталаха! — мовив Прокіп, підносячи голос.
— Се ти добре зробив, — мовив Спориш, — але я не можу тобі віддати отсього. Бо бачиш, коли се Панталасі дав святий Миколай — розумієш? — то треба се показати попові, щоб він пізнав, чи се направду від святого Миколая, чи, може, Панталаха так брехав.
— Коли ж бо я не хочу показувати попові! — закричав Прокіп. — Не хочу попові! Піп мені не віддасть, ще й язик уріже. Не хочу попові. Віддайте мені! Се моє!
— Іди геть! — крикнув виведений із терпцю дозорець і, вхопивши Прокопа за плечі, штовхнув його так сильно до середини казні, що бідний ідіот, спотикнувшись о залізний обруч, усе ще розкинений на помості, впав з розхрещеними руками на лице і розквасив собі ніс до помоста. Заверещав, як дитина, та поки встав, уже двері казні були замкнені.
Він прискочив до візитирки, верещачи з болю й лютості:
— Віддайте мені! Віддайте мені! То моє!
І товк кулаками до дверей.
— А не будеш ти там тихо? Хочеш, щоб я прийшов до тебе з тріпачкою? — крикнув у відповідь йому дозорець із коридору.
Прокіп затих, обтираючи рукавом кров, що капала з носа. Тюремна тріпачка була йому надто добре знайома, і він не хотів куштувати її солодощів. Заціпив зуби, щоб не плакати, а в його голові почали миготіти безумні плани помсти.
(Продовження на наступній сторінці)