— А може, на вас буває шальга напала, нанашку? — запитав парубчак. Се було його звичайне питання, коли чогось не розумів.
— От дурень! — засміявся Панталаха. — Кождого по собі судить.
— Ну, то чого ж так тішитеся?
— А ти цікавий знати?
— Цікавий чи не цікавий, але вже коли маєте мене
з’їсти, бо бодай хочу знати, за що та й через що?
— Чи бачиш його! Не досить поросятині, що її ріжуть, ще й питає, чи завтра Великдень.
Товариш витріщив на Панталаху свої великі, придуркуваті очі і сидів мовчки, немов роздумував над тим, до кого властиво були вимірені ті остатні слова.
Був се двадцятилітній парубчак, але, судячи по його поставі, можна було дати йому ледве п’ятнадцять літ — така миршава та мало розвита була вся його постать, таке дитяче лице і такий мало інтелігентний, вічно зачудуваний був увесь його вираз. Цілком відповідно до зверхньої постави розвитий був і його ум. Був се напівідіот, нездібний ні до якої праці, що вимагала якої-будь напруженої та витривалої духової діяльності, та натомість похіпливий до сильних вибухів дикої пристрасті або до вчинків цілком бездумної та безпричинної жорстокості. Власне такий учинок завів його до тюрми на цілих двадцять літ: полишений сам дома зі своїм молодшим братом, він розрубав йому сонному голову сокирою. Від того часу минули вже чотири роки, які "дурний Прокіп" провів у отсій тісній казні, не виявляючи ані туги за родиною, ані охоти до праці, але раз у раз занятий якимись дитячими забавками. Навіть на прохід на подвір’я треба було випихати його силою — сам він ніколи не почував потреби вихилитися зі своєї напівтемної нори.
Казня, в якій сидів Прокіп, недаром звалася "пеклом". Була вона найгірша, найтісніша та найневигідніша в цілім закладі. Положена в сутерені, в темнім куті величезної будівлі, якраз обік тюремної кухні, вона вліті була душна, як правдиве пекло, а взимі одна стіна звичайно була гаряча, а дві інші мокрі. Освітлювало її лиш одне мале віконце, що виходило на північ, а затінене було з заходу муром офіцини, так що від часу збудування сеї офіцини сонячний промінь ніколи не заглядав до сеї нори. Давніше ся казня служила за склад кухонної посуди, але, коли побільшено "штанд" арештантів у закладі, випорожнено й сю цюпку і впаковано в неї Прокопа на постійне замешкання, "поки, бестія, не здохне". Правда, досі ся надія не справджувалася; Прокіп жив і був здоровісінький, хоча, здавалось, ані не ріс тілом, ані не робився розумнішим. Окрім Прокопа, давано сюди, звичайно на короткий час, такого арештанта, що вже за кілька місяців мав виходити на волю, в разі, коли в його давній казні заняв його місце якийсь новий "цувакс" з високим декретом; таке переселення дозорці називали гумористично: "дати на відхіднім покуштувати пекла". Та тепер дано сюди Панталаху з тої причини, що ся казня лежала в самім осередку тюрми і подавала найменше змоги до втеки. Грубі на два лікті мури, грубими штабами оковані двері, вузьке віконце з подвійною кратою, що виходило на подвір’я, зі всіх боків замкнене мурами будинків, склеплена стеля, за дверима коридор, по якім, крім ключника, всю ніч ходив військовий патроль, а всередині ніякісіньких меблів, крім двох тапчанів і залізної круглої печі, оперезаної грубими залізними штабами в місці, де прилягали до себе окремі часті, з яких була зложена піч, — оце й усе окруження, що й справді дуже мало могло заохотити до втеки.
Панталаха вкінці вспокоївся і, буркнувши щось сам до себе, сів на своїм тапчані, видобув хліб і сіль і почав їсти з таким апетитом, неначе виконавши не знати яку важку працю або неначе хотів насититися на кілька день наперед. Потім видобув із кишені того срібного ринського і почав пильно обзирати його на всі боки. Його очі заіскрилися живою радістю, і хоча зовсім не мав сентиментальної вдачі, то проте в пориві гарячого чуття притулив монету до уст і поцілував її кілька разів дуже сердечно.
Блиск срібла принадив Прокопа. Піднявся зі свойого кута і наблизився до Панталахи, ступаючи помаленьку, тихесенько, мов кіт на чатах. Очі витріщив іще більше, ніж звичайно.
— Що се маєте, нанашку? — запитав, вишкіривши до Панталахи свої великі пожовклі зуби. Кождий старший чоловік був для нього нанашком, себто хресним батьком.
— Гроші, — відповів Панталаха.
— А хто вам то дав?
— Святий Миколай.
— Святий Миколай? Гі, гі, гі! А за що?
— Як то, то ти не знаєш, що мене сьогодні пани били? То святий Миколай прийшов і повідає: "Ну, ну, Панталахо, не плач, небоже, і не бійся нічого! На, маєш отсей гріш, він тебе виведе з сеї в’язниці на вільність".
— Ой, ой, так вам сказав?
— А ти думав, що як?
Прокіп стояв з роззявленим ротом обік сидячого Панталахи і не зводив очей із срібного гульдена, що його Панталаха уважно на всі боки обертав у руці, придивляючись йому, очевидно, з великим зацікавленням.
— Знаєте що, нанашку? — промовив нарешті несміло Прокіп.
— А що таке?
— Дайте мені той гріш.
— А тобі, дурню, пощо?
— То таке гарне, буду ним бавитися.
— От дурень! Хіба ж ти не чув, що се не для забави, але на те, щоб із в’язниці дістатися на волю?
— Та-а-ак? — з виразом розчарування процідив Прокіп.
— А може й ти хочеш вийти відси на волю?
— На волю? Що се значить: на волю?
— Ну, додому, дурню, до твойого тата, чи хто там є у тебе.
— Додому? — скрикнув Прокіп з виразом перестраху. — Ні, не хочу додому. Там мене будуть бити.
— Ну, не хочеш, то не хоти, то й сиди собі тут каменем! — мовив Панталаха і почав помаленьку довбати шилом у гульдені. І не довго довбав. Бо по хвилині срібна монета під натиском шила розкололася на дві половині, як коробочка, а в її виструганому нутрі показалася звинена в кружечок тонесенька, як волос, англійська пилочка до різання заліза.
— Ой Господи! — скрикнув Прокіп, що пильно придивлявся тій маніпуляції. — А се що таке?
— Тихо будь! — остро мовив до нього Панталаха. — Хіба ти не чув, що се дар від святого Миколая?
— Ага! — стиха прошептав зовсім переконаний Прокіп. — А се що в нім усередині?
— То таке зілля, — ключове зілля називається. Ти чув коли про таке зілля?
— Чув. А що ж се за зілля?
— Кажу тобі, що ключове. Коли ним доторкнутися до замка, то не треба й ключа, кождий замок отвориться. Можна ним розкроїти залізо, так, як ножем хліб краємо.
— Йой! — скрикнув зачудуваний Прокіп, а потім усміхаючися мовив: — Ану, нанашку, розкрійте отсю піч!
— А ти думаєш, що не розкрою? Чекай лише, нехай ніч западе.
— Гі, гі, гі! То буде цікава річ! — радувався Прокіп. — Я ще не бачив, як піч крають.
Тим часом Панталаха виняв пилку з тої оригінальної схованки і, відвернувши чимось Прокопову увагу в інший бік, моментально увіпхнув її в щілочку свойого тапчана.
— Добряга Замєховський, — шепнув він. — Таки не забув мене. Нехай йому Бог дасть здоровлє! Рад би я знати лише, що то були за панове, що так хитро вивели в поле отого тамуватого Спориша.
— Що ви там муркочете, нанашку? — запитав Прокіп, знов обертаючися до нього.
— Говорю "Отче наш" до святого Миколая за той великий дарунок. Слухай, Прокопе, — мовив по хвилі Панталаха, граючись у долонях обома половинками впорожненого гульдена, — хочеш мати отсе?
— Хочу! — радісно скрикнув Прокіп.
— А зробиш те, що тобі скажу?
— Зроблю.
— Отже, слухай. Поперед усього мусиш про все, що тут бачиш, мовчати, як пень. Розумієш?
— Розумію. Мовчати.
— Се значить — нікому ані слова не мовити: ані кухареві, ані Споришеві, ані нікому. Знаєш?
— Знаю.
— А вночі маєш спати, хоч би тут у казні й не знати що діялося.
— Добре! Буду спати.
— А якби ти збудився і чув щось або бачив, то не кажи нікому нічогісінько. Скажи: я не знаю, я спав, я нічого не бачив. Розумієш?
— Розумію. Не бачив.
— Пам’ятай же собі. А якби ти хоч словечко сказав, то я прийду, витягну тебе з постелі і затащу просто до твойого дому.
— Ні, не хочу додому! — скрикнув Прокіп. — Там мене будуть бити. Волю тут сидіти і мовчати.
— Добре, гарно! — мовив Панталаха і погладив його по розчіхраній голові. — Сиди і мовчи, хоч би тебе не знати про що розпитували. Все кажи: не знаю, не бачив нічого, не чув нічого. А як будеш отак справуватися, то дістанеш отсе!
І Панталаха мигнув перед Прокоповими зачудуваними очима срібною поверхнею внутрішнього вижолоблення обох половинок гульдена.
— Дайте, дайте! — благав мало що не зо слізьми на очах Прокіп, простягаючи обі руки до блискальця.
— Е, ти би хотів зараз! — мовив Панталаха. — Та бо ти ще не заслужив. Справуйся добре сеї ночі, спи твердо, а завтра рано, скоро встанеш, зазирни під подушку, то там знайдеш отсей дарунок. Розумієш?
— Розумію. Ай-яй-яй! Завтра! Тож-то буде гарно! — скрикнув Прокіп, плещучи в долоні.
(Продовження на наступній сторінці)