Від війта до двора було неблизько, і по дорозі юрба все росла та росла. Серед неї особливо голосно балакав та перебігав від одного до другого Цвях, котрого рано жандарм казав випустити з громадського арешту і котрий відтоді мов навіжений бігав по селі, розносячи вість про те, що в дворі сталося щось страшного, та все додаючи, що ось перед хвилею чув се від сього або того сусіда, власне, від такого, котрому він сам перед хвилею сказав.
— Ну, люди, — сказав війт, коли вже були близько двора, — так, як ми тут є, чень усі не підемо до двора.
— Чому ні! — роздались крики серед юрби. — Що нам хто зробить? Ходімо!
— Але не можна! — рішучо відмовив війт. — Ану ж то все неправда? Ану ж там нічого не сталося? Готова нас пані заскаржити до суду, що її двір нападаємо.
Слова про скаргу, про напад утихомирили людей. Вони зацукалися трохи, тим більше, що всі якось почували в душі, що, властиво, ніхто не знає, чи і яке там склалося нещастя.
— Найліпше так буде, — мовив далі війт. — Ви тут задержіться, а я з трьома господарями піду до двора. Розвідаємо, що там чувати. А як справді буде вас потрібно, то вас покличемо.
— Добре, добре, най так буде, — загомоніли люди.
Вибравши трьох господарів, війт на їх переді посунув ід дворові. Доходячи до брами, він кашельнув на відвагу, поправив собі шапку на голові, потім поправив на собі пояс, далі торбу з бляхою, а вкінці, перехрестившися, отворив фіртку і ввійшов досередини. Був се чоловік старший, котрий тямив ще покійного графа і панщину і по старій пам'яті ніколи не любив мати діла з двором. Нові конституційні відносини зовсім не затерли у мужиків старих панщизняних згадок, а розділ села на громаду і обшар відчужив їх від себе а, властиво, накопичив між ними цілу купу нових взаїмних роздразнень, підозрінь, суперечок, тим доткливіших, що діялися нібито на легальній основі, а звичайно виходили на шкоду громади навіть тоді, коли дворові не приносили ніякої видимої користі.
Ледве отворивши фіртку і зробивши крок досередини, в вузький вигонець, що провадив на панське подвір'я, пан начальник цофнувся напруго, немов побачив щось страшне перед собою, і хотів взадгузь вернутися на вулицю. Він стукнувся плечима о свого сусіда, котрий власне за ним проходив фірткою.
— А вам що, пане начальнику? — спитав той, зупиняючися також.
— Агі! — промовив неохітно начальник. — Десь якась стара баба набалакала, що тут усіх вирізали, обрабували, обікрали. Адіть, пані онде на подвір'ї, — здоровісінька! Ще й з паничем!
— Та то правда, — мовив сусід. — Видно, що забійства не було. Але за крадіж чи рабунок таки ще би варто розпитати.
— Е, говоріть своє! Варто розпитати. Вам то легко говорити, бо ви права не знаєте. А я яко начальник не маю права мішатися до того, що робиться на обшарі, хіба що би пані дідичка сама мене завізвала. А вже якби були її обікрали або обрабували, то, не бійтеся, вона була б досі наробила гвалту не тілько на все село, але на весь повіт. Ходімо геть!
— Е, пане начальнику, — почали вговорювати його ті господарі, що ввійшли остатні, — якось-то не ялося так прийти і, не сказавши нічого, втікати. Ще пани подумають, що їх боїмося.
— Та коли хочете, то питайте, — промовив війт. — Мені урядово не випадає, а вам можна.
— Ну, нам! Чому нам? Ви у нас у селі найстарша особа, то вам найліпше випадає, — змагалися мужики. Всі були цікаві дізнатися, що, властиво, сталося в дворі, та ніхто не мав відваги підступати до пані, котрої не любили за її великопанську гордість та невмолиму напасливість зглядом мужиків, особливо тоді, коли по її боці була хоч тінь управнення.
І хто знає, як довго ще вони були би змагалися, коли б не Адась перший побачив їх та наблизився до них з подвір'я, де досі занятий був якоюсь живою розмовою з матір'ю.
— Чого вам треба, люди? — запитав він строго, підходячи до них і ані одним кивком голови не відповідаючи на їх поклін.
Мужики стояли, кланяючись та позираючи один на одного. Ніхто якось не зважувався перший промовити. Вкінці промовив таки війт:
— Прошу ясного панича, тут по селі хтось чутку пустив, що в дворі щось не теє...
— Що не теє?
— Та щось сталося.
— Що таке мало в дворі статися?
— Або я знаю що? Гомонять люди, а самі добре не знають. Одні кажуть, що якась крадіж, другі, що рабунок, треті, що забійство. То ми прийшли...
— Чи ви, люди, подуріли, чи що вам таке сталося? — скрикнув Адась, запаленівши цілим лицем. — Ніякої крадежі ані рабунку тут не було! Нічого тут не сталося такого, до чого би ви були потрібні. Як вас буде треба, то вас покличемо, а тепер ідіть собі геть!
І, не чекаючи на відповідь, панич відвернувся, щоб іти геть від них.
— От бачите! Чи я не казав? Треба нам того? — промовив війт, засуваючи шапку на вуха та обертаючись, щоби йти назад на вулицю. Прочі господарі також були, видимо, збиті з пантелику, не знали, на яку ступити.
В тій хвилі крізь підхилену фіртку просунулася руда розкудлана Цвяхова голова. Звертаючи своє п'яницьке лице до начальника, він промовив до нього ніби шептом, але так голосно, що слова його почули не тільки господарі, але й відходячий панич:
— Не вірте, пане начальнику! Я вам кажу, що тут сталося щось недобре!
— Та що таке? — скрикнув роздразнений війт. — Говори, коли знаєш, а не води нас, як кітку за стеблом.
— Спитайте панича, — шептав далі так само голосно Цвях, — що діється з єгомостем?
— Ага, ага, — підхопили господарі. — Ото, а ми й забули. Адже кажуть, що з єгомостем щось сталося. Ходімо до нього подивитися.
— Се що іншого, — промовив війт. — До єгомостя можемо йти.
Адась хоч добре чув усю оту розмову і в душі мало не тріскав з лютості, та проте удавав, що не чув нічого і захотів грати раз розпочату роль як можна найдовше.
— А що там? — скрикнув він оп'ять грізно, обертаючися до людей. — Ви ще тут чогось чекаєте?
— Та ні, прошу ясного панича, — мовив війт уже сміліше. — Ми до ясного панства нічого, борони господи!
— Ну, а чого ж тут стоїте?
— Та ми вже йдемо.
І всі чотири пустилися йти, але не в фіртку, а вигоником на панське подвір'я.
— А куди ви сюди йдете? — бліднучи на лиці, спитав Адась.
— Ми хочемо до свого старого єгомостя подивитися, — мовив війт, кланяючися йому з лукавою чемністю.
Аж тепер, бачачи, як панич то паленіє, то блідне, міниться на лиці та затискає зуби, як якийсь несупокій кипить в його нутрі, війт почав догадуватися, що тут таки мусило статися щось негоже, а притім щось таке, що пани раді би закрити перед їх мужицькими очима. Ще перед хвилею, такий несміливий і нерішучий, він виступав тепер далеко сміліше, певний себе, чуючися на твердім, правнім грунті.
О. Нестор, хоч жив у дворі, не належав до обшару, був тут тільки комірником, а громада мала перше право дбати про нього. Панич не міг тепер відправити їх, не міг зборонити їм бачитися зі своїм панотцем, а через нього війт і прочі господарі надіялись таки довідатися, що, властиво, сталося у дворі сеї ночі. Та Адась не думав так легко податися.
— До єгомостя не можна тепер, — мовив він трохи лагідніше.
— А то чому? — запитав війт трохи остріше, бачачи, що "ясний панич" спускає з тону.
— Єгомость тепер спить.
. — Спить? Та де то може бути? Ми знаємо єгомостя не віднині. Єгомость у таку пору, перед обідом, ніколи не сплять.
— Кажу вам, що спить тепер. Можете прийти троха пізніше! — знов гнівно фукався пан Адась. Та люди вже не слухали його. Вони йшли, держачи шапки в руках, кланяючися паничеві, та проте й не думаючи цофатися взад. Адась аж трясся з лютості; здавалось, що ще хвиля а він готов кинутися на тих упертих мужиків з нігтями і зубами.
— Мамочко, — скрикнув він нарешті, — скажіть що сим людям! Пхаються, мов свині, до єгомостя та й до єгомостя. Хтось їм наговорив якихось дурниць, то вони сюди...
Та не договорив. Війт станув перед ним, випростувавшись і показуючи на знак своєї урядової поваги.
— Пане, — сказав він звільна, але з притиском. — Я є начальник громади. Я чув, що з єгомостем сталося щось недобре. До нього ми маємо право, і ви не смієте нам зборонити з ними бачитися. А свиньми ви не смієте нас називати, бо ми під тим самим цісарським правом ходимо, що й ви.
Тим часом фіртка створилася знов. Люди, зібрані на вулиці, чуючи, що щось довго балакають їх післанці з паничем і що панич щось надто високо підносить голос, почали звільна, один за другим, входити в вигонець і громадитися довкола війта. Купка вже була досить поважна і робилася щораз більша. Назва "свині", котру кинув панич селянам, обурила всіх до глибини. Почали гомоніти, далі бурчати щораз голосніше. Ті, що були ззаду, промовляли сміливіше:
— Що? Ми свині? А дивіть на нього! Смаркач один! Коли ми свині, то ти, певно, за свинопаса над нами не будеш! Ходімо до панотця! Не зважайте на сього молокососа! Он яке воно!
І юрба поперла наперед на панське подвір'я. Та в тій хвилі пані Олімпія заступила їм дорогу.
— Але ж, Адасю! — мовила вона, заламуючи руки і хитаючи головою. — Як же можна таке говорити про таких поважних господарів! Пане начальнику, прошу вас, даруйте йому! Він дуже згризений — там такі неприємності... Господи, а тут у нас також! Єгомость нам троха заслабли. Вночі у них був напад — знаєте, у них часом тота слабість трафляється. Вчора при гостях троха міцнішої гербати з ромом випили, та й на тобі! А вночі, кидаючися, бідний випав з ліжка і вдарився в голову. Але то нічого. Тепер уже йому ліпше. Рано була гарячка, але тепер поснідав і заснув. Не бійтеся, я вам ручу, що йому нічого не буде, але пару день треба його лишити в спокої. Тож, прошу вас, ідіть тепер додому. Адась поїде нині до Львова і для всякої обезпеки спровадить доктора. А тим часом будьте певні, що йому у мене нічого не хибне. Адже знаєте, що я досі його не кривдила і тепер, певно, не скривджу.
Вона говорила незвичайно лагідно, щиро, добродушно. Її слова відразу зупинили, втихомирили, розоружили людей. Правда, ніхто з них досі ніколи не чув, щоби о. Нестор мав напади тої слабості, т. є. епілепсії, але в сій хвилі ніхто над сим не застановлявся, а пані говорила се з виразом такої певності і натуральності, що нікому якось і в голову не приходило сумніватися о правдивості її слів.
І вже всі обернулися, щоб іти геть; уже пані Олімпія раділа в душі, що й сю навалу відвернула від свого дому; вже Адась зі своїм звичайним цинічним усміхом моргнув до неї, мовби хотів сказати: "Славно мама говорить!" — коли, втім, з офіцини, де жив о. Нестор, роздалися голосні крики, роздираюче ридання, жіноче "заводження", мов по покійнику. Ті жалібні голосні крики прошибли всіх, мов тернові шпильки. Пані Олімпія поблідла і вхопилася за голову, Адась стрепенувся і обкрутився на місці, немовби наступив на гадюку босою ногою, а всі селяни мимоволі простягли наперед голови, немов ловлячи ухами щось нове, нечуване та страшне.
— А се що? — промовив війт.
— Хтось там заводить! — скрикнули люди.
— Ходімо погляньмо власними очима, що там таке? — доповіли другі.
Пані Олімпія і Адась стояли мов остовпілі. Жадне з них і не думало вже спиняти людей, котрі, то відвертаючися, то кидаючи на них гнівні, а то, бачилось, і згірдні погляди, в німій мовчанці лавою повалили наперед до офіцини, де жив о. Нестор. А плач, крик і завід розлягався з офіцини чимраз дужче, голосніше, жалібніше. Здалека можна було розрізнити два голоси: мужеський грубий і трохи прихриплий і тонкий та дзвінкий дівочий. То ридали над зомлілим панотцем Деменюк і його дочка Маланка.
VI
Пані Олімпія не йшла вже за людьми до офіцини. Вона почувала, що на се їй не стане сили, що даремне буде вмовляти в сю юрбу, буцімто тут нічого не сталося. А головно її перелякала нагла присутність Деменюка, котрого голос зараз пізнала. Сей чоловік був з о. Нестором ще вчора пізно вночі, вийшов від нього так, що вона його не бачила. Чи він тільки вийшов? Чи пішов геть? Чи він знає що-небудь більше про події сеї ночі і що власне знає? Вона даремне ламала собі голову над сими питаннями, котрі піднімали в її серці цілу бурю тривоги і ніяк не хотіли прояснитися. Сам на сам з ним вона, може, була б відважилася взяти на розпити старого, вивідати у нього все, добитися повної певності, але при людях, при тих недовірливих і ворожо для неї настроєних людях — нізащо в світі! Вона не видержала б і одного його погляду, не здобулась би на те, щоб завдати йому найзвичайніше питання.
Не менше, коли ще не більше, перелякався, збентежився, зовсім змішався Адась, почувши з офіцини голос Маланки. Отся дівчина, в котрій ще вчора він бачив гарну "пташку", з котрою можна приємно побавитися, щоб її опісля, обскубану і споневіряну, пустити на чотири вітри, тепер була для нього якимось страшним ворогом, якоюсь могучою загрозою. Чому? Він сам не міг зміркувати. Адже ж нічого між ними не сталося, вона нічого не могла йому закинути, а те, що зробила для нього, зробила з доброї волі, без силування. А все-таки її жалібні ридання та стогнання свердлили йому душу як страшні докори, проймали його невимовним страхом. Сей панич, такий ще гордий і фудульний перед хвилею супроти мужиків, такий, бачилось, лицар, тепер, сам на сам з матір'ю, зробився таким малим, безрадним, трусливим, мов дитина, що напотемки зайде в темний кут і боїться сама власного стуку. Він готов був заплакати, руки його тряслися, в душі все завмерло, крім одного, чисто звірячого інстинкту самоохорони.
— Мамо, я довше тут не лишуся! — промовив він розм'яклим, майже плаксивим голосом.
— Не бійся, синку! — мовила пані Олімпія, беручи його за руку. — Кріпися! Не подавайся!
— Ні, ні, ні! Не можу тут бути! Серед тих диких грубіянських людей... Серед того окруження... Здурію, мамо, здурію!
— Бог з тобою, Адасику! Що ти говориш! Мусимо держатися обоє разом. Мусимо не подаватися, мусимо боротися! Пам'ятай, що в противнім разі грозить нам загибель!
— Не можу! Не можу! — повторяв, мов помішаний, Адась, хапаючись обома долонями за голову. — Мушу геть відси! Мушу троха віддихнути свобідно, покріпитися...
— Ну, добре, добре, — мовила пані. — Так знаєш що, синку? Сідай зараз на бричку і їдь до Львова.
— До Львова? — радісно скрикнув Адась.
— Так. Адже там маєш у касині діло, правда?
— Ага, ага! В касині! Я було й забув! — уривано мовив Адась, немов силуючись щохвилі захопити трохи повітря в груди, як чоловік, котрого щось душить у горлі.
— Бачиш, се одно. А друге — мусиш зі своєю нареченою побачитися.
— Що? Що мама мовить? — здивовано питав Адась, витріщаючи на неї очі.
— Мусиш, синку, мусиш! — твердо промовила пані. — Тепер, після того, що тут сталося, піддержання зносин з сім'єю твоєї нареченої є для нас дуже важне! Дуже важне! Сам се зміркуєш, коли ближче про се подумаєш. А Еміль казав мені вчора, що вони, дочка і мати, нині або завтра мають бути у Львові.
— Але ж, мамо! — з виразом глибокого болю скрикнув Адась. — Я не зможу тепер, після сього, що сталося, показатись їй на очі! Не зможу слова сказати до неї!
— Ну, що ти, сину! Хіба би сама тебе не хотіла пустити. Але се неможливе. Ніхто ще ні про що не знає. І ти йди зовсім свобідно, говори зовсім свобідно, немовби нічого й не сталося. Можеш мимоходом сказати при Мількові, що піп, котрого він бачив у нас, троха щось занедужав, але то так, мимоходом! Згадай про се як про марницю, про котру нема що довго й балакати. Ще раз кажу тобі, Адасику: мусиш се зробити. Від сього дуже багато залежить.
Голос її, інтонація, жести, розвага і рішучість — усе те підбадьорило трохи знемощілого панича. Ота стара женщина, зів'яла, посивіла та похилена віком, виростала в його очах, робилась крепкою, здоровою і смілою за двох. Він чув, що не їй о нього, але йому о неї можна опертися, чув, що засоби її душевної сили ще такі значні, що вистарчать для них обоїх.
— Добре, мамочко, постараюся зробити все! — мовив він, цілуючи її в руку. — Нехай тілько троха передихну свіжим повітрям! Нехай троха розірвуся, вспокоюся!
— Розірвися! Вспокійся! Але не забувай ані на хвилю, що нас чекає важка і вперта боротьба, для котрої треба розумно і всесторонно приготовитися. Треба собі забезпечити всі входи і виходи.
— У мами надлюдська сила, надлюдський розум! — з подивом шептав Адась.
— Ні, синку, у мене тілько спокій, — промовила простодушно пані Олімпія. — Представ собі, сеї ночі я спала як убита. Мої нерви мов рукою відняв — спокійнісінькі. В голові ясно, не шумить, як уперед. Чую, що моя давня сила вернула. Так от що, синку, щоб не забути. їдь же зараз до Львова і знаєш що? Поробивши оте все, що я тобі казала, сли можна — нині, а найдалі завтра вертай додому.
— Додому? — оп'ять сквасився панич.
— Конечно! Конечно! — оп'ять рішучо промовила пані. — І то вертай не сам, а з лікарем. Мусимо конче щось зробити хоч про людське око.
— Нехай і так! — промовив Адась.
— А гроші у тебе є?
— Є. Думаю, що сих буде досить.
— Гляди ж! Не надто шастайся! Будь оглядний і осторожний і вертай — коли можна, то нині, а як ні, то завтра, і з лікарем! А я тим часом буду тут сама робити що зможу.
Панич поскочив від мами і направився до возівні.
— Гадино, гей, Гадино! — гукав він. — Готові коні?
— Готові! — відізвався зі стайні Гадина.
— Запрягай до брички!
— Слухаю ясного пана!
— Адась! Ходи-но ще сюди! — закликала пані Олімпія.
Поки Гадина виводив зі стайні коні і запрягав маленьку блискучу паничеву бричку, Адась оп'ять наблизився до матері.
— Слухай, синку, — мовила вона, нахиляючись до нього. — От добре, що я ще вчас пригадала! Зараз, як приїдеш до Львова, пошукай Мендля.
— Мендля? Того лихваря?
— Того самого. Жебрай у нього грошей на вексель. Обіцяй, який хоче, процент і позич хоч з тисячу гульденів.
— А то нащо?
— Треба, синку. Роздумаєш, то й сам побачиш, що треба. Конче позич! А бодай так зроби, щоби хоч вексель був підписаний, навіть ще ліпше — кілька векслів, два або три, хоч би й на дрібніші суми. І добре би було, щоб ти говорив не з одним жидом, а з кількома, щоб між ними вість пішла, що торецький панич того і того дня зичив гроші.
— Ну, се для них не новина! — мовив понуро Адась.
— Тим ліпше, тим ліпше! Але нині се конечне потрібно. Чуєш, синку, конечне!
— Ну, що ж, коли потрібно, то я й зроблю. Се вже я можу зробити.
Бричка була готова.
— Ну, так до побачення, мамочко! — промовив Адась і, поцілувавши її в руку, скочив на козли і, вхопивши лівою рукою реміннії віжки, а правою батіг, цмокнув на коней, ляснув батогом у повітрі, і коні рушили з місця. Гадина тим часом побіг відчинити браму.
"Дивна жінка ота моя мама! — міркував Адась, чвалаючи гостинцем до Львова. — Я голову трачу, весь мов розбитий, мов у міх зав'язаний, а вона тілько тепер відзискала спокій. Формальну стратегію передо мною виложила. О, така жінка нешвидко зложить оружжя! З нею поборотися не всякому під силу буде!"
Коні летіли мов вихор. Широкі панські лани і вузькі мужицькі ниви пестрою рікою плили по обох боках гостинця; понад ровом мигали високі тополі, кучеряві рябинові дерева або обірвані давно з ягід черешні. Далеко-далеко на краю видокруга виднівся львівський Високий Замок з кіпцем Люблінської унії, білим мов сніг, у сонці. Повітря було тихе, тепле, прозірчасте. З поблизьких лук доходив запах свіжоскошеної трави. Декуди широкі лани конюшини дихали медовими пахощами. Гостинцем тяглися тяжкі брики з набором або мужицькі драбинясті вози, запряжені маленькими миршавими коненятами. Десь-не-десь попадалися пішоходи, що йшли стежкою поза ровом гостинця. Все те, покрите потом і курявою, тягло до Львова — хто на торг, хто за зарібком, хто для спекуляції. Сотні думок, мрій та надій летіли до того великого города під Замковою горою, з котрого поки що видно було тільки шпилі найвищих веж. Адась перегонював їх усіх. З сигаром у зубах, з батогом, застромленим обік, держачи віжки обома руками, він поганяв коні, тільки цмокаючи, пролітав поуз лінивих брик та хлопських возів, мов якась блискуча поява, за котрою даремне біжать наздогін зависні погляди та несповнимі мрії. "От кому щасливо живесь На світі!" — думають запилені та потомлені пішоходи. Не знають, бідолахи, що той зверхній блиск криє зовсім не блискуче ядро, що на душі у того блискучого щасливця така погань і таке пекло, яке їм, певно, і в сні не сниться. Не знають, що до того далекого, таємничого города гонять його такі фурії, котрих один вид міг би не одного з них душу заморозити смертельним жахом. Та куди їм се знати! В їх душі сіра щоденна жура гуде, мов чмелі, що в землі гніздяться; за тим упертим гудінням куди їм чути гудіння кусливих шершенів, що гніздяться на високих дубах?
________________________
* Зачинайте, уста ваші, славити святу діву (польськ.). — Ред.
* Перед твої очі, господи, складаємо наші провини і приймаємо належну за них кару. Як нас караєш, ми просимо, щоб ти над нами змилувався, а як змилуєшся, ми знов штовхаємо тебе до того, щоб не потурав нам (польськ.). — Ред.
* Погані товариства псують добрі звичаї (нім.). — Ред.
* Обов'язок, служба — Ред.
* Піддослідна істота (лат.). — Ред.
* Підпоряднування всіх справ селянським справам (польськ.). — Ред.
* Сподівання віри (франц.).-Ред.
* Відразу (лат.) — Ред.
* Теперішнього стану (лат.) — Ред.
* Який поворот з божого розпорядку! (нім.) — Ред.
* Великий розрив століття пройшов крізь моє серце (нім.). —
* Людина, яка непохитно додержується якихось принципів, аж до дріб'язкової суворості в цьому (нім.). — Ред.
* Суті (лат.).
* Прощайте (франц.). — Ред.
*Зоре морська, ти годувала господа своїм молоком, ти знищила дерево смерті, котре защепив у раї Адам (польськ.). — Ред.
* Пробачте (франц.). — Ред.
* Побачення (франц.).-Ред.
* Хай живе! (польськ.). — Ред.
* Я почула чудовий голос Марії, яка звертається до нас: "Ходіть до мене, мої дітки, я кличу вас, я кличу вас!" — Ред.